Звертаючи погляди до біблійного Мойсея, українство різних часів шукало зі свого середовища такого провідника, який вивів би нашу націю до власної землі обітованої.
І чи не першого такого загальновизнаного батька нації воно побачило в постаті гетьмана Богдана Хмельницького, коли він наприкінці 1648 року повернувся з-під Замостя до Києва. Це йому тоді звучали хорали київських спудеїв біля Золотих воріт, це його називали новим українським Мойсеєм, який визволив свій народ від іноземного поневолення.
Через півстоліття в ролі нашого новітнього Мойсея історія побачила Івана Мазепу, який прагнув вивести українське суспільство з-під влади російського царя до самостійного життя. І хоч деспотичним самодержавством тавровано було його й проклято по московських церквах, а прихильників і послідовників жорстоко переслідувано, мазепинство виявилося незнищенним, чим засвідчив своїм могутнім голосом Іван Котляревський (9.09.1769-10.11.1838). З тієї високої гори над Ворсклою, де він народився в Полтаві, на весь світ у новій літературі залунала українська мова врочисто й гідно, заявляючи про нашу невмирущість.
Значення Івана Котляревського не тільки для українства, а й усієї світової спільноти найяскравіше висловив Тарас Шевченко (9.03.1814-10.03.1861): «Будеш, батьку, панувати, поки живі люди, поки сонце в небі сяє — тебе не забудуть!».
Він і перейняв естафету від Івана Котляревського в справі пробудження не тільки свого, рідного народу, але й усіх поневолених. Вже за життя царська охранка звернула увагу на велику популярність його серед українства, особливо в колах інтелігенції. А ще тоді Панько Куліш промовив: «Такий поет, як Шевченко, не одним українцям рідний. Де б він не вмер на великому слов’янському мирові, чи в Сербії, чи в Болгарії, чи в Чехах — всюди він був би між своїми…».
Тому й не дивно, що коли 1959 року американський конгресмен Алвін Бентлі вносив пропозицію про спорудження в столиці США пам’ятника Великому Кобзареві, то він вписав до резолюції такі слова: «Тому, що в Східній Європі минулого і цього сторіччя ім’я і праці Тараса Шевченка блискуче віддзеркалюють аспірації людини на особисту волю і національну незалежність; і Тому, що Тарас Шевченко, поет-лауреат України, був натхнений нашою американською великою традицією боротись проти імперіалізму і колоніальної окупації свого рідного; і Тому, що в багатьох частинах вільного світу відбудеться впродовж 1961-го року відзначування Шевченкового сторіччя в честь цього безсмертного чемпіона волі; і
Тому, що нам в нашій моральній спроможності, як вільним людям у незалежній державі (нації), припадає символізувати дійсно нерозривні духові зв’язки в писаннях Шевченка між нашою країною і 40-мільйоновою українською нацією, тому постановлено…».
Свідченням того єднання була велелюдна маніфестація у Вашингтоні, столиці країни, що носить ім’я свого першого президента, від монумента Джорджа Вашингтона до пам’ятника нашому Кобзареві, який відкривався 27 червня 1964 року. Виступаючи тоді там, 34-й Президент США Дуайт Ейзенхауер зробив таку заяву: «Моєю бо надією є, що Ваш величавий похід від Монумента Вашингтонові до пам’ятника Тарасові Шевченку запалить тут новий світовий рух у серцях, умах, словах і ділах людей; безперервний рух, присвячений незалежності та волі всіх народів та всіх поневолених націй в цілому світі».
Саме там, біля монумента Вашингтона, звідки Шевченко постав перед усім світом, стало цілком очевидним: його ідеї й творчість — загальнолюдські й актуальні, і в американській столиці його зустрічають як велета духу, незламного борця за ідеали свободи й справедливості, що є однаково цінними для кожної людини й кожного народу.
Але найбільше він відкрився перед рідним народом. Промовляючи перед виносом тіла Шевченка з каплиці Академії художеств у Санкт-Петербурзі, Пантелеймон Куліш, між іншим, зазначив: «Немає з нас ні одного достойного проректи рідне українське слово над домовиною Шевченка: уся сила і вся краса нашої мови тільки йому одному одкрилася. А все ж ми через його маємо велике й дороге нам право — оглашати рідним українським словом сю далеку землю».
Через багато років після цього виступу академік Степан Смаль-Стоцький в своїх «Інтерпретаціях» також досить виразно підкреслить всеукраїнське значення Тараса Шевченка: «Уже кілька поколінь Шевченкові думи читає, перечитує, наслухує все з одним результатом: щира, дружня теплота його так нам усім рідного слова все однаково гріє нашу душу, зболіле наше серце на ту хвилину відпочиває, втихомирюється, думка наша прояснюється, під чарами живої поезії виринають прегарні образи кращого,
радісного, повного любові життя, огортає нас непереможна туга за волею, щезає всяке вагання, будиться найщиріша любов до України й до людей, будиться охота «за правду стать, за правду згинуть», — будиться відвага стати тим Іваном, що «розпустить правду й волю по всій Україні» («Великий льох»), будиться козацьке завзяття розвалити церкву-домовину, «де Богдан молився, щоб москаль добром і лихом з козаком ділився» («Суботів»), розірвати злуку України з Московщиною, порвати кайдани і вражою злою кров’ю волю окропити, обновити занапащений
Божий рай на Україні. В усім тім, як він це зробив, виявляється вся його геніальність, виявляється і повна оригінальність усіх мистецьких засобів їх переведення. А поетична його мова, та незрівнянна, всім зрозуміла, легка, ясна, прозора поетичними образами така блискуча мова, а щиро народний, такий різнорідний ритм його поетичного слова — це таке велике мистецтво, що йому зовсім пари нема, що рідним щиро-українським колоритом усіх очаровує. Шевченко в повному слова значенні національний поет. Тим то пояснюється й то ніде інде у світі нечуваний, загальний культ Шевченка серед українського народу як національного пророка».
Зрештою, це визнавала ще за життя Шевченка й царська охранка: її шеф князь Олексій Орлов, зокрема, зазначав: Шевченко здобув собі між своїми приятелями славу знаменитого українського письменника й через те його вірші подвійно шкідливі й небезпечні».
Небезпечні вони були вже в тому, що й після його смерті будили народну свідомість. І якщо українська пісня і неписана словесність народу українського, за словами Куліша, «надхнули молоді уми в Києві спасенною думкою — видвигнути націю свою з темряви, котра не давала духовним силам її піднятись з занепаду, а тим самим і нівечила її добробут», то ця українська молодь раптом почула Шевченкове: «Світе тихий, краю милий, — моя Україно! — За що тебе сплюндровано, за що, мамо, гинеш?» — і заціпеніла.
Микола Костомаров так оцінював почуті поезії Шевченка: «Страх перейняв мене… Я побачив, що Шевченкова муза роздирала заслону народного життя. І страшно, і солодко, і захоплююче було глянути туди!.. Тарасова муза прорвала якусь підземельну загату, вже кілька віків замкнену багатьма замками, припечатану багатьма печатями, засипану землею, навмисно поораною і засіяною, щоб сховати для потомства навіть пам’ять про місце, де знаходиться підземна порожнеча: Тарасова муза сміливо ввійшла в ту порожнечу з своїм невгаслим світильником і відкрила за собою шлях і свіжому повітрю і людській цікавості».
Але найголовніше, що пробудила муза Шевченка, — це прагнення української волі. Це він — Шевченко — став справжнім глашатаєм української незалежності й самостійництва. Це саме його твори склали ідейну основу праць «Україна іредента» Юліана Бачинського і «Самостійна Україна» Миколи Міхновського.
Зрештою, це поезія Шевченка привела на Зелені Свята 1891 року на його могилу в Каневі українську молодь, яка тоді ж витворила Братство тарасівців, що поставило за мету «такої відміни сьогочасних обставин, щоб при ній був можливий вільний розвій і цілковите вдовольненнє усім моральним, просвітним, соціальним і політичним потребам українського народу».
І коли після смерті Тараса Шевченка треба було перейняти естафету духовного проводу української нації, то на цей рівень піднявся Іван Франко (27.08.1856- 28.05.1916) — той, хто найбільш чітко означив моральні критерії українського Мойсея:
Блаженний муж, що йде на суд неправих І там за правду голос свій підносить,
Що безтурботно в сонмищах лукавих Заціплії сумління їх термосить.
Блаженний муж, що в хвилях занепаду,
Коли й заглухне й найчіткіша совість,
Хоч диким криком збуджує громаду,
І правду й щирість відкрива, як новість.
Блаженний муж, що серед гвалту й гуку
Стоїть, як дуб посеред бур і грому,
На згоду з підлістю не простягає руку,
Волить зламатися, ніж поклонитись злому.
Тільки справжній провідник свого народу постійно боліє його проблемами, без них він не уявляє свого життя. А тому Іван Франко і заявляє:
Не покидай мене, пекучий болю,
Не покидай мене, важкая думо-муко
Над людським горем, людською журбою!
Рви серце в мні, бліда жура-марюко,
Не дай заснуть в постелі безучасти, –
Не покидай мене, грижо-гадюко!
Кредо українського Мойсея вивів Іван Франко і в поезії «Каменярі». Прикуті залізними ланцюгами до скелі каменярі, як зазначав Симон Петлюра, знають, який тягар, яку неймовірно важку працю взяли на себе: вони чують, як за ними плачуть матері, діти і жінки, що вони їх залишили для «праці, поту і мук», до них досягають докори і друзів і ворогів, що проклинають і їх самих, і «справу» і «думки їхні». Вони самі терплять муку:
І в нас не раз душа боліла
І серце рвалося і груди жаль стискав.
Та ні прокляття, ні сльози, ні страждання жодного з них не відірвали від праці:
І молота ніхто із рук не випускав!
Такий титанічний вибух народної віри в майбутнє заповів автору цих слів сказати, що народжується зовсім нова генерація еліти, котра твердо стоятиме на шляху до світлого майбутнього, бо всі вони вірять, що своїми руками:
Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров’ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.
Але найбільш повно чин українського Мойсея постає перед нами в в однойменній поемі Івана Франка, написаній 1905 року. Характеризуючи героя цієї поеми, що майже доконавши мети свого многотрудного життя, вже стоїть на «краю могили», поет говорить про нього:
Все, що мав у житті, він віддав
Для одної ідеї,
І горів, і яснів, і страждав.
І трудився для неї.
Маємо стверджувати, що Іван Франко не тільки виклав нам своє бачення чину українського Мойсея в багатьох власних творах. Він утверджував його і своїм щоденним українським здвигом. Так, саме він разом зі своїми товаришами і за допомогою вихованого ним молодого покоління викликав і зорганізував новий рух Молодої України з новими ідеями про всебічне визволення українського народу. Він уперше в новітній історії підготовив і зорганізував модерну українську політичну організацію на масових підставах з упорядкованою усесторонньою програмою суспільної і національної боротьби (Українська Радикальна Партія). Він дав їй програму і духа та провід як голова.
Франко витворив новий тип всеукраїнського громадянина і борця. Він дав у поетичній формі три нові українські гімни: гімн революціонера, гімн української робітної маси і гімн боротьби національної консолідації за визволення від Московії і Польщі. Бо декалогом мав кожної миті: «Нехай пропаде моє ім’я, але нехай росте і розвивається руський народ!».
Він з’єднав українську національну ідею з прагненням широких мас до соціальної справедливості, чітко вказав засади для повного національного визволення — «від Кубані аж до Сяну-річки — одна нероздільна». Вказав європейський шлях розвитку, застерігаючи від однобічної орієнтації на схід. «Він, — наголошував Роман Смаль-Стоцький, — був і є нашим Мойсеєм, що провадить нас разом з Шевченком і Лесею Українки до Соборної України — дійсно новітньої нації, в якій буде забезпечена воля й гідність людини та соціальна справедливість».
Леся Українка (25.02.1871-1.08.1913) також належить до гордості української нації. Ця тендітна жінка мала в серці те, що «не вмирає». І настільки потужно виражала своє українське національне єство, що воно ставало зрозумілим і доступним багатьом народам.
Українське слово ставало зрозумілим для світу з уст молодого Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Андрія Малишка, Олеся Гончара,
Михайла Стельмаха, Олександра Довженка, Григора Тютюнника, Євгена Гуцала…
Воно пробивалося через тенета більшовицької цензури і досі йде від молодшого покоління наших літераторів XX століття — Ліни Костенко, Івана Драча, Дмитра Павличка. Тих, хто своїм словом і чином безпосередньо впливав на українське національне відродження наприкінці минулого століття, коли, скажімо, «Два кольори» піднімали найпотаємніші занавіси нашої душі в найдальших куточках планети, коли саме майстри слова виводили на майдани найбільш одчайдушних і готових піднятися проти поневолювачів. Зрештою, коли вони піднімали синьо-жовті прапори над нашими містами…
Але ми водночас маємо сказати і про тих синів нашого народу, котрі в умовах бездержавності змушені були переходити на мову пануючої над нами нації і ставати гордістю сусідів. їх дуже багато, але є такі, в творчості котрих відчувається українське єство, відтак ми не можемо відректися від них, бо ж і вони не відмовлялися від свого коріння.
Таких, природно, ми не можемо повністю віддавати сусідам і, насамперед, полтавця Миколу Гоголя (1.04.1809- 4.03.1852). Зрештою, ще наш видатний мислитель Михайло Драгоманов писав — нам немає рації віддавати його цілком російській літературі.
Хоч Микола Гоголь і писав російською мовою, наголошував свого часу Олексій Коновал, «ми не можемо віддати його росіянам. А причин для того багато. Твори Миколи Гоголя мали великий вплив на формування української національної свідомости та пробудження українського національного «я» в багатьох наших відомих діячів. Український історик Микола Костомаров у своїй автобіографії пише так: «У цьому часі попали мені в руки «Вечори на хуторі біля Диканьки» й «Тарас Бульба». Це було чи не перше пробудження того почуття до України, яке дало зовсім новий напрям моєї діяльності. Я читав Гоголя з захопленням, перечитував і начитатися не міг. Як усе це було так близько мене, і я нічого не бачив, думалося мені».
А Михайло Грушевський написав чітко: «Не тільки з огляду на вплив, який мали Гоголеві повісті з українського життя, а і з огляду на його українські почуття ми не маємо права викидати його з історії українського руху, розвою української свідомості. І менше всього можна згодитися на те, щоб його протиставляти українському рухові, як щось принципіяльно йому противне. ВІН НАШ, ВІН НЕ ЇХ».
Зрештою, сам Гоголь чітко висловився про свою приналежність до українства в листах до Михайла Максимовича: «Уяви собі, я теж думав туди, туди! У Київ, у старий прекрасний Київ! Він наш, він не їх — чи не так? Там або навкруги нього відбуваються події старовини нашої… Що ж, їдеш чи ні? Залюбився у тій старій товстій бабі Москві, від якої, крім щей та матерщини, нічого не почуєш».
Так, Гоголь міг піти слідами Шевченка і зробити з українською прозою те, що зробив Шевченко з українською поезією, проте він на це не спромігся. Ніхто не забороняв писати йому українською мовою, проте він вибрав російську, присвятивши себе розвитку російської літератури.
Розвиваючи її, Микола Гоголь водночас збагачував українізмами російську мову, на що одразу ж звернули увагу наші сусіди. Зокрема, Ф. Булгарін з цього приводу писав, що «ніхто не завдав згубнішого удару чистоті, поправності російської мови і витонченому смакові, як Гоголь».
Український народ дав для сусідів ще одного талановитого письменника, який здобув їм світову славу, — Антона Чехова (29.01.1860-2.07.1904), який народився в Таганрозі. Свідомий свого українського походження Антон Чехов був прихильним до боротьби рідного народу за збереження своєї власної мови, національних традицій.
Так, він, як і Гоголь та багато інших українських геніїв, змушений був писати по-російськи, але він збагатив російську літературу, за словами Івана Овечка, «завдяки своєму вродженому українському талантові, під впливом благотворного українського сонця, української природи, в тісному зв’язку з українським населенням, його побутом, в любові до української землі».
Необхідно наголосити й на тому, що Чехов прийшов в російську літературу зі своїм українським «я», відтак він зміг їй дати те, чого їй не могли дати протягом усієї історії самі росіяни — специфічний, тільки українцям притаманний гумор.
Дослідник творчості Антона Чехова О. Подільський писав: «Цією темою я займаюся вже довгі роки, а мої шляхи до пізнання душі Чехова переконали мене, що Чехов — УКРАЇНЕЦЬ, хоч увесь світ вважає його росіянином. А ми, українці, милуючись гумором Чехова, не усвідомлюємо собі, що милуємось нашим рідним УКРАЇНСЬКИМ гумором, гумором Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Гоголя. Гумор Чехова м’який, лагідний, гуманний, гумор ласкавої людини — це наш, український гумор…
Критикуючи російську дійсність, українські гумористи створили невмирущі постаті: М. Гоголь — Держиморду, Чехов — Унтерпришибєєва…».
І далі: «…Адже ні Пушкін, ні Толстой, ні Лєрмонтов, ні Тургєнєв, ні Гончаров, ні Горький гумору не мають. Це знає весь світ…».
Про популярність творів Антона Чехова в світі свідчить той факт, що, скажімо, з 1903 до кінця Другої світової війни в Англії вийшло близько 60 окремих видань творів Чехова, в США — понад 70. У Франції перекладено 20 томів його зібрання.
Зрештою, сам Чехов у листуванні з провідними російськими діячами постійно наголошував, що він — українець.
Українського походження були й інші відомі російські літератори. Так, з Волині походить і рід Федора Достоєвського, з села Достоєво. Волинянин Михайло Достоєвський потрапив до Подільської духовної семінарії. Відтак українське походження Достоєвського не могло відбитися на його творчості.
Росіянин Сергій Любимов свою статтю про Достоєвського в «Литературной мысли» (1922) закінчував так: «Можливо, що южно-руське походження Ф. М. Достоєвського не зовсім страчене, а швидше всього приглушені його національні риси й почуття, спадкова боротьба за православ’я, ведена багатьма поколіннями його предків, змішана взаємодія двох культур, західнолатинської й східноправославної, що боролись між собою протягом ряду століть у південно-західному куті Росії, допоможуть розгадати й пояснити деякі сторони багатогранної й глибокої діяльності великого письменника».
Але поряд з такими видатними українцями, як Микола Гоголь і Антон Чехов, ми не повинні забувати про українство уродженця Полтавщини Василя Наріжного (1781-1825), автора перших історичних російських романів. Маємо також пам’ятати про вихідця з Харківщини Григорія Данилевського (26.04.1829-18.12.1890). Видатний російський письменник у багатьох своїх творах показував українське життя — «Повість про те, як козак побував у Бахчисараї». Значний успіх мала збірка оповідань «Слобожани», «Втікачі в Новоросії» та «Воля. Зрештою, майже у всіх історичних творах цього автора серед дійових осіб представлені вихідці з України.
Волинська земля зростила для російської літератури ще одного талановитого письменника — Володимира Короленка (8.08.1853-25.12.1921).
Українська кров текла і в жилах Володимира Маяковського. Його дід Костянтин, виходець із запорожців, жив у Бериславі колишньої Херсонської губернії. Сам Володимир Маяковський стверджував: «Я з діда — козак, з другого — січовик». Йшлося про кубанського козака, мати його — уроджена Павленко з херсонських селян.
З Кіровоградщини пішов у великий світ видатний поет Арсеній Тарковський (25.06.1907-27.05.1989), на нашій землі зросла і здобула визнання відома поетеса Анна Горенко-Ахматова (23.06.1889-05.03.1966)…
Справді, український нуртуючий імпульс потужно відбився в світовій літературі. Водночас наші тонкі знавця слова передавали і нам все те найвидатніше, що створили генії світової цивілізації. Завдячувати маємо за це насамперед відомим перекладачам Миколі Лукашу (19.12. 1919-29.08.1988) і Борису Тену (Миколі Хомичевському) (9.12.1897-12.03. 1983), котрі донесли до нас перлини світового красного письменства.
Але повинні сказати і про менш відомого галичанина Богдана Лончину (2.01.1917-27.09.1985), котрий, перебуваючи поза межами рідної землі, багато переклав з класики інших народів, зокрема «Пісню про Роланда», «Божественну комедію»… Марія Гарасевич зазначала, що особлива заслуга Богдана Лончини полягає і в тому, що «він перший серед всіх слов’янських народів зробив повний переклад «Пісні про мого Сіда», а наша мова стала першою, на яку його перекладено».
Українська література завжди була зі своїм народом. Від давньоруських билин, «Слова про Ігорів похід» — до подвижницького слова Шевченка і Франка, Симоненка і Стуса. Своїми почуваннями йде вона від національного — до вселюдського, тому її й розуміє світ…