Візантійський стиль в архітектурі

Культура Візантії сформувалася ще за часів єдиної Римської імперії, – в інтервалі між прийняттям християнства (313 р.) і загибеллю Західного Риму (475 р.). Саме в цей період під впливом нової релігії римське мистецтво за­знало корінних змін. Із архітектури повністю зникли еле­менти греко-римського декору, портики, колонади, фризи, статуї. Стіни цегляних будівель більше не облицьовували мармуром і не штукатурили: будь-яка зовнішня прикраса асоціювалася з відкинутою християнами еллінською культу­рою. Архітектурний акцент перемістився в інтер’єр: на думку християн, храм, як і людина, повинен бути скромним ззовні та прекрасним усередині…

Зазнавши впливу східної традиції (месопотамської, пар­фянської, вірменської), візантійські зодчі внесли до пізньо- римської архітектури кілька цінних елементів, таких як купол, апсида, півциркульна аркада. Сформований у результаті суто візантійський стиль плідно розвивався в межах Ромейської імперії протягом понад тисячі років. Згодом він послужив основою для народження національного зодчества право­славних народів Балкан, Русі та Кавказу. Тут візантійська архітектурна школа продовжує свій розвиток і нині.

Основні риси візантійської архітектури є такими:

• у плануванні культових споруд використовуються два принципово нові типи: базилікальний і хрещато-баневий. Базиліки – це витягнуті прямокутні споруди, інтер’єр яких розділений поздовжніми рядами колон. Хрещато-баневий храм має в плані вигляд хреста, над центром якого розміщено купол;
• зовнішні контури будівлі підкреслюють просту геометрію інтер’єра, а пластична виразність фасаду досягається за допомогою виступів- лопаток, віконних рядів і зовнішніх галерей; з 8-9 ст. ключового зна­чення в композиції церковного фасаду набуває купол;
• декор зведений до мінімуму: стіни прикрашають лише візерунки з цег­ли та ряди кладки, що чергуються. В інтер’єрі важливу роль відіграють колони з різьбленими капітелями та чудові багатоколірні мозаїки;
• вікна півциркульні, тобто завершуються півкруглою аркою. Вони майже завжди позбавлені лиштв і прикрашені лише обрамленням із фігурно викладеної цегли;
• основний будівельний матеріал – плинфа (плоска цегла) і квадр (те­саний камінь). Від 8-9 ст. стає популярним прийом «opus mixtum» – чергування в кладці рядів каменю та цегли. Стіна при цьому набуває характерної «смугастості».

Історичний розвиток візантійської архітектури можна звести до трьох основних етапів, що відповідають відносно нетривалим періодам розквіту імперії.

Перший розквіт, правління династії Юстиніанів (518-610 рр.), озна­менувався поширенням храмів-базилік, іноді 5-7-навових, і розкішних мармурових палаців. Інтер’єри будівель прикрашалися багатими полі­хромними мозаїками.

Другий етап, «золотий вік Візантії», припав на правління Македонської династії (867-1056 рр.). У цей час затверджується хрещато-баневий тип храму. В оформленні інтер’єра великого значення набуває фресковий жи­вопис, а колони поступаються місцем стовпам-пілонам.

Нарешті, в епоху Палеологів, останніх візантійських імператорів (1259-1453 рр.),до грецької архітектури проникають західноєвропейські та малоазійські риси – різьблені лиштви, грановані куполи, навісні бійниці-машикулі. Ці риси проявилися в зодчестві одного з останніх осколків Візантії – князівства Феодоро, що існувало в Гірському Криму до 1475 р., і в середньовічній архітектурі вірменських громад, розкида­них у Східній Європі від Таврики до Галичини.

Тривала історія купола

Прабатьківщиною купола вважається Шумер, де вже у 3-4 тисячоліттях до н. е. зводилися житлові будинки, увінчані видовженими безвіконними куполами. Куполоподібне склепіння було популярне також в інтер’єрах палаців Вавилону, Персії, Парфії, в гробницях Греції та Малої Азії. Однак ідея використовувати ку­пол у ролі центрального елемента храму вперше спала на думку римлянам. Саме в стінах Вічного Міста з’явилася перша в світі храмова споруда, увінчана купо­лом, – Пантеон, храм усіх римських богів (1 ст.). Купол Пантеону був розрахова­ний на погляд ізсередини: його не було видно з фасаду, він не мав вікон, натомість у його центрі був розташований величезний круглий отвір, який освітлював інтер’єр споруди.

Революція у сприйнятті купола відбулася в Константинополі епохи Юстиніана (527-565 рр.), де протягом кількох років було збудовано принаймні три храми абсолютно нового типу: церква Св. Сергія та Св. Вакха (527 р.), церква Св. Ірини (532 р.) і, нарешті, легендарний собор Св. Софії (537 р.). Куполи цих храмів було по­ставлено на циліндричну основу – барабан, стіни якого прорізали вікна. Купол став вищим і виявився не лише помітною частиною силуету будівлі, але й голов­ною її прикрасою.

Згодом, у період «золотого віку Візантії» (9-11 ст.), імперські зодчі навчили­ся будувати багатокупольні храми, прикрашати барабани фризами, а куполи – хрестами. Так поступово склався класичний тип православної церкви, який існує й досі.