У той час як український степ і глибинка зазнавали частих руйнувань між 250 і 650 рр. н. е., прибережний регіон уздовж Чорного та Азовського морів переживав чергове відродження. Цього разу стабілізуючим фактором була Східноримська, або Візантійська імперія, яка досягла найбільшого територіального масштабу та політичного впливу під час правління імператора Юстиніана (правління 527-565) у шостому столітті. За Юстиніана чорноморські прибережні міста отримали візантійські гарнізони, їхні стіни були укріплені, а Херсонес став візантійським адміністративним центром регіону. Візантійська грецька культура у формі східного християнства також зміцнилася, в результаті чого Херсонес з його десятьма церквами та каплицями (включаючи базиліку Святого Петра), а також фортецею та монастирем, побудованими в печерах на схилі скель у сусідній Каламіті ( сьогоднішній Інкерман) мав стати важливим центром, звідки християнський вплив згодом мав поширюватися на всю українську територію та серед східних слов’ян. Візантійський вплив був сильним і на східній частині Криму, де відродилося Боспорське царство, цього разу як колонія Візантії.
Хоча правда, що прямий візантійський політичний контроль над кримськими містами та Боспорським царством часто переривався, економічні, соціальні та культурні зв’язки у формі візантійського православного християнства мали тривати принаймні до тринадцятого століття. Крім того, саме в епоху римського та візантійського контролю над Боспорським царством еллінські євреї оселилися в прибережних містах регіону. І саме з цих міст єврейські контакти через Керченську протоку мали до сьомого століття досягти царства Хозар, нової кочової цивілізації, яка почала відчувати свою присутність.
Невдовзі після посилення візантійського впливу вздовж узбережжя, яке серйозно почалося наприкінці шостого століття, зі сходу прибула група кочівників, чия присутність мала зробити глибокий вплив на регіон як на північ, так і на схід від Чорного моря. Це були хозари, тюркська група, яка спочатку населяла крайню західну частину Внутрішньоазійської тюркської імперії. На відміну від більшості своїх попередників протягом попередніх трьох століть, хозари віддавали перевагу дипломатії. Незабаром після свого прибуття Чорним морем вони підписали договір (626) з Візантійською імперією. Візантійці, які завжди були стурбовані власним східним кордоном із персами та потенційними загарбниками зі сходу, які могли б загрожувати їхнім чорноморським володінням, вітали очевидну готовність хозарів вписатися в плани північної дипломатії Візантії.
Поява хозарів у VII столітті мала велике значення для розвитку подій у Східній Європі загалом і в Україні зокрема. Хозари продовжили традицію, започатковану скіфами (750-250 рр. до н. е.) і продовженою сарматами (50 р. до н. е. – 250 р. н. е.), згідно з якою кочівники зі сходу отримували контроль над осілим населенням степової глибинки, тримаючи в ладу непокірливі кочові племена, захищали торговельні шляхи та розвивали комерційні контакти з греко-римсько-візантійськими містами уздовж узбережжя Чорного моря. Вікові симбіотичні відносини між узбережжям і степовою глибинкою мали відновитися під гегемонією хозар. Виникла Хозарська держава, або Pax Chazarica, яка проіснувала приблизно від середини VII до середини IX століття, фактично захищала українські землі від подальших кочових вторгнень зі степів Центральної Азії на сході, а також від вторгнень персів, а пізніше арабів з півдня. Через роль хозар у захисті східних і південних кордонів європейського континенту деякі автори порівнюють їх із Карлом Мартелом і франками в Західній Європі. Pax Chazarica також забезпечила принаймні два століття миру та стабільності, протягом яких осілі народи, що жили в сфері впливу хазар, мали змогу розвиватися. Серед цих народів, у межах північно-західного краю хозарської сфери та одразу за нею, були слов’яни.