Військові канцеляристи були вищим щаблем апарату Генеральної військової канцелярії (центрального органу виконавчої влади Гетьманщини), входили до до персонального складу поруч із «служителями» — протоколістами, копіїстами, товмачами (перекладачами).
Службове, професійне визначення цієї категорії людей далеко не вичерпує оцінки ні того важливого місця, яке вони посідали в українському суспільстві другої половини XУІІ-ХУІІІ ст., ні їхньої громадської ролі, а головне — значення в розвитку культури Гетьманщини.
Персонал військових канцеляристів комплектувався переважно з вихованців Києво-Могилянської академії. Освічені юнаки приходили до Генеральної військової канцелярії зі знанням кількох іноземних мов, прослухавши курси граматики, синтаксису, піїтики, риторики, філософії, логіки, богослов’я, математики.
Однак і державна установа, в якій вони працювали, і умови цієї праці теж відігравали неабияку роль у формуванні соціальної групи українського суспільства, яку називали «станом військових канцеляристів». У Генеральній військовій канцелярії вони одержували й поповнювали юридичні, військові та історичні знання, удосконалювали фахову майстерність. Нащадок генерального обозного Івана Ломи-ковського, прибічника Івана Мазепи, Василь Ломиковський, історик, етнограф, агроном, у своїй праці «Про Малоросію: про древні звичаї малоросійські, про службу воїнську і цивільну, про чини і посади чиновників, за абеткою» (1808) присвятив окрему статтю військовим канцеляристам. Він свідчив, що у військові канцеляристи «втрапити було нелегко»: належало не тільки мати достатньо доказів про засвоєну науку в Києво-Могилянській академії, а й бути ще людиною «чесної поведінки і доброї моралі». Після прийому у військові канцеляристи юнак приводився до присяги. Ломиковський пише, що звання «військовий канцелярист» визначалося як «кандидат, гідний усіх чинів» . Автор статті також повідомляє, що військові канцеляристи «в години дозвілля і відпочинку в курені, де вони жили, вправлялися у вокальному співі, грі на скрипках, басах, гуслях, флейтах і складали іноді концерти… У неділю й святкові дні вважали вони за обов’язок займати крилоси під час нічних служб і літургій і часто не поступалися кращим півчим. Літньої днини грали в кеглі (краглі) й м’ячі на майдані, зрідка, але все ж заглядали в кавовий будинок. За освіченість і поведінку їх дуже шанували і нерідко запрошували за гетьманський стіл. Направленого до комісії військового канцеляриста зустрічали у сотнях з корогвами, з усіма військовими почестями.., всяке завдане йому безчестя каралося якнайтяжче. Із їхнього стану виходили всі відомі в історії люди».
Військові канцеляристи були свідками, а іноді й учасниками багатьох подій, що відбувалися в політичному, економічному й суспільному житті України. Нерідко їм доводилося брати участь у обговоренні господарчих, земельних, адміністративних, дипломатичних, державних справ та в розслідуванні скарг. Маючи доступ до державних та інших офіційних документів, вони не лише зналися на механізмах і підводних течіях сучасного їм політичного життя, а й були обізнані з історією України.
У власних бібліотеках канцеляристів було чимало рукописних книг — літературних та історичних збірників, що були дуже популярні у ХУПІ ст. на Гетьманщині. їх створювали для себе читачі, зокрема й самі канцеляристи, які переписували з друкованих чи рукописних книг твори або їх частини і навіть тільки окремі уривки, що їм сподобалися. Це були своєрідні хрестоматії в одному томі. Переписуючи, вони нерідко доповнювали текст фактами та подіями, пов’язаними з певною темою, називали джерела, де ця тема також висвітлювалася, скорочували текст, виправляли дати, фіксували свою безпосередню реакцію на прочитане, іноді дуже емоційно. Додавали власні передмови до скопійованого, де могли й висловитися про просвітницьку мету, котру вони ставили перед собою, переписуючи твори. Документальні матеріали вони використовували як історичне джерело, вносячи до своїх збірок хроніки й літописи, доповнювали і продовжували їх або ж самі створювали історичні праці, взявши на себе обов’язок викласти історію Батьківщини (як, наприклад, військовий канцелярист, славнозвісний козацький літописець Самійло Величко).
Військові канцеляристи Григорій Покас у 1751 р., а Олексій Дівович у 1756 р. переписали до своїх рукописних збірників «Дві гісторії о козацьком народі». Першу з двох «гісторій» — «Короткий опис Малоросії», що є конспективним викладом твору козацького літописця Григорія Граб’янки, Покас продовжив висвітленням історичних подій, які відбувалися в Гетьманщині з 1734 по 1751 р. Дівович продовжив Покаса до 1754 р.
у передмовах обидва військові канцеляристи звертаються до читачів і свідчать, що вони кері’валися високою патріотичною ідеєю. Посас запевняє «любомудрого» читача, що, читаючи «безпристрастно і уважно міркуючи, всі сбставини оного народа і великость малоросійської нації ясно у відать возможете». Дівович роз’яснює читачеві важливість цих творів для знання своїх українських коренів, свого розводу: «…сії гісторії не тільки достойні, а й потрібні і особливо корисні знанню людини, яка от роду в сих гісторіях своє першобитіє і перебування має». Автор закінчує передмову поясненням, що він, переписуючи «гісторію», мав і просвітницькі наміри: «не токмо собственно. Я себе, по ради всіх, хто би не пожелал сих гісторій ползоваться».
Автором великого патріотичного літературно-історичного віршованого твору «Розмова Великоросії з Малоросією на честь, славу і захист Малоросії» (1762) був перекладач Генеральної військової канцелярії Семен Дівович, який також закінчив Києво-Могилянську академію. Високохудожній твір Дівовича написаний у формі діалогу між Україною і Росією, яка нічого не знаючи про минуле України, просить її розповісти про свою історію. Україна з почуттям національної гідності доводить свої права на історичну суверенність. Автор «Розмови…», володіючи глибокими знаннями з української історії, висвітлює героїчну визвольну боротьбу козацтва проти турецько-татарського наступу й польського панування. Особливу увагу приділяє Національно-визвольній війні 1648-1657 років під проводом Б. Хмельницького. Семен Дівович у цьому творі висловлює ідею національної державної самостійності України та свій протест проти московської централістської политики в Гетьманщині. Він стверджує, що Великоросія і Малоросія — різні країни, рівноправні між собою, пов’язані лише «персоною спільного монарха», і підкреслює, що Україна добровільно вступила в персональну унію.
Військові канцеляристи в Генеральній військовій канцелярії працювали над створенням діаріушів (щоденників) та журналів, у яких щодня фіксувалися адміністративна діяльність цієї установи, короткий зміст постанов, розпоряджень, резолюцій на скарги від населення, інструкцій, указів, урядових листів, «промеморій» та інших документів, що надсилалися звідти у відповідні інстанції. В діаріуші та журнали повністю вносилися копії судових та державних документів, зокрема гетьманських універсалів, імператорських указів і царських грамот.
Свої особливості мали діаріуші, чи протоколи, пов’язані з поїздками українських гетьманів до Москви або Петербурга. В окремих зошитах описувалися дипломатичні церемонії, представництва, аудієнції при імператорському дворі й водночас робилися щоденні записи про надіслані в Україну царські грамоти, гетьманські універсали з коротким викладом їхнього змісту.
Діаріуші й журнали виконували насамперед діловодську функцію. Однак, будучи своєрідними документальними хроніками, вони нерідко включали живі, емоційні, не позбавлені художньої вартості описи подій адміністративно-політичного, соціально-громадського життя Гетьманщини, а також матеріали судових справ: суперечки старшини за землю, скарги козаків, міщан, селян. Колоритними деталями заповнені діаріуші гетьманських відвідин російських імперських столиць — Москви, Петербурга. Іноді записувалися буквальні вислови відомих історичних діячів. Хоч значна кількість записів у діаріушах і журналах наближається до протоколів, однак за інформаційною насиченістю і майстерністю викладу, влучністю формулювань та вишуканістю стилю вони якісно відмінні від протокольного жанру.
Ці рукописні діаріуші й журнали, які створювалися для службового користування, зберігалися в Генеральній військовій канцелярії, до них не мали доступу сторонні. Але окремі документи, витяги з них і навіть цілі журнали іноді потрапляли до приватних рукописних історичних і літературних збірників саме завдяки військовим канцеляристам. З цих рукописних книг іншими читачами робилися нові й нові копії, нові редакції, варіанти.
Переписуючи історичні твори (часто це були козацькі літописи Самовидця і Григорія Граб’янки та конспективний виклад останнього — «Короткий опис Малоросії»), військові канцеляристи доповнювали, ілюстрували, хронологічно продовжували їхні тексти гетьманськими універсалами, царськими грамотами, урядовими, дипломатичними, воєнними та іншими документами, офіційними та приватними листами, в яких відбилися соціально-економічні, політичні явища та події, що відбувалися в Гетьманщині.
У таких рукописних історичних збірниках офіційна фактографічність документа поєднувалася з динамічними емоційними розповідями козацьких літописців.
Багаторазово переписані документи втрачали свою первісну юридичну й діловодську функцію й перетворювалися на історичне джерело. Розвиваючи концепцію, що йшла з ХУП ст., про винятково важливу роль історичних знань в освіті й вихованні людини, військові канцеляристи піднімалися до усвідомлення необхідності документування історичного викладу, підтверджуючи цим його історичну достовірність. у 1706 р. в Києво-Могилянській академії її ректор Феофан Прокопович прочитав курс риторики, в якому шоста книга була присвячена історії, — «Про методи написання історії та про листи». Прокопович стверджує там таку патріотичну думку: автор історичної праці мусить показати світові, що «історія його Батьківщини не позбавлена доблесті». Безперечно, військові канцеляристи — вихованці Києво-Могилянської академії — не могли стояти осторонь ідей Феофана Прокоповича.
З великої кількості діаріушів, журналів, оригіналів справ та окремих документів, що належали Генеральній військовій канцелярії, канцеляристи обирали такі, що складали тематичні документальні компакти, тобто усталені набори текстів, що повторювалися в кількох рукописних історичних збірниках. За тематикою пріоритетне місце в збірниках займають так звані «Статті гетьманські» — міждержавні договори, що визначали устрій Української Гетьманської держави та порядок її взаємовідносин з Московською державою в другій половині ХУП-ХУПІ ст. Крім текстів статей, наводилися документи про відправку царським урядом посольства або свого представника в Україну, про обговорення статей (протокольний запис), про обрання на козацькій раді гетьмана і про його (разом із старшиною) присягу (присяжні списки), ратифікаційні та інші царські укази і грамоти.
Другий компакт документів був пов’язаний з періодами міжгетьманства, коли вибори гетьмана заборонялися царським урядом, який впроваджував на цей час імперські установи управління: Малоросійську колегію (1722-1727) і Правління гетьманського уряду (1734-1750). До складу цього компакту входять, наприклад, документи про звернення козацьких тарпіин на чолі з наказним гетьманом Павлом Полуботком до Петра І з проханням ліквідувати Малоросійську колегію та дозволити вибори гетьмана, а також документи про жорстоку розправу російського царя з українськими депутатами.
В окрему рукописну книжку якийсь військовий канцелярист переписав повністю «Журнал» Генеральної військової канцелярії за 1745 р., в якому йдеться про перебування українських депутатів при імператорському дворі та про їхні клопотання вже в другому періоді міжгетьманства відновити гетьманську владу. Представлена «Челобитна малоросійського народа» імператриці Єлизаветі Петрівні.
Отже, проблеми Української Гетьманської держави, її суверенності, автономії були предметом особливої зацікавленості українського суспільства XVIII ст.
Документи з компакту економічного характеру за століття (1654-1755) про внутрішні й загальноімперські податкові збори на Україні були животрепетними і для військових канцеляристів, і для тих, хто копіював ці документи в свої збірники.
В окрему рукописну книжку був повністю переписаний «Журнал шествия ее император-ского величества… из Москвьі в Киев в июле месяце 1744 года», де дуже докладно описаний маршрут подорожі Єлизавети Петрівни, яка прихильно ставилася до України, церемонія її зустрічей.
Компакт про вибори гетьманом Кирила Розумовського включає 25 документів за 1745-1750 рр. Опис процедури обрання призначеного імператрицею гетьмана (в рукописі це називається «театром») поєднується з розпорядженнями нового гетьмана Генеральній вій-с ьковій канцелярії та генеральним старшинам. Вміщені також імператорські грамоти та переклади з французьких газет про ці вибори й виписки з Литовського статуту.
Використовуючи матеріали Генеральної військової канцелярії, канцеляристи створювали документальні збірники, комбінуючи документальні компакти з окремими судовими, дипломатичними, торговельними матеріалами, зокрема копіями друкованих царських грамот і маніфестів, сенатських указів тощо. Такі документальні збірники та копії з них були прообразом української археографії (спеціальної історичної дисципліни про видання історичних матеріалів, зокрема архівних документів). Хоч це були недруковані документальні матеріали, але вони тиражувалися в рукописних збірниках. До слова, українська традиція оповіщати населення про державні й урядові документи в церквах, на майданах тощо називалася «публікацією».
Грубезні томи (в 400-600 аркушів) діаріушів і журналів Генеральної військової канцелярії заповнювалися кількома особами (їх могло бути від двох до десяти). Але вони не залишали своїх імен. Рідкісним винятком є імена двох канцеляристів у діаріуші за 1722-1723 рр. Пилип Борзаківський сам назвав себе «писателем сього діаріуша» (він його вів з З липня 1722 р., тобто від початку, до 1 березня 1723). Його продовжив з 1 березня 1723 р. другий військовий канцелярист — Павло Ладинський, який, зазначивши своє авторство в акровірші, вказує на труднощі писання діаріушів. Воно вимагало, за його твердженням, розмислу, майстерності побудови викладу, вміння коротко, але точно описувати зміст подій, справ, а також потребувало енергії і бажання займатися такою справою.
Планет княжич небесних місяц марш начася,
Когда сей діаріуш мні писать казася,
А именно о всяких ділах общих, знатних.
Монарших и войскових, тайних и приватних,
Во время правлення, помежду гетманством.
Діаріуш сей писать и аки в зерцалі
Кратко а раздумливо пишемся зріти.
Да бодрость и охоту ко тому ж іміти,
Іміти и искусство и вежливость знати.
Яків якой что сим и почем писати.
Пісумовуючи характеристику діяльності військових канцеляристів, можна зробити висновок, що ці службовці центрального органу виконавчої влади в Гетьманщині були не просто функціонерами, чиновниками, а й високоосвіченими творчими людьми, просвітниками, патріотами України, розповсюджувачами історичних знань.
Вони відіграли велику роль у розвитку української історіографії та джерелознавства XVIII ст. їм належить велика заслуга у формуванні громадсько-політичної і національної свідомості українського суспільства.
Таким чином, військові канцеляристи складали особливе коло світської української інтелігенції з розвинутою національною самосвідомістю й демократичними поглядами, Михайло Грушевський назвав їх «козацькою інтелігенцією», підкреслюючи, що «стан військових канцеляристів виховала Київська академія» . Видатний український історик вважав, що канцеляристи посіли почесне місце в літературному процесі України XVIII ст. і «готували національне українське відродження XIX ст. Вони залишались об’єктом гордощів для пізніших поколінь українських патріотів»,
Слід зауважити, що з військових канцеляристів Генеральної військової канцелярії водночас формувалася українська адміністративна еліта. Частина з них потрапляла до прошарку козацької старшини, а згодом входила в середовище знатного козацтва. Вони могли одержувати рангові села за службу, їх висували до складу правлячої сотенної або полкової старшини; найчастіше вони займали посади сотника, полкового писаря або ж їх включали в особливу привілейовану групу й надавали звання бунчукового товариша; вони підлягали тільки влад^ гетьмана, знаходились під його бунчуком. Вливаючись у середовище правлячої старшини -урядовців регіональної влади Гетьманщини, військові канцеляристи вносили в це середовище освіченість та інтелігентність.
Яскравим прикладом може бути постать Степана Лукомського (1701- кінець 70-х рр.) вихідця з козацької родини, вихованця Києво-Могилянської академії, військового канцеляриста, сотника Яготинської, Переяславської, Переволочанської сотень. Він здійснював переклади з польської і латинської мов творів, у яких описувалися події на теренах України Також склав три історичні праці, присвячені українському козацтву. «Заради полізного удовольствованія зацікавленого читача»,— засвідчує Лукомський просвітницьку мету своєї діяльності, водночас підкреслюючи, що таким чином він задовольняє й свій інтерес до історії Батьківщини.
На схилі літ, перебуваючи у відставці, Лукомський записав, що перекладацькою діяльністю, виписками із «Бесід Іоанна Золотоуста», він займався «для власної своєї пользи, маючи нудну годину». Отже, цей козацький інтелігент ХYІII ст. засвідчував, що він не може існувати без інтелектуальної і духовної праці.