Вінграновський Микола Степанович (нар. 7.11.1936, с. Богопіль (нині м. Первомайськ) Микол, обл. — пом. 26.05.2004, м. Київ) — поет, прозаїк, кіноактор, сценарист, режисер.
Учасник руху шістдесятництва. Член СПУ (1962). Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1984), премії Фундації Антоновичів (1993), премії ім. В. Вернадського (2002). Заслужений діяч мистецтв України (1997).
1955 вступив на актор, відділ. Київ, театр. ін-ту, продовжив навч. у ВДІКу під керівництвом О. Довженка (закінчив 1961). 1957 дебютував із віршами у ж. «Дніпро», через 4 роки справжній розголос принесла В. добірка поезій у г. «ЛУ». Ще студентом зіграв гол. роль у фільмі Довженка «Повість полум’яних літ» (1961). 1962 З’явилася перша збірка «Атомні прелюди» як поет, факт духовного розкріпач, особистості й палкого жадання нової етики й естетики. Багато з ненадрукованого поширюв. у самвидаві. Саме з ліричною творчістю В. слід пов’язувати найповн. вияв естетизму як стильової течії в укр. поезії друг. пол. XX ст., що набувало моральн. сенсу саме на ґрунті нац. культ, традиції та нар. світогляду. У травні 1962 В. разом з І. Дзюбою та І. Драчем зустрічалися з громадськістю та студентством у Львові, там познайомився з Б. і М. Горинями, О. Антонів, Р. Іваничуком. В. — один із найяскравіших новаторів укр. вірша 60-80-х. Одним із перших відчув тимчасовість «Хрущов, відлиги». Громадян, тематика, якої вимагали парт, ідеологи, цензори, дедалі менше привабл. письменника, за що мав багато докорів і критики. Переважну більшість пізніших віршів В. було написано без огляду на будь-які ідеол. доктрини чи запити часу. Така незалежна позиція часто провокувала конфлікт митця з часом і суспвом. Він був талановито скупий і вибагливий у своїх віршах, часто висловлював лише «півслова правди дорогої», непомітно залучаючи читача не тільки до співпереживання, а й до висловлення обірваного слова до кінця, звідси магнетизм його поезії й досить оманлива простота худ. прийомів. Майже одночасно з віршами В. почав писати і худ. прозу, але тільки після публікації роману «Северин Наливайко» (1993) стало ясно, що він автор і новатор в укр. істор. романістиці. Твори В. перекладено багатьма мовами світу. Перекладав з рос., молд., вірмен., грузин., литов, мов.
Як режисер (з осн. місцем роботи на кіностудії ім. Довженка) поставив худ. фільми «Дочка Стратіона» (1964), «Ескадра повертає на захід» (1966), «Берег надії» (1967), «Дума про Британку» (1970, за трагедією Ю. Яновського), «Тихі береги» (1973), «Климко» (1984, за тв. Григора Тютюнника). Автор кіносценаріїв «Світ без війни» (1960), «Первінка» (1973), «Сіроманець» (1979), написав спогади «Рік з Довженком» (1975). Створив фільми за власн. сценаріями «Голубі сестри людей» (1966), «Слово про Андрія Малишка» (1983), «Щоденник О. Довженка» (1989 — у співавторстві з Л. Осикою), док. фільми про Чигирин, Батурин, Галич (90-ті), «Гетьман Сагайдачний» (1999).