Гадяцький договір 1658 — договір, укладений, після тривалих переговорів, між Гетьманською Козацькою Україною на чолі з гетьманом І. Виговським і Річчю Посполитою 16 вересня 1658.
Чимало сучасників Виговського та істориків пізніших часів вважали цей договір «пропольським», оскільки, за його умовами, контрольовані козацькими військами Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства, утворювали Велике князівство Руське, котре входило до Речі Посполитої, утворюючи разом з Польщею та Великим князівством Литовським федерацію. Насправді ж І. Виговський прагнув зберегти автономну козацьку державність перед загрозою цілковитої колонізації України Московією, котра на той час уже порушила всі без винятку пункти Переяславської угоди, якими обумовлювалося так зване возз’єднання України з Московією.
За умовами договору, очолювати Велике князівство Руське мав гетьман, обраний на Раді, до складу якої входили представники козаків, духовенства, міщан, селян та шляхти. Одначе після виборів, кандидатуру гетьмана мав затверджувати король. Україна мала право підтримувати зовнішні відносини, але при цьому змушена була узгоджувати свою зовнішню політику з королем та польським сенатом. Під командуванням гетьмана мала перебувати незначна армія, що складалася б з 30 тисяч козаків та 10 тисяч іноземних найманців. За першим покликом короля та сенату, це військо повинно було ставали під прапори Речі Посполитої.
Цікавим було вирішення церковної проблеми. Така ненависна православному люду в Україні церковна унія скасовувалась, натомість Православна Церква в усьому урівнювалася в правах із Католицькою (що одразу ж викликало хвилю невдоволення у католицьких церковних колах). Допускалося, що в Україні мало діяти два університети. Кількість гімназій та юзлегіумів не обмежувалася, але за умови, що навчатися там мали грецькою або латинською мовами. За поданням гетьмана, сто козаків, передусім старшин, з кожного полку отримували польське шляхетство, тобто ставали дворянами, а всім іншим козакам гарантувалися такі ж соціальні права, як і полякам.
Вся законодавча влада в Україні мала належати Раді. А отже Україна утверджувалася як держава — що дуже важливо! — яка на конфедеративній основі входить до складу Речі Посполитої.
Якщо оцінювати Гадяцький договір об’єктивно, з урахуванням військової, політичної та соціальної ситуації, в яких Україна опинилася в часи підписання Гадяць-кого договору, тобто вже після смерті Б. Хмельницького, коли земля українська була буквально розшматована претендентами на булаву (йдеться про часи «Великої Руїни») та навколишніми державами, то доходиш висновку, що на тому етапі умови договору були дуже вигідними. Дотримання їх могло шнсолідувати українське суспільство, допомогти Україні військово та економічно зміцніти і продовжити боротьбу за об’єднання українських етнічних земель та за утвердження повноцінної державності.
Одначе на заваді реалізації цього проекту стало кілька факторів. По-перше, велику пропагандистсько-підривну роботу в Україні розгорнула агентура Московії, яка не бажала втрачати контроль над Україною; та промосковськи налаштованих козацьких старшин. По-друге, спрацьовувало традиційне неприйняття Польщі як патрона і союзника, що підсилювалося недовірою церковних кіл, які звикли, що впродовж віків Католицька Церква і католицька польська держава завжди переслідували і пригноблювали Православну Церкву і віруючих. І нарешті, у Виговського виявилося чимало впливових ворогів серед військово-політичної еліти України й особливо серед потенційних претендентів на булаву. По тому, як Виговський втратив булаву, пункти Гадяцького договору втратили свою актуальність і юридичну силу.