Гайдамаччина

Гайдамаччина — повстансько-козацький рух, що існував упродовж XVIII ст. на Правобережній Україні. Вперше в історичних джерелах гайдамаки згадуються в 1714. «Гайдамаками» називалися здебільшого розбійники, грабіжники, саме тому польська шляхта й почала називали учасників цього руху «гайдамаками», а сам рух — «гайдамаччиною». Одначе українських повстанців це не образило і незабаром «гайдамак», «гайдамаччина» стали самоназвами. А відтак увесь рух почав називатися «Гайдамаччиною». Гайдамаки використовували партизанську тактику. Уникаючи відкритих боїв з військами, вони нападали на окремі підрозділи, брали в облогу і здобували штурмом окремі міста, а здебільшого грабували слабко захищені поміщицькі садиби та палаци магнатів. Діяли вони жорстоко, грабунки стали їхнюю звичною справою. Одначе в народі їх діяння сприймалися, як боротьба проти польських поневолювачів, проти соціального гніту. Ядро гайдамацьких загонів становили запорізькі, городові та надвірні козаки, які мали найбільший бойовий досвід і виступали в гайдамацькому русі в якості командирів та інструкторів військової справи. Основну ж масу становили незаможне селянство та міщани. Бойові дії гайдамаків тривали з весни по осінь, а взимку загони, як правило, відпочивали: частина — на Лівобережній Україні, де вони залишалися недосяжними для польських карателів, а частина — на території Запорізького козацтва. Загалом досить в’ялий та регіональний, гайдамацький рух час від часу переростав у великі інтенсивні повстання. Перше з них, що відбулося 1734, очолив сотник надвірного козацтва Верлан, який походив з Поділля і який так і залишився в нашій історії постаттю досить загадковою. Ватажками окремих загонів були Г. Голий, Грива, Темко, Моторний та інші. Наступний спалах повстанських дій відбувся 1750, і цього разу ватажками виявилися отамани Ведмеденко, Сухий, Лях, Тесля… Проте найбільшого розголосу та історико-фольклорного відлуння набуло повстання під проводом М. Залізняка та І. Гонти (1768), підтримуване загонами отаманів С. Журби, І. Бондаренка. М. Швачки… Набуло це повстання і власної назви — «Коліївщина». Виявилося воно масовим та кривавим, але, врешті-решт, і воно, так само як і попередні, було придушене польськими військами. Відмінним виявилося хіба що те, що Коліївщина була придушена поляками за зради і збройної підтримки російських військ. Основні сили Коліївщини формувалися на території Бугогардівської паланки (див.) і зокрема на острові Мигії посеред Південного Бугу, у ті часи значно повноводнішого ніж нині. Щоб знищити бази гайдамаків-коліїв, російський уряд посилав на Бугогард спеціальні каральні загони. Козаки-січовики теж були не вдоволені розбійницькою славою, яка тінню падала і на запорізьке козацтво. На Січі навіть формувалися загони, які намагалися не так знищити гайдамаків, що перебували на території Запоріжжя, як витіснити їх звідти.