Перша половина XIX ст. в житті галицьких українців мало в чому відрізнялась від попередніх трьох декад, зокрема в житті простолюддя, що було здане на ласку і неласку польського панства та австрійської адміністрації.
Це саме спостерігаємо на Буковині і на Закарпатті, де теж ішов процес румунізації чи мадяризації.
В культурному відношенні до значного поступу прийшло в ділянці шкільництва, яке, завдяки горстці українських культурних діячів з кіл греко-католицького духовенства, було першим кроком до національного зрушення і себе виявлення після століть історичної неволі.
Правда, не дивлячись на економічний визиск та експлуатацію живої сили народу та на посилений процес полонізації української інтелігентської верстви в Галичині, в народі, за свідченням І. Франка («Студії українських народних пісень», 1913 p.), жили ще спогади про славетні походи Хмельницького, що дійшли аж під Львів, і пісні про нього, про Наливайка, Залізняка і Ґонту, ширили й збуджували дух волелюбності. А втім у побуті, звичаях, обрядах і піснях Галицьких українців зберігалися традиції духової культури народу, жили спомини про народних месників з-поміж цього народу (як от про Довбуша) та проти кріпосницькі повстання галицьких селян.
Перші десятиріччя XIX ст. приносять основні зміни. На арені національно-суспільного життя появляються одиниці з кіл освіченої молоді, що, вслід за іншими слов’янськими народами, виявляють зацікавлення народним життям, його мовою, звичаями, фольклором. Коротко, — з’являється під подувом ідей романтизму очевидне зацікавлення до народної творчості та записування її, а вслід за цим інтерес до рідної української літератури.
Між тими першими ентузіастами української (вживаючи тодішнього терміну — „руської”) народності й видвигнення її на арену історичного життя, дарма, що обставини були вкрай несприятливі, були визначні ієрархи з кіл українського католицького (за історичним терміном—„греко-католицького”) духовенства, а найбільш заслуженим з них був львівський митрополит (від 1816 p.), а згодом кардинал, Михайло Левицький (1774-1856), який дбав про те, щоб не тільки матеріально забезпечити церкви, але і теж щоб організувати й розбудовувати українське шкільництво. Він приділяв велику увагу теологічній освіті, бо розумів скільки добра може вчинити добре освічений священик на темному і закріпощеному галицькому селі. Він домігся того, що у Львівському університеті, який був у польських руках, викладали українською мовою догматику, катехитику, пастирське богослов’я. Завдяки майже півсторічній діяльності цього владики, якого піднесено до гідності кардинала, греко-католицьке духовенство стануло в проводі українського народного руху, а святоюрська гора з митрополичою кафедрою, аж до появи українських політичних партій, стали символом українського самостійництва.
Діяльність митрополита М. Левицького збіглася з добою українського культурного відродження. Галицько-українське духовенство репрезентувало тоді єдину українську культурну верству, бо інтелігенція була здебільша сполячена або завтрійщена. Ще бувши перемиським єпископом, він разом з крилошанином о. І. Могильницьким (що був інспектором шкіл в перемиській єпархії) засновує в Перемишлі (1816) перше в Галичині культурно-освітнє «Товариство галицьких греко-католицьких священиків, для поширення письмами просвіти і культури серед вірних». З цього гуртка вийшов перший меморіал до австрійської влади з вимогою рівноправності і ствердження культурної вартості української мови. У 1818 р. наслідник М. Левицького на перемиській єпископській кафедрі, І. Снігурський купив друкарню для друку українською мовою книжок релігійного змісту. Він теж разом з о. І. Могильницьким закладав нові школи в перемиській єпархії.
Проблеми української мови
Увесь цей культурно-освітній процес був дуже ускладнений проблемами української мови. Українська інтелігенція виховувалась на німецькій, польській і церковнослов’янській мовах і про вживання української народної мови для тих усіх освітніх заходів не було ніякої можливості. Що більше,—була сильна тенденція полонізувати мову, а то й вважати її за якийсь ніби діалект польської мови. Для облегшення польонізації було навіть видано у 1830 р. словник церковнослов’янських слів у перекладі на польську мову. В мізерну схоластично-клерикальну літературу вкорінялась мішанина слів церковнослов’янських, польських, російських і живої народної мови. До своєрідних курйозів того часу треба зарахувати видання о. И. Левицьким у 1834 р. «Граматики руської або малоруської мови в Галичині», яка була написана . . . німецькою мовою, і тут же автор дав зразки української літературної мови з «Енеїди» Котляревського.
Проте ще раніше були спроби звернутися до народної мови. І так вже у 1816 p., згаданий уже культурний діяч і філолог, о. І. Могильницький з Перемишля, видав для народу книжечку п.н. «Наука християнська» (видано її в Будимі, на Угорщині), а у 1817 р. «Буквар словено-руського язика». У своїй «Розправі про руську мову» (перекладеній на польську мову і виданій у 1829 р.) він дав докази, що „руська мова є окрема галузь слов’янської мови» і в цьому ж році він перший склав «Граматику язика словено-руського». В іншій своїй праці з цього ж часу п.н. «Відомість о руськом язиці» він обстоював думку, що в загальному річищі слов’янських культур українська мова стоїть поряд з російською і польською мовами.
В роках 1822-23 появляються в польських і німецьких виданнях публікації українсько-галицького фольклору. Зокрема помітне значення мала збірка поляка Вацлава Залеского («Piesni polskie і ruskie ludu galicyjskiego»), в якій поряд з польськими народними піснями поміщено, в польській транскрипції, українські народні пісні (обрядові, ліричні і м.ін. пісні присвячені опришкам і козацтву). Метою впровадників збірки було довести, що галицьких українців не треба відділяти від поляків, бо, мовляв, руська мова це діялект польської мови і вона не може бути основою національної літератури і воно стало парадоксом, зваживши, що ця книжечка відіграла позитивну ролю у розвитку галицько-української літератури, що власне в піснях документували кращі зразки народної творчости, а за словами Франка „ця книга була перша ластівка народного пробудження”…
Але ні погляди о. І. Могильницького, ні двох інших сучасних філофогів, авторів граматик (о. Й. Левицького — в нім. мові і Й. Лозинського «Азбука і Абецадло» в поль. мові) ще не розмежовували чітко між народною і церковнослов’янською мовами. Ба, що більше, Й. Лозинський, який проектував завести латинську азбуку в українськім письмі, викликав азбучну війну-полеміку, з чого зродилась боротьба за вживання української мови як літературної та боротьба за національні і культурні інтереси народу.
Галицьке Відродження (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)