Зi смертю Володимира Ярославича (1198) перервалася династiя Ростиславичiв i Галич перейшов до рук волинського князя Романа Мстиславича, який об’єднав Волинь i Галичину в єдине Галицько-Волинське князiвство.
Водночас Роман Мстиславич здобув Київ, чим фактично об’єднав етнiчнi українськi землi вiд Карпат i Дунаю до Днiпра (за винятком Чернiгiвського князiвства). Вiн здiйснив кiлька успiшних походiв проти половцiв i намагався змiцнити свою владу на Київщинi, тримаючи тут залежних вiд себе помiчникiв i нейтралiзуючи спроби володимиро-суздальського князя Всеволода Велике Гнiздо утвердитись у Пiвденно-Захiднiй Русi. Межi Галицько-Волинського князiвства були розширенi й на пiвночi – за рахунок Литви. Польський хронiст В. Кадлубек свiдчить, що Роман «за короткий час так пiднявся, що правив майже всiма землями i князями Русi». Нова сильна держава, володiючи значною частиною київської спадщини, спиралася на мiцнi економiчнi пiдвалини – значну частину балтiйсько-чорноморської торгiвлi на шляху Буг-Днiстер, що замiнив занепалу днiпровську артерiю. Роман продовжував внутрiшню полiтику Ярослава Осмомисла, спрямовану проти ворожої йому частини галицького боярства, що сприяло зростанню його популярностi. Її вiдгомоном були згадки в галицько-волинському лiтописi про «царя в Руской земли, иже покори Половецкую землю и воева на иные страны все». Титулатура Романа як «самодержця усiєї Русi» перегукується з титулатурою, даною захiдним хронiстом, який називає його «rех Russiae», тобто королем Русi. Для європейських володарiв стало звичним явищем застосування королiвської титулатури щодо захiдноукраїнських правителiв. Гербом i титулом короля Володимирiї (Володимирщини) користувалися угорськi королi вже на зламi XII та XIII сторiч. Ця традицiя продовжилася монархами з нiмецьких династiй, якi сидiли одночасно на тронах Угорського королiвства та Священної Римської iмперiї. У 1204 р. папа римський Iнокентiй III пропонує галицько-волинському князевi королiвську корону.
Роман виступає з чисто європейською iдеєю запровадження нового порядку формування центральної влади на Русi, схожого з германською традицiєю виборiв iмператора. Згiдно з його планом, великий князь київський мав обиратися шiстьма найбiльш впливовими удiльними князями (подiбно до обрання iмператора нiмецькими курфюрстами) – чернiгiвським, галицьким, полоцьким, смоленським, суздальським i рязанським. У межах кожного удiльного князiвства влада мала переходити не до старшого в родi, а вiд батька до сина. Проте цей задум не був реалiзований внаслiдок спротиву Всеволода Юрiйовича суздальського, i Русь так i не розробила життєздатної системи престолонаступництва.
Iз занепадом Києва як центру Пiвденно-Захiдної Русi, вiсь її полiтичного життя змiщується на захiд. Центром держави Романа Мстиславича стає не Київ, значною мiрою зв’язаний з Вiзантiєю, i навiть не Володимир-Волинський, а Галич, який постiйно пiдтримував тiснi зв’язки з країнами Заходу.
Саме Галицька Русь стає спадкоємницею полiтичної ролi Київської держави у її взаєминах з державами Центральної Європи. Про розмаїтий характер взаємо-вiдносин Галицько-Волинського князiвства iз захiдноєвропейським свiтом свiдчить запис в синодику монастиря Святого Петра в Ерфуртi: «Romanus rex Ruthenorum debit nobit XXX marcas», тобто «Роман король руський дав нам 30 марок». Роман втягується в гостру боротьбу мiж Гогенштауфенами i Вельфами, що точилася у тодiшнiй католицькiй Європi, на боцi перших. У цьому зв’язку становить значний iнтерес звiстка французького хронiста середини XIII ст.: «Король Русi на iм’я Роман вийшов за межi своїх кордонiв i бажаючи пройти через Польщу в Саксонiю по волi Божiй вбитий двома братами, князями польськими Лецiком i Конрадом, на рiчцi Вiсла». Можна припустити, що похiд Романа пов’язаний з його зобов’язаннями перед Гогенштауфенами у наданнi їм мiлiтарної допомоги. Отже, пройшовши через Польщу в Саксонiю, Роман мав завдати удару Оттоновi IV, її володарю. Вiдомо також, що з часу, коли союзник галицько-волинського князя Лешко Бiлий здобув Кракiв, стосунки мiж ними значно погiршились. Не виключено, що причиною було суперництво у боротьбi за Люблiн, оволодiти яким весь час прагнули володарi Галицько-Волинського князiвства. Пiд час воєнних дiй у Польщi Роман загинув у битвi пiд Завихвостом 1205 року. Його дiяльнiсть вiдiграла важливу роль у консолiдацiї Пiвденно-Захiдної Русi, яка не перервалася з полiтичним занепадом Києва. Мiрою того, як у XI-XIII ст. послабли зносини Русi-України з балканськими країнами, Вiзантiєю, Малою Азiєю, зносини iз Захiдною Європою i, насамперед, з нiмецькими землями набирали дедалi бiльшого значення.
Змiцнення Галицько-Волинської держави i занепад Києва наприкiнцi XII ст. означали переважання захiдних впливiв над комбiнацiєю вiзантiйських i схiдних, що домiнували в процесi формування Київської держави. Захiдна Україна, зосередивши в собi головнi прояви полiтичного i нацiонально-культурного життя Русi, поступово входить у захiдноєвропейський свiт як його органiчна складова.
Створення Галицько-Волинського князiвства на чолi з «самодержцем усiєї Русi» Романом Мстиславичем стало важливим етапом в iсторiї української державностi. На вiдмiну вiд полiетнiчної Старокиївської держави вона розвивається вiдтепер на єдиному українському грунтi. Це дало пiдстави українському iсторику С. Томашiвському назвати Романа «творцем першої, нацiональної української держави», яка проiснувала як окремий полiтичний органiзм до кiнця XIV ст.