З „Весною народів” 1848 р. і першими реальними здобутками галицьких українців у національному самовизначенні і самостановленні в культурному відношенні, закінчився перший етап галицького пробудження.
В другому етапі, в роках 1850-60-их, заіснували негативні обставини, які не тільки зупинили галицький ренесанс, але грозили, що ця частина української території знову опиниться на тих же самих рейках своєї історії, на яких культурно вегетували до виступу М. Шашкевича. На обріях ледве що пробудженого життя появились зловіщі хмари польської шовіністичної експансії, що почали загрожувати нівеляцією того всього, що досі галичани здобули. Другою небезпекою, ідеологічно куди гіршою, була поява промосковської політичної орієнтації або т.зв. москвофільства, що згодом стало поважною загрозою для української самобутности і суверенності, і з яким треба було боротись довгі десятки років.
Ці вкрай негативні зміни прийшли вже після 1849 p., коли то після розв’язання австрійського сейму і Головної Руської Ради поляки, зі своїм намісником А. Голуховським, стали панами ситуації. Провід в економічному житті належав польській шляхті-поміщикам, адміністрація, судівництво теж. Міста мали теж польський характерна краєва австрійська адміністрація, опанована поляками, сприяла виключно польській культурі. У 1862 р. замість німецької мови, урядовою мовою стала польська, Львівський університет теж став зовсім польським, а початкові й середні школи опинились під керівництвом польської шкільної ради. Було очевидно, що польська інтелігенція поставила своїм завданням створити в Галичині базу для майбутньої польської держави.
У цьому ж часі, між галицькою інтелігенцією почала ширитись російська пропаганда за єдністю галицьких українців з росіянами, і не без результату. Деяка частина старшої генерації почала схилятись до ідеї панрусизму і це, очевидно, поряд з полонофільськими настроями, ще більше ослабило і так ще немічний український самостійницький табір.
І в такій ситуації, між польським молотом і російським ковалом, зародилось у Галичині москвофільство. Основою цієї орієнтації було переконання в силу Росії та в її бажанні об’єднати всі слов’янські народи. Пропаганда цих ідей ставала переконливою з уваги на той факт, що Росія перетворилась у могутню імперію і вся її політика була спрямована проти поляків, яких вона криваво здавила у повстаннях 1831 і 1863 років. Крім цього, в рахубу входив ще інший важний момент, а це політичне ослаблення Австрії. Після прогри її війни з Пруссією кріпшали чутки, що Галичина може перейде під владу Росії, і це ще більше підносило її авторитет серед галицьких українців, що в цьому союзі бачили спасіння перед польською небезпекою.
А третім важним чинником у ці критичні роки була справа обрядово-церковна. Український католицький клер, стараючись поборювати латинізацію і зберегти чистоту свого обряду, був більше схильний до компромісів з обрядовістю російської православної Церкви, яка видалась меншим злом, ніж латинізація. Треба відмітити, що духовенство грало першорядну роль серед завстрійщеиої чи спольщеної галицької інтелігенції, а тон усьому надавала свято-юрська гора, осідок митрополита. Але цей же клер, в своїй старообрядовості і своєму консерватизмі, з погордою і презирством ставився до української народної мови, як до хлопської, невиробленої й непридатної до культурного вжитку. Твердо стоячи на ґрунті церковнослов’янської мови, він попадав теж під російські впливи.
І не дивно, що ця група галицьких консерватистів захопила в свої руки три ключеві інституції тодішнього життя, інституції основані в 40-50 рр: для праці над українським культурним піднесенням, а ними були: Ставропігійський Інститут з друкарнею і книгарнею, Народний Дім і Галицько-Руська Матиця, тобто т-во для ведення просвітньої справи, яке за перші роки від свого заснування (1848 р.) видало 80 книжок.
Проти цього консервативно-москвофільського табору старої інтелігенції виступила молодша віком група діячів, які назвали себе народовцями. Були ними письменники, учителі, юристи, студенти. Вони старалися продовжувати діло Шашкевича, засновували часописи, які мали успіх серед молоді. Народовці, на зразок київської „Громади”, організували у Львівськім університеті свої громади, складали бібліотеки, передплачували журнали, влаштовували концерти. Здебільша існували вони таємно, без дозволу влади. Галицьким народовцям помагали матеріально діячі із східних земель України, надсилаючи до Галичини книжки до друку. З допомогою наддніпрянців засновано у Львові місячник «Правда», що довгий час був органом всеукраїнського єднання. Для галицьких народовців Україна була священною землею, а «Кобзар» — священною книгою.
У 1860-их роках народовський рух посилився. Зв’язки з українськими діячами із східноукраїнських земель і твори кращих письменників з цих же теренів починають щораз більше активізувати й захоплювати цих молодих народовців, а ідеал Шевченка стає їх суспільною і національною програмою, їх боротьба з москвофільством прибирає на силі. Проти гидкої пропагандивної писанини т.зв. язичієм москвофілів у їх органі «Слово» галицькі народовці видають свої, в чистій українській мові редаговані, журнали («Нива», «Вечорниці», «Русалка»), а від 1867 p., на спілку із зазбручанськими діячами, видають уже згадуваний місячник «Правду»—один із кращих, що коли-небудь виходив.
До першої плеяди молодих народовців-літераторів, що ними були: Вол. Шашкевич, К. Климкович і Ф. Заревич, приєдналися впливові діячі старшого покоління, як о. Ст. Качала, Ю. Лаврівський, і так з формального українства й сентиментального народолюбства рух народовців поступово почав набирати що раз конкретнішого змісту: організації селянства, робітників, академічної молоді і т.п.
Уже при кінці 60-их pp. рух народовців дужчає. Постають таємні гуртки академічної та гімназійної молоді (перша „Громада” в Галичині виникнула у Львові 1868 р. у проводі з Данилом Танячкевичем), а згодом вони поширились на інші більші міста Галичини. У 1861 р. народовці заснували у Львові товариський клюб „Руська Бесіда” з театральною трупою, а у 1867 р. Товариство „Просвіта”, що мало завдання піднести культуру і свідомість народу, і яка згодом стала центром ширення освіти серед народу та вдержувала живий контакт з передовими діячами київської „Громади” (Антоновичем, Кониським).
Буковина ХІХ ст.
Революційна „Весна народів” 1848 р. в країнах підкорених Австрією відбилась і на Буковині, а буковинські посли приймали активну участь у працях Головної Руської Ради. Але ще раніше до того часу в різних околицях Буковини спалахували селянські повстання, а крім цього велась легальна боротьба проти румунізації та германізації і за покращання економічного й культурного життя цієї частини українських земель. Щойно у 1861 р. боротьба за автономію покінчилась успішно і Буковину визнано „коронним краєм” з назвою воєвідства та з центральними і локальними органами влади.
Виділення Буковини мало позитивний вплив на її національне відродження. В 1869 р. засновано в Чернівцях „Руську Бесіду”, першу українську організацію, яку згодом перетворено в Літературне товариство, що проіснувало до 1940 року.
Починаючи з 70-их pp. розгортається тут, на зразок Галичини, теж рух народовців, що дав доволі гарне пожнив’я. У 1880 р. провід перебрали народовці, перед якими мусіли поступитись москвофіли. 1885 р. починає виходити перший українсько-буковинський часопис народною мовою „Буковина”, і з того часу постає ряд установ і товариств. їх число у 1914 р. було 590. Паралельно з цим розгортається літературний рух репрезентований С. Воробкевичем, П. Воробкевичем, а передовсім Ю. Федьковичем.
Провідниками громадсько-національної та культурної праці були — професор університету Степан Смаль-Стоцький, посол до віденського парляменту М. Василько та визначний педагог О. Попович. У формуванні української провідної верстви та в ідеологічній боротьбі за самовизначення, буковинські українці мали постійний контакт так з Галичиною, як і з східною Україною.
Закарпаття ХІХ ст.
Революційні події 1848-49 років зрушили частково і Закарпаття. Існував тут добрий ґрунт для інтелектуальної праці, бо ще під кінець XVIII і на початках XIX ст. було тут багато здібної інтелігенції-науковців, які не маючи змоги знайти відповідного становища на батьківщині — переїздили до Галичини або до Росії, і там ставали професорами університетів. На перешкоді будь-якому національному зрушенню стояла інтенсивна мадяризація і москвофільство, яке захопило всю інтелігенцію. Це москвофільство мало бути протидією на процес мадяризації. Закарпатські русини мріяли про визволення їх з-під угорського ярма Росією і злуку з нею, бо саме в Росії визначні карпаторусини зробили чималу наукову кар’єру. Ніхто не пробував ознайомити закарпатських українців з літературним чи загальнонаціональним і культурним процесом, який переживали інші українські землі під чужими окупаціями. „Зраненим братом” назвав був Закарпаття Драгоманов. Насильної мадяризації не змогло поборювати духовенство; на місце існуючих колись шкіл з українською чи пак руською (далекою, зрештою, від народної) мовою навчання, відкривались нові — мадярські.
Захоплення революцією було короткотривале, бо шовіністичний характер угорської революції відштовхував інші слов’янські народи, автім і місцевих русинів від будь-якої акції. Серед русинів, які поставились вороже до угорської революції були найвидатніші постаті, як письменник і невтомний діяч-пробудитель Закарпаття о. Ол. Духнович (1803-65) та енергійний політик і публіцист А, Добрянський (1817-1901). Цей другий, на весні 1848 р. відстоював перед
Головною Руською Радою у Львові програму об’єднання Галичини й Закарпаття в окремий „короний край” під Габсбургами. Згодом він виступав з вимогою до австрійського цісаря створити в межах Угорщини „руське воєвідство” з національною й культурною автономією. З цих усіх заходів нічого не вийшло, навпаки, — закрито всі руські школи і газети, і мадяризація, якій сприяло духовенство, затрі юмфу вал а на довгі роки.
В 1850-60 pp.. в той час. коли в Галичині розгорталась азбучна війна, на Закарпатті виступив відомий філолог та історик Михайло Лучкай, що написав латинською мовою «Граматику слов’яноукраїнську», і нею користувались літератори і поза Закарпаттям.
Куди більшу культурно-освітню працю розгорнув тут один з будителів Закарпаття Олександер Духнович, що ще в 30-40 роках боровся за навчання в школах рідною народною мовою. І в цій боротьбі з мадяризацією шукав він підтримки в москвофільськім таборі, а результатом було те, що самий він теж користувався язичієм. Але не йшов Духнович бездушно нога в ногу з москвофілами; він у своїх творах і віршах все таки проявляв свій локальний патріотизм. Він постійно виступає на сторінках галицької преси зі своїми статтями, які впливали на пробудження народних мас і сприяли розвиткові національної ідеї. З цього погляду характеристичний його вірш, який був своєрідним визнанням його національності та ідейності:
..Я русин бил, єсм і буду,
Я родился русином.
Чесний мій рід не забуду.
Останусь його сином.
Русин бил мій отец і мати.
Руськая вся родина,
Русини сестри і брати
І широка дружина
Галичина, Буковина і Закарпаття середини ХІХ ст. (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)