Гельсінський процес — започаткований у європейських країнах, США, Канаді й СРСР після підписання 1.08.1975 у м. Гельсінкі (Фінляндія) Гельсінського заключного акта з безпеки та співробітництва в Європі.
Гельсінську конференцію вважають найбільшим зібранням лідерів 35 країн світу від часу Віденського конгресу 1815, на якому проголошено новий лад у Європі після закінчення наполеонівських воєн.
Робота з підготовки Гельсінського заключного акта розпочалась у м. Гельсінки у вересні 1972. Після 9 місяців перемовин було створено 27 сторінок документа п.з. «Остаточні рекомендації Гельсінських консультацій». 3-7 липня 1973 міністри 35 дер-жав-учасниць на зустрічі ухвалили Рекомендації, які стали першою фазою конференції. 18 вересня 1973 — 21 липня 1975 — друга фаза перемовин у Женеві. Тоді було узгоджено текст Гельсінського заключного акта, який було урочисто підписано 1 серпня 1975 в м. Гельсінки.
Гельсінський заключний акт підписали: Австрія, Бельгія, Болгарія, Ватикан, Великобританія, Данія, Голландія, Греція, Ірландія, Італія, Ісландія, Іспанія, Канада, Кіпр, Ліхтенштейн, Люксембург, Мальта, Монако, Німецька Демократична Республіка (Єхідна Німеччина), Норвегія, Польща, Португалія, Румунія, Сан-Марино, ЄРЄР, ЄША, Туреччина, Угорщина, Федеративна Республіка Німеччини (Західна Німеччина), Фінляндія, Франція, Чехословаччина, Швейцарія, Швеція, Югославія. Єеред підписантів не фігурувала Україна (УРЄР), член-засновник ООН, член ЮНЕЄКО, МАГАТЕ і багатьох міжнародних організацій, яка згідно з рішенням рад. уряду в перемовинах участі не брала й Гельсінського заключного акта не підписала. Не стали підписантами також член ООН Білорусія та колишні незалежні держави Латвія, Литва й Естонія, зате брала участь і підписала Заключний акт Єхідна Німеччина.
Гельсінський заключний акт поділений на три частини, які в Західних країнах прийнято називати «Трьома кошиками». Перший «кошик» стосується питання безпеки в Європі й містить «Декларацію про принципи, якими керуватимуться у відносинах між собою держави-учасниці». Другий «кошик» стосується співпраці у галузях економіки, науки й техніки. Третій «кошик», третя частина документа, розглядає співпрацю в «гуманітарній та інших галузях».
Реалізації Гельсінського процесу у східноєвропейських і країнах ЄРЄР найбільше сприяли VII параграф Гельсінського заключного акта й ПІ «кошик»: після 15-річних намагань втілити їх у життя можна було констатувати складні відносини між демократичними країнами Заходу й країнами тоталітарного Сходу, а також різне розуміння та тлумачення ними прав людини. VII параграф був присвячений переважно питанню прав людини, співпраці в гуманітарній сфері й називався «Пошанування прав людини й основних свобод, зокрема, свободи слова, сумління, віровизнання або віри». У І розділі VII параграфа держави-учасниці зобов’язувалися шанувати права людини. У II розділі стверджується, що вони сприятимуть ефективному впровадженню громадянських, політичних, економічних, соціальних та інших прав і вольностей. у VII параграфі зазначено: всі права походять від природної гідності людини, що, на відміну від східної, відображало західну концепцію прав людини, за якою права людини є невіддільною частиною людини, а не привілеєм, який влада може надати людині або відібрати в неї. IV параграф — зобов’язує членів-учасниць шанувати права національних меншин, яким гарантується беззастережне користування усіма людськими правами й вольностями. VIII параграф Гельсінського заключного акта присвячений праву на самовизначення народів, за яким «усі народи мають право та свободу встановлювати, коли і як вони бажають визначати свій внутрішній і зовнішній політичний статус, і без зовнішнього впливу вирішувати питання свого політичного, економічного, соціального й культурного розвитку».
Третій «кошик» Гельсінського заключного акта має заголовок «Співпраця у гуманітарній та інших галузях». У вступі до цієї частини держави-учасниці висловлюють бажання зміцнити мир і порозуміння між народами, а також сприяти духовному збагаченню людини через «посилений культурний і освітній обмін, активне поширення інформації, налагодження контактів між людьми й успішне розв’язання гуманітарних проблем». У третьому «кошику» 35 держав-учасниць конференції висловили політичну волю та обіцяли гуманно поводитися щодо своїх громадян, а також надати громадянам держав-учасниць певні привілеї, зокрема в галузі інформації, освіти й культури.
Перший підрозділ третього «кошика» має заголовок «Людські контакти». У ньому йдеться про те, що держави-учасниці «сприятимуть вільному приватному або офіційному обміну й контактам між людьми, індивідуальним і груповим взаєминам, а також відносинам між організаціями й установами держав-учасниць, що допоможе позитивному розв’язанню можливих гуманітарних проблем».
Людськими контактами у цьому підрозділі названо:
- Тимчасові відвідини родин за кордоном.
- Возз’єднання родин.
- Шлюби між громадянами інших держав.
- Подорож за кордон в особистих або професійних справах.
- Покращення умов туризму.
- Зустрічі молоді.
- Контакти у сфері спорту.
- Контакти між державними й недержавними інституціями та організаціями.
У підрозділі про інформацію йдеться про те, що держави-учасниці зобов’язуються сприяти вільному й активному поширенню інформації, обміну думок і поглядів під час виступів і лекцій, на яких учасники зможуть вільно висловлювати свої думки і погляди. Також держави-учасниці сприятимуть розповсюдженню газет, журналів, книжок, піклуватимуться про те, аби зробити їх доступними у публічних та університетських бібліотеках. У сфері культури держави-учасниці висловили бажання сприяти поширенню творів літератури й мистецтва, активізувати співпрацю й контакти між письменниками, митцями, артистами. У цьому підрозділі йдеться також про можливе створення європейського «банку культурної інформації», облік документів культури й науки, послуговування засобами масової комунікації (фільми, телебачення, радіо).
В останньому підрозділі про освіту держави-учасниці пропонують полегшувати доступ для студентів, учителів та науковців до освітніх, наукових і культурних установ, визнати академічні дипломи, обмінюватися науковою інформацією та документацією.
Основоположники 1976 року Московської, а згодом — Української, Литовської, Вірменської та Грузинської Гельсінських груп взяли за основу своєї діяльності принципи й постулати, подані у VII параграфі й у третьому «кошику» Гельсінських угод.
Гельсінський заключний акт є політичним документом, у якому держави-учасниці дійшли одностайного рішення щодо засадничих принципів формування нового ладу в Європі, політики детанту (усунення напруженості у стосунках між державами й народами), визнаючи, що права людини й основні свободи є складовою безпеки й миру в Європі та запорукою дружних відносин між державами-учасницями Гельсінського заключного акта. У документі сказано, що усі його частини, усі принципи й зобов’язання однаково важливі, були ухвалені одностайно й будуть однаковою мірою реалізовані. Гельсінський заключний акт підписали високопосадовці 35 держав-учасниць, і його було опубліковано у пресі. Він не став законом у сфері міжнародного права, але його мали дотримуватися всі країни-учасниці.
Заключний акт мав велике психологічне й моральне значення. Реакція Заходу на переслідування й арешти членів Гельсінських груп у республіках Рад. Союзу вважалася втручанням у його внутрішні справи. Гельсінський процес набув великого розголосу в країнах Заходу та Сходу. На основі засад, принципів і постулатів Гельсінського заключного акта у різних країнах було створено групи сприяння Гельсінським угодам, з’явилися публікації в пресі. На відміну від подібних актів про людські права ООН, Гельсінський заключний акт набув більшого значення у всіх країнах Сходу і Заходу.
Через два роки після підписання Гельсінського заключного акта було організовано зустрічі представників держав-учас-ниць, на яких обговорювали питання дотримання у цих країнах Гельсінських угод. 1977-78 такі зустрічі відбулися в Белграді, 1980-90 — в Мадриді, 1984 — в Стокгольмі, 1986 — у Відні, 19-21 листопада 1990 — в Парижі. На усіх цих зустрічах активну діяльність провадили представники КПЛ СКВУ, «Смолоскипа», Комітету гельсінкських гарантій для України, ЗП УГГ. Також представникам держав-учас-ниць було надіслано листи на захист ув’язнених членів Української Гельсінської групи, відповідні вимоги.
В Україні та країнах Сходу постала незалежна громадська думка. Правозахисники вчинили революційний переворот у свідомості застрашених за минулі роки громадян: дисиденти-правозахисники не йшли у підпілля, а утворювали групи відверто, збирали інформацію про правопорушення, ставили свої підписи під заявами й документами, почали поводитись як вільні громадяни, незважаючи на те, що за їхнє вільнодумство їх могли ув’язнити або відправити на заслання. Люди перестали боятися репресій та ув’язнення.
1980 року на Заході під час мадридської Гельсінської конференції з ініціативи ген. П. Григоренка було створено Міжнародну Гельсінську Федерацію прав людини з цен-тралею у Відні.