Германюк Богдан Васильович (нар. 20.08.1931, с. П’ядики Коломийського р-ну Івано-Фр. обл. — пом. 14.11.2008, с. П’ядики Коломийського р-ну) — технік-будівельник.
Учасник укр. руху опору. Засновник ОПВУ. Політв’язень рад. тюрем і концтаборів (1958-68). Член УГС (1989).
По закінченні 7 класів п’ядицької СШ вступив до Чернів. індустр. технікуму. По закінченні направлено до Івано-Фр., заочно навчався у Львів, політехн. ін-ті. Вже на той час мав зв’язок із рай. референтом ОУН на псевдо Бистрий. 1948, дотримуючись сув. конспірації, разом із однодумцями М. і В. Площаками, Р. Костюком, М. Замулинською створив ОПВУ, яка мала на меті б-бу за незалежність України, об’єднавши для цього всі верстви населення. Спиралися на положення Конституції СРСР про право виходу кожної республіки з союзу. Після припинення збройної б-би УПА орг-ція почала діяти самостійно (1955). Прийняли програму й статут, яку запропонував Б. Тимків.
4.12.1958 Г. заарешт. й допитувано 12 кадебістами. В тюрмі вирішив взяти на себе авторство програмових документів партії.
10.03.1959 на закритому засіданні Івано-Фр. обл. суду звинув. за ст. 54 ч. 1а і 11 КК УРСР і засуджено на 10 р. таборів сув. режиму. Карався в штрафному таборі Озер-лагу Іркутської обл. Там зустрівся з повстанцями М. Симчичем, о. 3. Карасем, П. Дужим, доктором В. Горбовим. Згодом переведено в тайшетські табори (№11, 7, 1). Брав участь у різних заходах і акціях протесту ув’язнених. Закінчував термін у таб. ЖХ-385/17 у Мордовії, шив роб. рукавиці. Спілкувався з Г. і Є. Пришляками, Є. Польовим, М. Сорокою, Д. Шумуком, М. Го-ринем. М. Горинь подавав протестні заяви до нач. табору, до міністра ЗС УРСР Д. Біло-косова щодо знущань над політв’язнем Г. і його матір’ю. За З роки до кінця терміну разом із І. Кічаком Г. привозили до Ів.-Фр. «на розмови», вони категорично відмов, від співпраці з КДБ.
1968 звільнено, повернувся в П’ядики, доглядав хвору матір. Періодично викликали до КДБ. Працював у Печеніжині на цегельному заводі, у Коломиї — в побут-комбінаті майстром буд. робіт, їздив за договорами на буд. роботи на Миколаївщину.
1989 організував у рідному селі П’ядики осередок УГС, т. р. Г. було обрано головою Коломийської район. УГС. Один із засновників Коломийської станиці братства ОУН — УПА (його перший голова) (1991), Коломийської орг-ції «Меморіал», організував розкопки жертв комуністичних репресій на Коломийщині та Косівщині. Член Всеукр. т-ва політв’язнів і репресованих.
Героїчний народний епос
Сліпий кобзар, спираючись на плече малого хлопчини-поводиря, шкандибає до сільського майдану. Там він, умостившись під замшілим церковним муром, починає лаштувати свій нехитрий музичний інструмент — стареньку бандуру.
І ось уже пальці перебирають струни, видобувають з них дзвінкі звуки, і тривооісна мелодія порушує сільську тишу. Хилить голову сліпий до бандури, мовби прислухається до її чарівного рокотання, і хрипким голосом проказу є-наспіву є:
Ой полем, полем, Килиїмським,
То шляхом битим гординським,
Ой там гуляв козак Голота,
Яе боїться ні огня, ні меча, ні третього болота…
На ті слова підводять голови з-за тинів жінки й молодиці, кинувши длубатись у городі, виходять з клунь чоловіки й парубки, полишаючи господарські клопоти, вибігають з подвір’я на вулицю зграйками дітлахи. бсш ш хочеться послухати старого перебендю, Mfo, і зрідка, а все-таки навідує їхнє село. І невдовзі чималий гурт тісно обступає сліпого. А той, не бачачи слухачів, але відчуваючи серцем, що їх цікавить, то проказує речитативом думи, то виспівує різні пісні: про боротьбу з турками й татарами, про Богунр, й Хмеля, як ті ляхів били, про тяжку кріпацьку недолю, яро сумне дівоче кохання…
Поскидали шапки, похнюпившись, чоловіки, зажурилися жінки, пригортаючи до себе дітвору, завмерли всі довкола кобзаря — слухають. І закипає в кожного лють на ворогів, на панів, на лиху долю…
Подібну картину можна було часто спостерігати на Україні, починаючи десь уже з XIV століття. Це, власне, був час, коли в фольклорі, позначеному ще подихом княжих часів Київської Русі зароджувались і набирали розвитку нові народнопоетичні жанри героїчного епосу українського народу — історичні пісні та думи.
Мандрівні лірники й кобзарі (бандуристи), автори слів і мелодій до цих новостворюваних жанрів, були видатними митцями того часу. Багато хто з них і сам брав участь в оспівуваних подіях.
…Як знаємо з історії, панування Золотої Орди на землях Східної Європи привело до занепаду Київської Русі. В середині XIII століття між Німаном і Західною Двіною виникло феодальне Литовське велике князівство, яке згодом розширилось за рахунок західно руських земель, захопивши територію Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини, Поділля, значної частини Волині. Тоді ж польські феодали загарбали Галичину.
У цей dice період поступово утворюється могутня Російська держава на чолі з Москвою. Перемога 1380 року російських військ під проводом Дмитрія Донського в Куликовській битві над ордою татарського хана Мамая поклала початок визволенню земель Русі від ординського ярма. Російська держава стає оплотом східнослов’янських народів у боротьбі з іноземними загарбниками.
У той же час на історичній арені 3іявляється і сильна Оттоманська імперія, яка, захопивши 1453 року Константинополь і знищивши Візантійську державу, почала загрожувати навалою усій Європі. Турецько-татарські орди, починаючи з кінця XV століття, майже триста років грабували й плюндрували землі України.
За таких складних історичних умов, у період феодальної роздрібненості, починають формуватися російська, українська та білоруська народності. На великій території Південної і Західної Русі — від Закарпаття, Буковини, Галичини, Волині, Поділля до Київщини, Переяславщини (Полтавщини), Чернігівщини, складається українська народність. (Слово «Україна» вперше зустрічається в Київському літопису під 1187 роком, де йдеться про події на Переяславській землі.) Процес формування української народності супроводжувався витворенням української народної мови. Як і російська та білоруська, вона виникла на основі старих місцевих говорів, і її південно-східний діалект став провідним.
Рятуючись від тяжкого соціального та національно-релігійного (католицького) гніту, який з роками все посилювався, селяни західних і північних земель України тікають на менш заселені південні землі. Отаборюючись на середній і нижній течії Дніпра та над Південним Бугом, вони утворюють нову суспільну силу — козацтво. Сюди ж починають тікати від кріпосницького засилля селяни з Білорусії, Росії, Польщі й Литви. За визначенням Карла Маркса, це була християнська козацька республіка з центром у Запорозькій Січі. Козацтво утворилося також на Дону, і українські
та російські козаки стали тією основною силою, що захищала не лише Україну, Росію і Польщу, а й інші європейські країни від турецько-татарського поневолення.
Такі обставини життя українського народу не могли не позначитись на розвитку його матеріальної і духовної культури. Міста, культурні осередки центральної України були зруйновані, занепала шкільна справа, ледь жевріло літературне життя, г го переважно на західних землях, де центром торгівлі між Сходом і Заходом став Львів, заснований ще в середині XIII століття. Тож і традицію літописання підтримують Галицько-Волинський та Західноруський (Литовський) літописи.
Значно погіршало становище трудових мас українського та білоруського народів у середині XVI століття, коли на Люблінському сеймі 1569 року Литовське князівство об’єдналося з Польщею в одну федеративну польсько-литовську державу — Річ Посполиту. Великі магнати, середня й дрібна шляхта, різні орендарі й управителі, мов гайвороння, накинулись на українські землі й заходилися господарювати тут, як у себе вдома. Не відставало від них і панство українського походження: намагаючись зрівнятися з польською шляхтою, воно зрікалося свого народу, своєї віри, своєї мови.
В ролі ідеологів гнобительської політики Речі Посполитої виступав орден єзуїтів, запрошений до Польщі 1565 року королем Сігізмундом II. Єзуїти прагнули поширити на Україну і Росію владу папи римського, вони стали головними ініціаторами унії — релігійного з’єднання православних і католиків. 1596 року в Бресті відбувся церковний собор, де було проголошено унію православ’я з католицизмом. Однак основна маса українського та білоруського народу, нижче православне духівництво і навіть деяка частина української шляхти унії не прийняли. Не вдалося Речі Посполитій взяти під свій контроль і козацтво, хоча шляхетсько-магнатські війська неодноразово нападали на Запорожжя та будували довкола укріплення, щоб не допускати туди втікачів.
Не міг український народ змиритися з насильством, і після низки повстань, що змінювали одне одного, всередині XVII століття стався нечуваний вибух всенародної визвольної боротьби. Очолена гетьманом Богданом Хмельницьким, ця боротьба завершилася 1654 року визволенням України з-під ярма Речі Посполитої і возз’єднанням українського народу з братнім російським.
В ідейно-політичній та релігійній боротьбі українського народу проти католицького засилля велику роль відігравала тогочасна література, зокрема полемічна, що широко розповсюджувалась у краї. Однак найбільшу моральну та естетичну насолоду одержував народ, в тому числі і його юне покоління, від історичних пісень та дум, що виконувались в різних місцевостях України. Ці твори підносили ідею патріотизму, оборони рідної землі від чужоземних нападників, возвеличували народних героїв. У піснях і думах чуть було відгомін героїко-фантастичних казок, на яких виховувалося
доти не одне покоління, а також — давніх переказів про богатирів. Зв’язок героїчного епосу українського народу із староруським епосом безперечний.
Історичні пісні і думи розробляли теми та сюжети з реального життя народу, переважно в героїчному плані. Персонажами цих творів виступали конкретні історичні, а також вигадані особи, проте узагальнені й типізовані.
Історичні пісні за формою мало чим відрізнялися від звичайних ліричних пісень чи балад. Виконувалися вони в музичному супроводі або ж без нього.
Думи — твори ліро-епічні, опрацьовували той самий матеріал, що й історичні пісні, але мистецьке його освоєння мало свою відмінність. Виконували думи мелодійною декламацією (речитативом) у супроводі бандури (кобзи) або ліри. Виконування дум вимагало спеціальної підготовки.
Думи, створені в XV—XVI століттях і присвячені переважно турецько-татарській неволі, відносяться до старішого складу. їхню образну систему проймає трагізм, вони близькі до народних голосінь.
Повного розквіту героїчний епос українського народу досягнув у наступному історичному періоді — у XVI—XVIII століттях.
Перший відомий запис дум зроблено 1684 року («Дума про козака Голоту»), але основна кількість текстів записана від кобзарів аж у XIX столітті.