Гетьманщина — назва, яка позначала в 1648-1764 pp. Українську Гетьманську державу та її територію. Вона виникла внаслідок вибуху Національно-визвольної війни українського народу проти колоніального гніту Речі Посполитої.
За задумом вождя Національно-визвольної війни Богдана Хмельницького Гетьманщина мала охопити всі етнічні українські землі. Однак внаслідок контрнаступу Речі Посполитої, на боці якої стояла вся католицька Європа, українським війська довелося відступити на схід. Тому Гетьманщина згідно із Зборівським договором 1649 р. не обіймала собою всіх історичних та етнічних українських земель. Так, на Заході до її складу не увійшли Галичина, Холмщина і Західна Волинь, на Сході — Слобідська Україна. Не увійшли і Закарпаття та Північна Буковина.
На Півдні поза кордонами Української Гетьманської держави лишалася та частина українських південних земель, які тоді входили до володінь Османської імперії та її васала — Кримського ханства. У той же час на півночі були включені до Гетьманщини деякі етнічні українські землі, які нині не входять до складу Української держави (Стародубщина).
За Білоцерківською угодою 1651р. після невдалої для України воєнної кампанії територія Гетьманщини повинна була ще більше скоротитися, обіймаючи лише Київське воєводство. Однак переможна для козацької армії битва під Батогом у 1652 р. перекреслила і Зборівську, і Білоцерківську угоди, а внаслідок переможних походів 1654-1657 pp. територія Гетьманщини знов розширюється. Вона, щоправда, не сягнула на захід так далеко, як у 1648 p., зате включила до свого складу деякі етнічні білоруські землі (на півдні Білорусі), наприклад, Бихівський полк.
Відроджуючи Українську державу, Богдан Хмельницький спирався на історичний досвід насамперед Запорозької Січі і розвинув його. Гетьманщина була республікою, хоча Богдан Хмельницький (зрештою, не тільки він) бачили її як монархію, влада в якій мала переходити в спадок представникам гетьманської династії. Панівним станом стало козацтво.
Однак інші стани (шляхта, міщанство, православне духовенство) мали значні права. Селянство хоча й залишалося в залежності й не мало особливих прав, однак його становище значно поліпшилося в Гетьманщині.
До того ж маса селян перейшла до козацького стану, і цей процес не припинявся до кінця існування Гетьманщини, хоча й не набирав уже ніколи таких масштабів, як за часів Богдана Хмельницького.
функції законодавчого органу виконувала загальновійськова рада, однак її поступово витісняла старшинська рада. Посади всіх владних структур були виборними, існував полково-сотенний адміністративний устрій. Гетьманшіина мала практично всі ознаки держави (територія, кордони, своя влада, як центральна, так і місцева, збройні сили,суд, дипломатичне визнання тощо).
З 1654 р. внаслідок укладення російсько-українського договору посилився тиск Москви на Гетьманщину.
Царський уряд прагнув перетворити Гетьманщину на свою провінцію. По смерті Богдана Хмельницького (1657) внаслідок поразки України в російсько-українській війні 1658-1659 pp. Гетьманщину на підставі Переяславського договору 1659 p., укладеного Юрієм Хмельницьким, перетворено на автономну одиницю у складі Московської держави. Спроба вирватися з-під її влади, здійснена під час подій походу 1660 p., завершилася укладенням нерівноправного договору з Річчю Посполитою (Слободищенського трактату 1660 p.). На його підставі Гетьманщина перетворювалася на автономну одиницю у складі Речі Посполитої.
Після цього, в 1662-1663 pp., Україна була розколота на дві Гетьманщини, які вже не були незалежними, а тільки автономними: Правобічну й Лівобічну, кордон між якими пролягав по Дніпру (за винятком Києва, що входив до складу Лівобічної Гетьманщини). Внаслідок свого географічного положення, деяких причин соціально-економічного та політичного порядку Правобічна Гетьманщина переважно перебувала під польською зверхністю, хоча на деякий час (гетьманат П. Дорошенка) вона перейшла під зверхність турецьку. Лівобережна Гетьманщина опинилася в залежності від Московської держави. Андрусівський польсько-московський договір (1667 ) і «Вічний мир» 11686) юридично закріплювали поділ України на дві частини.
Спроби українських гетьманів відновити цілісність України, об’єднати дві Гетьманщини, розділені Дніпром, були, на жаль, нетривкими й у цілому безуспішними. Правобережний гетьман Петро Дорошенко, маючи такий намір, на початку 1668 р. з’явився на Лівобережжі, де після Андрусівського перемир’я розгортався антимосковський рух. Населення радісно вітало його, і 8 червня Петро Дорошенко був проголошений гетьманом Правобережжя і Лівобережжя. Україна ставала цілісною. Однак Дорошенкові невдовзі довелося спішно покинути Лівобережну Україну, щоб організувати на Правобережжі відсіч польському наступові. Залишений ним наказним гетьманом полковник Дем’ян Многогрішний прийняв підданство Москви; в середині березня 1668 р. його обрали лівобережним гетьманом. Козацька Україна знову розпалася.
Лівобережний гетьман Іван Самойлович, який мріяв про владу над усією Україною, скликав 17 березня 1674 р. в Переяславі раду, де його .брали гетьманом обох сторін Дніпра. Правобережний гетьман пропольської орієнтації Михайло Ханенко добровільно здав свої клейноди Самойловичу. Правобережний гетьман Петро Дорошенко, який перебував під турецьким протекторатом, тільки в результаті воєнного тиску 1 боку Самойловича і царського воєводи Ромодановського через два роки, в 1676 p., прийняв присягу царю й віддав гетьманські клейноди Самойловичу. Але іменування Самойловича гетьманом обох сторін» не відповідало реальній ситуації. Над Правобережною Гетьманщиною владарювали Польща й Туреччина, які вели між собою війну за цілковите утвердження тут своєї влади. Річ Посполита, яка потребувала постійної охорони своїх українських володінь, у 1685 р. дозволила відновити козацтво. Полковники Семен Палій, Захар Іскра, Андрій Абазин і наказний гетьман Самусь організували швидке й інтенсивне заселення правобережних земель, які внаслідок Руїни були спустошені, 1 створили чотири козацькі полки, котрі були і військовими, і адміністративно-територіальними одиницями. Однак після Карловицького договору 1699 p., за яким Поділля відходило до Польщі, сейм скасував правобережне козацтво, ліквідував правобережні козацькі полки.
Через п’ять років правобережне козацтво відродив Іван Мазепа. Весною 1704 р. він з 30-тисячною козацькою армією перейшов Дніпро, зайняв Київщину й Волинь, доходив з походами до Львова та Замостя, а в жовтні цього року, залишивши на Правобережжі козацькі загони, повернувся до Батурина як справжній володар України. Іван Мазепа вживав титул — «гетьман обох сторін Дніпра». Однак державна і воєнна діяльність Мазепи була перервана подіями 1708-1709 pp.
Увесь подальший період — це історія згасання Гетьманщини, внаслідок постійного обмеження Російською імперією її автономії аж до повного знищення в часи Катерини II.
З другого десятиліття XVIII ст. термін «Гетьманщина» до кінця існування козацтва позначав тільки Лівобережну Україну (з Києвом). Вона перебувала під владою українського гетьмана. Територія Гетьманщини була поділена на десять усталених полків. Управління краєм на різних рівнях здійснювала козацька старшина — генеральна, полкова, сотенна.
Козацький устрій набирав у Гетьманщині завершених форм, охопивши все життя суспільства, в тому числі побут та культуру, й був визначальним в історичному розвитку цієї частини України. Тому хоч царський уряд і наступав на державність України, всіляко обмежував її автономію; завдяки козацькому адміністративному, військовому ладу, правлінню козацької старшини навіть у період міжгетьманства, коли вибори гетьмана заборонялися (1722-1727, 1734-1750), вдавалося якоюсь мірою протистояти московському тискові й впливу.
Після остаточного скасування гетьманства в 1764 р. протягом певного часу в суспільно-економічному, громадському й культурному житті Лівобережної України традиційно зберігалися національні особливості. Залишалися полки, сотні як військові й адміністративно-територіальні одиниці, а також деякі козацькі установи — суд тощо.
Але в наступні три десятиліття Російською імперією були знищені рештки своєрідного козацького устрою в Україні.
Катерина П хотіла, щоб «саме ім’я гетьманів було забуто», а назва «Гетьманщина» походила саме від слова «гетьман».
Наприкінці 1780 р. за її наказом на Гетьманщині запроваджувався загальноросійський устрій. Усю територію в 1781 р. було поділено на три намісництва — Київське, Чернігівське і
Новгород-Сіверське, якими керували російські адміністративні й судові установи.
1783 року було скасовано козацьку військову організацію, остаточно знищено збройні сили України.
Козацькі полки було перетворено на десять регулярних карабінерних полків російської армії.
У цьому ж році в Україні було запроваджено кріпацтво, заборонено перехід селян від одного власника до іншого.
Отже, було скасовано рештки українського державного ладу.
Російська імперія остаточно поглинула цю українську територію. Зникла не тільки назва «Гетьманщина», а й національна назва «Україна». Її замінили терміном «Малоросія», а потім і взагалі Лівобережну Україну називали «Юго-западным краєм» Росії або «южнорусскими губерниями», вважаючи їх провінціями Російської імперії.
З-поміж гетьманів України, що діяли в період існування Української Гетьманської держави та автономії України, для висвітлення в окремих статтях енциклопедії обрано Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Петра Дорошенка, Івана Мазепу та Пилипа Орлика. Цих гетьманів об’єднувало найважливіше — вони були носіями ідеї незалежної, самостійної Української держави. Втіленню цієї ідеї присвятили все своє життя, поставивши за мету попередньо вибороти звільнення українського народу від панування чужинців. Діяти цим гетьманам довелось у найскладніших, найтяжчих, іноді найтрагічніших для України історичних умовах. Такі великі держави, як Польща. Османська імперія — Туреччина, Кримське ханство, Московія (пізніше Російська імперія), домагалися повного загарбання України, вели між собою війни за оволодіння її землями.
Богдан Хмельницький (1595-1657), під проводом якого український народ у Національно-визвольній війні 1648-1657 pp. повалив польське панування в Україні, був творцем, будівничим і найвищою владою Української Гетьманської держави, першим гетьманом України. Він забезпечив Україні, як незалежній самостійній державі, численні міжнародні зв’язки, політичні союзи. В останні роки життя Богдан Хмельницький мав намір відійти від союзу з Москвою, котра порушувала українсько-російський договір, наступаючи на права та вольності України.
Гетьман Іван Мазепа (1639-1709) намагався зробити з України європейську державу, підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, який сильно занепав за десятиріччя Руїни. Жодний із гетьманів не зробив так багато, як Мазепа, для розвитку культури та духовності українського народу. Його спроба вирвати Україну з-під московського ярма, реалізувати велику ідею незалежної, самостійної Української держави зазнала краху. Але протягом трьох століть ця ідея жевріла в серцях найкращих синів і дочок українського народу. Корені сучасної незалежності України певною мірою лежать у великій ідеї Мазепи.
Гетьмани Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа належали до тих не таких уже й численних історичних постатей, чиїми іменами називають епохи. Отже, в історії України була доба Сагайдачного, доба Хмельницького і Мазепина доба.
Гетьмани Іван Виговський, Петро Дорошенко, Пилип Орлик були видатними державними й політичними діячами, талановитими дипломатами. Вони боролися за визволення Вітчизни від чужоземного панування, за відродження
Української незалежної держави. Прямуючи до єдиної мети, ці гетьмани обирали різні шляхи її реалізації. Для Виговського та Дорошенка вони виявилися фатальними.
Гетьман Іван Виговський (?-1664) — наступник Богдана Хмельницького — намагався продовжити його справу. Протидіючи наступові Москви на Україну, Виговський завдав під Конотопом нищівної поразки стотисячній царській армії. Однак інспіроване Москвою повстання опозиції в тилу гетьманських військ, яке переросло в громадянську війну, новий наступ московських військ призвели до відставки Виговського і втрати незалежності Гетьманщини. Не допомогла Виговському й Гадяцька угода з Польщею 1658 p., хоч вона й була укладена на основі федеративного союзу, який надавав Україні внутрішньої самостійності.
Гетьман Петро Дорошенко (1627-1698) поклав за мету відновити Українську державу, подолати Руїну, котра була наслідком Андрусівського перемир’я (1667), за яким Москва віддавала Польщі Правобережну Україну. Разом із кошовим отаманом Іваном Сірком Дорошенко очолив народне повстання й на деякий час об’єднав розірвану на частини Україну. Водночас для протидії Польщі та Москві Дорошенко вимушений був погодитися на залежність від турецького султана з умовою невтручання останнього в справи України. Але султан спустошував і руйнував Правобережну Україну, знищував її населення. Народ, який раніше вітав Дорошенка як визволителя, відвернувся від нього.
Гетьману Пилипу Орлику (1672-1742) довелося діяти в еміграції, за межами України. Він
доклав багато зусиль, щоб включити питання визволення України в європейський політичний процес, організувати коаліції європейських держав проти завойовницької політики Російської імперії, був автором першої в світі конституції («Пакти і Конституція прав і вольностей Запорозького Війська»), укладеної на еміграції (під Бендерами) 5 квітня 1710 р. під час обрання П. Орлика гетьманом України.
Гетьманів обирали і скидали на козацьких радах — загальних зібраннях козаків. Гетьманство було скасоване Катериною П в 1764 р.