У кримінальній справі Гната Мартиновича Хоткевича, сфабрикованій органами НКВС, підшито два протоколи — допиту й очної ставки. Цих паперів з абсурдними звинуваченнями цілком вистачило для найсуворішої кари.
Слідчі, зробивши з мухи слона, у травні 1938-го змусили 60-річного бандуриста «зізнатися»… у шпигунстві на користь Німеччини. Злочинний зв’язок з іноземною розвідкою він, мовляв, підтримував через Німецьке консульство в Харкові. З 1923 по 1934 рік, на думку слідчих, передавав за кордон відомості про економічне становище в індустріальних регіонах СРСР, інформував про настрої населення й навіть надав таку «стратегічну інформацію» як… застосування в сільському господарстві нових молотарок.
Особлива трійка Управління НКВС Харківської області 29 вересня 1938-го ухвалила — розстріляти. Фатальний день настав 8 жовтня…
Сучасні дослідники дивуються щедрості й багатогранності таланта Гната Хоткевича. Він був письменником, публіцистом, кіносценаристом, перекладачем, літературним і театральним критиком, мистецтвознавцем, драматургом, режисером, артистом, музикантом, композитором, етнографом, фольклористом… Це насправді уособлення української культури. Уродженець Слобожанщини відроджував традиції кобзарського мистецтва Наддніпрянщини, надихався самобутньою народною творчістю Карпатського краю та Буковини. І його доля, на жаль, також багато в чому типова для національно свідомого українського інтелігента доби «розстріляного відродження».
…Родове коріння митця глибоке: з поміж далеких предків — відомі й неординарні особистості, є навіть гетьман, знаменитий польський воєвода XVII сторіччя. Сам же майбутній митець з’явився на світ у Харкові 31 грудня 1877 року в небагатій сім’ї. Батько Гната працював кухарем. Він купив синові скрипку й найняв учителя, який давав перші уроки музики.
Навчаючись у реальній школі, хлопчина захопився народною творчістю, театром, інсценував пісні. Незгладиме враження справив на учня спів сліпого бандуриста Павла. З ним познайомився під час канікул у рідному селі Дергачах на дачі купця Михайлова, у якого працювала домашньою робітницею Гнатова мати. Юний Хоткевич слухав народного співця, мандрував з ним (був поводирем) і так, на ділі самотужки, опанував кобзарське ремесло. Шукав самовираження в художнім слові (творив під псевдонімом Гнат Галайда), як виконавець виступав у Полтаві. У 18 років заснував селянський театр. Репертуар становили класичні п’єси Карпенка-Карого, Нечуя-Левицького, а згодом Гнат Хоткевич створить у Харкові перший робітничий театр.
Вищу освіту сівач культурної ниви здобував у Харківському технологічному інституті, який готував інженерів шляхів сполучення. Виявив здібності до науки, ґрунтовно студіював українську, російську, західноєвропейську літератури, почав друкувати власні твори в часописах. Проте 1899 року Гната виключили з інституту за «політику». Неблагонадійного студента як учасника заворушень проти царя звинуватили у сприянні організаторам збройного повстання.
Революціонер
Навчання Гнат поновив у вересні 1900-го, коли був членом Харківського комітету Революційної української партії — першої політичної партії наддніпрянських українців. Саме засновник РУП адвокат Микола Міхновський — «батько українського націоналізму» — на зламі століть виголосив програмну промову прихильників національно-визвольного руху. У Львові її видали брошурою «Самостійна Україна».
Отож не лише в середовищі творчої інтелігенції знали студента Хоткевича. Його тримали в полі зору «голубые мундиры» з губернського жандармського управління. Після розколу радикальної РУП 1902 року інженер Хоткевич працював у гуртках українських соціалістів-революціонерів. У часи селянських заворушень написав поему «Дума про похід ситого князя
Оболенського на голодних селян», яка вийшла друком у лютому 1903-го. Звідси й пильний інтерес жандармів до «небезпечного мазепинця»: обшук 12 листопада того ж року, проте арешту й ув’язнення вдалося щасливо уникнути.
Згодом Гнат працював на залізниці. Роки навчання і громадської діяльності не затьмарили бажання служити музам: він записував думи кобзарів, народні казки. Цікаво, що в студентські роки (під час вимушеної «академвідпустки») талант Хоткевича так уразив корифея української музичної класики Миколу Лисенка, що той запропонував молодому бандуристові стати солістом його хорової капели.
Гнат Хоткевич дружив з багатьма знаними діячами національно-культурного ренесансу — Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Марією Заньковецькою, Михайлом Старицьким. Своєрідною презентацією кобзарства науковій громадськості стала резонансна доповідь Хоткевича на XII Археологічному з’їзді в Харкові (йшлося про утиски бандуристів), а також блискучий концерт його капели українських народних інструментів. По тому кобзарям відкрився шлях на велику сцену.
У вирі революційних подій 1905-го Хоткевич очолив Центральний оргкомітет Харківсько-Миколаївської залізниці, організовував страйкові комітети в Люботині, Полтаві, Кременчуці, Миколаєві. Брав участь у московському з’їзді представників залізничного союзу, що затвердив програму всеросійського (галузевого) політичного страйку. Ця груднева акція протесту тривала двадцять днів і стала однією з найпотужніших у країні.
Не випадково в циркулярі департаменту поліції МВС від 28 січня 1906 року інженер Хоткевич згадувався як особа, яку належить арештувати. Залишався єдиний вихід — еміграція. Вимушено поїхавши за межі Російської імперії, він до 1912-го жив у Галичині, яка на той час перебувала під владою Австро-Угорської корони.
«Сепаратист»
«Український П’ємонт» звів митця з керівником Наукового товариства ім. Тараса Шевченка професором Михайлом Грушевським, відомими вченими Осипом Маковеєм, Степаном Рудницьким. У селі Красноілові на Станіславщині з неписьменних гуцулів Хоткевич створив етнографічний колектив — «Гуцульський театр », який виступав на сцені до1914року.Т рупа успішно гастролювала на Буковині й у Галичині, виїздила до Кракова, Харкова, Одеси, Москви. Чільне місце в репертуарі посідали твори самого керівника — п’єси «Довбуш» (1909), «Гуцульський рік» (1910) та інші. З-під його пера вийшли повісті «Камінна душа», «Довбуш» (опублікована лише 1965 року), збірники нарисів і новел «Гірські акварелі», «Гуцульські образки».
У січні 1909-го на слід «малоросійського сепаратиста» натрапила агентура Варшавського охоронного відділення. У Львові Хоткевича тримали під негласним наглядом, проте досвідчений конспіратор не раз нелегально перетинав кордон, особисто переправляв до Росії підпільні видання. Так було до З квітня 1912-го, коли на території України, ш;о перебувала «під Росією», Гната як члена партії есерів заарештувало Київське охоронне відділення. Утім, ні київським, ні харківським слідчим звинуватити митця в політичних злочинах не вдалося. Він залишився на волі.
У Харкові Хоткевич також не сидів без діла: створив «майстерню буковинсько-малоросійських виробів», вступив до Товариства ім. Г. Квітки-Основ’яненка — був головою його науково-літературного відділення. Читав лекції про культуру й побут Галичини. Співпрацював з україномовною газетою «Слово», яку після 2-го номера в жовтні 1915-го закрили за антиурядову пропаганду. У грудні він збирав підписи під петицією до Держдуми з вимогою свободи слова, преси, викладання української мови. Закінчилося все тим, що міністр внутрішніх справ 11 березня 1916 року постановив вислати Хоткевича з України і три роки тримати під гласним наглядом поліції. Звістка про повалення самодержавства застала митця у Воронежі, де Гнат Мартинович багато і плідно працював над науковими розвідками з географії, ботаніки, зоології, писав картини.
У роки Української революції Хоткевич був орачем освітянської ниви. Викладав рідну мову й літературу, керував драмгуртком, возив з концертами селянські хори. Диктатура пролетаріату його не приваблювала
(хоча тоді час був вельми спокусливий), підготував полемічну працю «Хто ми і чого нам треба». «Чого, чого він не робив! Видавав газету «Рідне слово», переробляв для дітей історичні твори різних авторів, перекладав з чужих мов, займався збиранням матеріалів для універсального словника української мови. Багато його праць загинуло…» — розповів про той період життя бандуриста письменник Улас Самчук у книжці «Живі струни», видрукуваній у США 1976 року.
Після поразки визвольних змагань 1917—1920 років Хоткевич викладав у Харківському музичному інституті, багато творчо працював — написав поему «Байда», думу «Буря на Чорному морі». На думку композитора Станіслава Людкевича, Хоткевич «підніс гру на бандурі до своєрідного артистизму, добув з неї зовсім нових, незвісних ефектів і нюансів». Талановитий музикант видав підручник «Школа гри на бандурі», удосконалював сам інструмент, а також запропонував оригінальну методику гри («хоткевичівку»), мав навіть патент Ленінградського комітету в справах винаходів.
Наприкінці 1920-х Гнат Мартинович організував капелу бандуристів у Полтаві, а потім, виконавши формальне доручення Наркомосу, створив Державну капелу бандуристів — тепер всесвітньо відомий мистецький колектив. На жаль, він не став першим керівником капели, бо «нагорі» не схвалили запропонованого репертуару. «Розуміється, що за тих часів, навіть за відомого українізатора Миколи Скрипника, Україна не могла співати, що хотіла, а мусіла співати, що їй казали. А Хоткевич, — за висловом того ж Уласа Самчука, — був впертого накочення і не належав до тих, що можуть коритися вимогам чужинців».
«Ворог народу»
Протягом 17 років (1921—1938) життя нашого героя, як розповідала його дружина Платонида, «проходило за письмовим столом»… До жодної партії він не вступав. Останні десять років глибоко досліджував творчість Тараса Шевченка, оприлюднив чимало цікавих розвідок про Кобзаря, написав повість для юнацтва про молоді літа поета.
У кооперативному видавництві «Рух» Хоткевич видав 8-томне зібрання власних творів (1929) і, одержавши гонорар, купив хату в селі Високе під Харковом. А незабаром у ній стало нічим топити: письменника і його сім’ю як «нетрудовий елемент» позбавили не лише пенсії, а й продуктових карток. Рукопис нової книжки про Шевченка залишився в архіві одного з провідників політики українізації, наркома освіти УСРР Миколи Скрипника (по тому, як 1933 року він заподіяв собі смерть, архів опечатали)…
А ЗГОДОМ були горезвісні «кіровські» розстріли 28 українських «терористів», про яких у своєму творі «Недостріляні» згадує відомий публіцист, колишній соловецький політв’язень Семен Підгайний: «…знаю, що ніколи вони терористами не були, а лиш боролись за незалежність української нації, лиш боролись за звичайне людське право бути людьми, а не шахтарськими кіньми». А потім до казематів запроторили ще десятки тисяч українських інтелігентів і робітничо-селянських душ, котрі «ніяк не хотіли зрозуміти, що працювати задарма, жити в свинюшниках, ходити в лаптях — це конче потрібно для побудови соціялістичної держави».
Обструкція, напівголодне існування змусили Гната Хоткевича 9 листопада 1937-го написати листа Йосифові Сталіну, позаяк апеляції до харківської влади й Академії наук нічого не змінили. Секретаріат ЦК ВКП(б) 25 січня 1938 року надіслав письменнику відповідь, мовляв, для творчості йому буде створено «належну обстановку». Як виявилося — тюремну…
Дружина Гната Хоткевича 22 лютого одержала в Держвидаві аванс за згадану повість про Тараса Шевченка (у перспективі мав вийти роман), а наступного дня її чоловіка взяли під варту. Ордер на арешт виписали 23 лютого. НКВС УСРР тоді очолював комісар держбезпеки Олександр Успенський, у минулому — заступник коменданта Кремля й керівник чекістських органів у Сибіру. Військовий прокурор Харківського округу Блауберґ обрав для підозрюваного запобіжний захід — тримання у спецкорпусі при обласному управлінні НКВС.
Обвинувачення пред’явили неоригінальне — у дусі часу: участь в антирадянськіи українській націоналістичній організації. Як виявилося, компромат на Хоткевича накопичувався з 1931 року, коли слідчі змушували деяких фігурантів сфабрикованої справи «Української військової організації» («УВО») «записати» до неї відомого бандуриста як «одного з організаторів бойових кадрів «УВО» на периферії». У протоколі допиту, який провів 23 травня 1938 року оперуповноважений Ейдук, «переконаному українському націоналістові» приписали активну боротьбу з радянською владою з перших днів її існування…
Засуджена як дружина ворога народу Платонида Хоткевич із січня 1954 року писала з мордовських таборів листи-запити, намагаючись з’ясувати долю чоловіка. Проте перша спроба посмертної реабілітації не вдалася: «був засуджений обґрунтовано» — надійшла відповідь з компетентних органів. Лише після повторного аналізу матеріалів справи, численних запитів до архівів та допитів свідків військовий трибунал Київського військового округу 11 травня 1956 року скасував вирок і припинив кримінальну справу за відсутністю складу злочину.
Але ж не втратив сили вирок іншого ареопагу — офіційного марксистсько-ленінського суспільствознавства. Група харківських «експертів» визнала працю Хоткевича «Хто ми…» написаною у навіч ворожому робітникам і селянам України дусі: «автор вимагає… відаділення України від Росії і висловлює націоналістичні ідеї, ворожі радянському суспільству». Тавром «буржуазно-націоналістичних хиб» творча спадщина Гната Хоткевича була позначена ще не один десяток років…