Змалку пам’ятаю слова матері, Надії Мефодіївни Шевченко, про «велику голодовку» в Україні. Мати народилася саме в тому страхітливому 1933 році на Київщині, у селі Людвинівка Макарівського району (поховав же я неньку 7 грудня 2008-го в Краматорську на Донеччині вже після того, як мої нотатки про «жнива скорботи» вперше вийшли друком у Київському обласному томі Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні).
«Люди хліба не мали, їли лободу, — переповідала синам, наче страшну казку, спогади своєї мами, теж покійної Ганни Прокопівни Вовченко, яка 27-річною в найголодніші місяці носила під серцем дитину. — У кого з осені залишалися висівки, комбікорми, що їх дають поросятам, — тим і годувалися. У батьків трохи картоплі було й вівса — усе це мололи або товкли, варили і їли»…
Неподалік у Фасовій жила рідня: широкоплечий, дужий, як богатир, Прокіп Іванович Титаренко (мій прадід) із дружиною Мартою Яківною. До колективізації це була міцна сім’я селян-середняків. Мали землю, худобу, олійницю. Мали й багато дітей — більш як шосе дивився я на дерев’яні хрести з потьмянілими написами й мимоволі спливали в пам’яті закарбовані з дитинства слова: «була, сину, велика голодовка»…
Навчаючись у 1970-х на факультеті журналістики Шевченкового університету, а згодом працюючи кореспондентом у міськрайонній газеті в Білій Церкві на Київщині, цікавився в доступній літературі темою голоду 1932—1933 років, але… Крім партійно-пропагандистських штампів на зразок «ворожої діяльності куркулів», «продовольчих труднощів», «неврожаю в СРСР» мало чого дізнався з радянських книжок. Розмовляв із сільськими старожилами — ті казали, що «безхлібні роки» першої п’ятирічки були врожайними — і 1932-й, і особливо наступний. Катастрофічного мору не очікувалося (у 1933-му українські хлібороби зібрали один з найбільших урожаїв за все десятиліття), але у селян, казали старі люди, «зерно геть чисто забирали». Виходило, що голод — штучний… Зіставивши факти з політикою партії («ліквідація куркульства як класу», колективізація), дійшов висновку: трагедія 1932—1933 років — свідома акція більшовицької влади, спрямована на досягнення політичної мети.
Згодом, працюючи в системі держбезпеки України, мав змогу більше дізнатися з архівних джерел ДПУ— НКВС про «жнива скорботи». Про Голодомор, який був спланованим, жорстоким народовбивством — фізичним винищенням основи української нації, яка не годилася в будівничі комунізму. На цю обставину звернула увагу, до речі, незалежна Міжнародна комісія з розслідування голоду на Україні 1932—1933 років, яка в підсумковому звіті 1990 року зазначила: «Українські селяни, заможні й значно більш індивідуалістичні, ніж решта населення, погано вписувалися в класичну схему пролетаризації, пов’язаної з індустріалізацією та урбанізацією, як основою, необхідною для побудови нового суспільства через диктатуру пролетаріату». Комісія констатувала, що «немає або є мало фактів про те, ш;о території з російською більшістю потерпали від голоду. Вражає, що Білорусія, яка межує з Україною і має дуже схожі загальні умови… уникла голоду.
У нас немає пояснення, чому території з російським населенням уникли голоду»…
Міжнародна комісія аналізувала офіційні дані переписів населення СРСР до і після Голодомору (1926 і 1939 роки) і зробила висновок: «Україна втратила понад З млн. свого населення, і ще щонайменше З млн. — це втрати в національному прирості населення». Коли українців стало менше майже на 10%, «у той самий час у тих самих умовах сусідні республіки одержали приріст населення: Росія -1- 28% і Білорусія -1- 11,2%». Комісія зазначила, зокрема, що радянська влада добровільно використовувала голод для успіху своєї політики денаціоналізації. Член Комісії професор Рікардо Левене (Аргентина) так відповів на запитання, чи набували зазначені дії радянської влади форми геноциду, «…всі одержані й перелічені показання свідків дають підстави відповісти ствердно, оскільки вчиненого виявилося досить, щоб знищити український народ».
Гортаючи пожовклі справи в Галузевому державному архіві Служби безпеки України, читаючи розсекречені документи й уміщені в науково-документальних виданнях останніх років висновки науковців (Юрій Шаповал,
Василь Даниленко, Сергій Кокін та ін.) про причини, перебіг та наслідки Голодомору 1932—1933 років, переконуюся знов і знов: більшовицька влада вчинила злочин на ймення геноцид.
Уперше цей термін було вжито, як відомо, у середині 40-х років минулого століття. Він є в обвинувальному акті Нюрнберзького процесу (1945) на означення нацистської практики екстермінації (винищення) цілих груп населення в роки війни.
Багато чого спільного мали гітлерівська Німеччина і сталінський СРСР. Неупереджені історики, політологи критично осмислюють взаємозалежність комунізму і терору, більшовизму і фашизму. Західні дослідники (Стефан Куртуа, Дитріх Байрау, Фритьоф Маєр) пишуть про разючу схожість обох тоталітарних режимів — у системах примусової праці, вождізмі, однопартійності, виявах насилля, зведених у ранг державної політики. Куртуа, приміром, розглядаючи поняття геноцид, покликається на трактування його у французькому Кримінальному кодексі 1992 року: не лише расистськими поглядами (як у випадку з націонал-соціалізмом) може обґрунтовуватися геноцид — його
СЛІД поширити й на суспільні групи. Нещадна класова боротьба в ім’я комуністичної доктрини, спрямована на фізичне винищення політичної та ідеологічної опозиції, великою мірою відповідає саме цьому розумінню геноциду в СРСР. Масштабне розкуркулення через примусову колективізацію свідчить про очевидну схожість між расовим і класовим геноцидом, наголошує Куртуа: «Загибель української дитини з куркульської сім’ї, умисно приреченої сталінським режимом на голодну смерть, є таким само тяжким злочином, як смерть у варшавському гетто єврейської дитини, яка стала жертвою штучно створеного нацистським режимом голоду» (з книжки «Коммунизм, терор, человек. Дискуссионные статьи на тему «Черной книги коммунизма»», 2001).
…Коли перші хвилі насильницької колективізації не справдили сподівань кремлівської верхівки, органи Об’єднаного державного політичного управління СРСР виконали волю більшовицької партії—посилили оперативний натиск. У доповідній записці в ЦК КП(б) У від 22 листопада 1932 року голова ДПУ УСРР Станіслав Реденс інформував про агентурні розробки, які належало ліквідувати під час оперативного удару по класовому ворогові. У Київській області, приміром, тільки по розробках секретно-політичного відділу чекісти мали ліквідувати куркульські й «контрреволюційні» групи в шести районах: Богуславському (шість куркулів, колишніх петлюрівців). Володарському (13 осіб на чолі з шістьома агрономами, які «мали зв’язок з Кавказом»), Ржищівському (два куркулі й п’ять середняків) , Плисківському (чотири куркулі й колишні «по-
близність цифр, залишиться незмінною тенденція: у репресивних заходах органів ДПУ домінувала «хлібна» тема. Та й відповідну графу (крадіжки або приховування хліба) чекісти ввели у статистичні звіти з вересня 1932 року.
Щодо групового опору хлібозаготівлям збереглася в Галузевому державному архіві Служби безпеки України кримінальна справа № 4555 на Платона Де-миденка, Степана Акуленка та інших мешканців села Кучинівка Сновського району тодішньої Київської (нині Чернігівської) області. Селяни, протестуючи проти непосильних заготівель, рішуче відмовилися їх виконувати й повернули сільраді контрактаційні книжки. У серпні 1932 року 16 осіб, з них 13 жінок, були учасниками так званих жіночих «волинок», які вилилися в погром сільради, їдальні сільгоспкооперативу та в побиття активістів.
Через скоєння злочинів, що не кваліфікуються як політичні, фігурантів справи досі не реабілітовано. Але ось що привертає увагу: юрби селянок, озброєних кілками й вилами, поборовши страх, проганяли бригадирів і йшли зі своїми вимогами до місцевих чиновників. Так, 22 серпня біля вже згаданої Кучинівської сільради зібралося три сотні жінок, які зустріли промовця — голову райвиконкому — криками:
— До голоду, як на Полтавщині, не допустимо, контрактації виконувати не будемо, а хто посміє самовільно брати хліб, — голови рубати будемо.
Далі погрози справа не дійшла, проте «рубати голови» почали селянам. Чекісти провели арешти, допити, після чого судова трійка при колегії ДПУ УСРР
Дарині Ульянич та ще деяким їхнім односельцям дали до п’яти років концтаборів.
Із документів репресивних органів епохи геноциду випливає, що нарівні з посиленням опору більшовицькій політиці хлібозаготівель (його чинили люди від сохи) був і так званий «організований саботаж окремих комуністів», йшлося про спротив керівників сільрад, партосередків, колгоспів і районних організацій. Чекісти фіксували також «право-опортуністичні настрої» членів і кандидатів партії і комсомолу, про що зведеннями доповідали Секретареві ЦК КП(б)У Станіславу Косіору.
Так, у вересні 1932 року на Київщині в селі Веприк Фастівського району службовець лісництва комуніст Сосновський казав односельцям: «У РСФРР зовсім інша республіка, селяни мають хліб та інше, так само, як ми раніше мали, а Україну так оголили, що просто хоч тікай». У селі Яненки Переяславського району завгосп Светленко, кандидат у члени партії, заявив: «Нам не можна виступати проти хлібозаготівель окремо, а треба підмовляти жінок, щоб вони виступали й не давали вивозити зерна, позаяк ми самі знаємо, що люди голодуватимуть, якщо вивезуть зерно». У жовтні в Чорнобильському районі голова райколгоспспілки комуніст Якимчук казав: «Я об’їхав ряд сіл і переконався, що хліба нема. Перебуваючи в селі Т[овстий] Ліс, я бачив, що селяни сушать гарбузи й лушпайки від картоплі й це їдять, оскільки хліба немає». У листопаді голова сільради Вигурівщини (Київський район) зауважив: «План хлібозаготівель великий і ми його не виконаємо.
Якщо його не змінювати — залишимося без хліба і знову не зможемо повністю посіяти».
з районів, які не могли виконати непосильних планів, активісти просто тікали, щоб не потрапити до в’язниці за звинуваченнями в саботажі та зриві хлібозаготівель. За неповними даними, тільки у грудні-січні з українських сіл виїхало до тисячі представників радянського й колгоспного активу. Найбільше втікачів — з Дніпропетровщини (527, з них понад 160 із сім’ями). З Донецької області — 180, з Київщини — 161. Із села Барахти Васильківського району втік секретар комсомольського осередку Шаповал. У записці, яку залишив, зазначив: до втечі його змусили несприятливі умови в селі. Страх розправи за невиконання завдань партії був основним мотивом відчайдушних учинків активістів.
Ті самі почуття були рушійним мотивом і численних «порушень революційної законності» у діях сільського активу, а також уповноважених райорганізацій та відповідальних районних працівників. Мова йде про знущання, побиття, незаконні виселення, арешти, обшуки, натуральні штрафи тощо. Найбільше в цьому, аж ніяк не повному, переліку «порушень» зафіксовано випадків незаконного вилучення хліба й майна. На селі лютували хлібозаготівельні бригади з районних активістів, міських робітників, міліціонерів, які вдавалися до насильницьких, нерідко бандитських дій — усували від роботи, влаштовували самосуди. Уповноважені, надіслані з центру, траплялося, розпускали райкоми й райвиконкоми.
У січні відчутно далися взнаки страхітливі наслідки пограбування селян. Як видно з архівних чекістських паперів, учотирьох районах Київської області, а також на Дніпропетровщині, Вінниччині, Донеччині доведені до відчаю люди вживали в їжу сурогати, потерпали через шлункові захворювання, опухали й помирали з голоду. «Звертають на себе увагу випадки людоїдства й убивства матір’ю дитини», зазначили «літописці» репресивної операції. П’ятнадцятого січня в селі Кочу-беївка Уманського району тогочасної Київської (нині Черкаської) області 24-річний колгоспник Олексієнко, «створивши версію про смерть своєї дружини, вбив її і впродовж 2-х днів харчувався м’ясом убитої». Співробітники райвідділення ДПУ з’ясували, що Олексієнко після вбивства дружини виніс у сарай труп, щоб його заморозити, брав частини тіла і їх їв. Чекісти дізналися також, що чоловік вступив до колгоспу в листопаді
1932 року, мав, крім роботи в колективному господарстві, індивідуальну ділянку посіву, але «хліб він увесь вже витратив»…
Донька репресованого 1938 року Олександра Козярчука, нині жителька Переяслава-Хмельницького на Київщині, свідок голоду Тетяна Максимова жила на початку 1930-х в селі Текуча Уманського району. Вона добре пам’ятає, як страшно було дітям ходити селом: «Батьки, йдучи на роботу, зачиняли в хаті малечу, щоб її на вулиці ніхто не зловив і не з’їв»… А про мор на Переяславщині, який забрав життя майже 27 тисяч людей, знає і може розповісти жителька райцентру 90-річна Марія Лиховид.
Голод ламав людську психіку, деформував традиційну мораль, змушував людей красти, мародерству-вати, заподіювати собі смерть, кидати напризволяще хворих, опухлих дітей І їхати шукати харчів. У Сквирському районі (с. Антонів) незаможна селянка вдова Чорна вбила ножем свою п’ятирічну дитину. Позбавити життя другу дитину не встигла: на крик прибігли сусіди. Чорна пояснила, що не може прогодувати своїх п’ятьох дітей…
Очевидні знаки біди не зупинили злочинних дій влади. Як свідчать численні інформаційні повідомлення чекістів про становище на селі й настрої людей (невдоволення утисками, гнів, ненависть), тогочасне партійно-державне керівництво мало цілком достатньо об’єктивних відомостей, щоб зробити висновок: насувається страшний голод. Система ж, яка мала контроль над хлібними й харчовими потоками, не тільки покарала селян голодом, конфіскуючи їжу під прикриттям хлібозаготівель, а й відрізала їм шляхи до порятунку, повертаючи у зону лиха численних утікачів.