Кінець століття. Час переосмислень. Навантажений минулим, він усвідомлює, в інтроспекції, що кожний новий рух відбувається на тлі заповненої сторінки історії.
Літопис XX ст. не вкладається в логічно-струнке повістування, лінійність тексту руйнується на наших очах. Текст виростає із знаків, що містять у собі об’ємність часу і простору. Взаємодія між знаками скоріш парадоксальна, кожний з них — самодостатній світ із своєю генеалогією. Об’єднує все лише тонкий аркуш паперу.
«Мистецтво паперового аркуша» — так називають графіку. Найдемократичніша з образотворчих мистецтв, вона знайома кожному, хто тримав у руці олівець, фломастер, авторучку, неусвідомлено прикрашаючи закрутками порожні площини або свідомо залишаючи слід у вічності білого паперового простору. Професійна графіка в її численності форм і місць побутування складає той художній контекст, в якому розгортається життя людей певної історичної доби.
У XX ст. в цій царині працювали не лише графіки за фахом, а й живописці, архітектори, скульптори, художники театру. Вони збагатили художні можливості графіки, піднесли її на високий мистецький рівень. Саме графіка часто ставала тією лабораторією, де народжувалася нова пластична мова.
Розквіт художньої графіки в Україні був пов’язаний з утвердженням у мистецтві нового світогляду, з розвитком ідей стилю модерн. Цьому процесові сприяло виникнення численних літературно-мистецьких часописів у 1907-1910-х рр. Оформлення ж цих журналів художниками Г.Бурдановим, М.Картишевим, М.Жуком, Г.Золотовим дало перші зразки стилю модерн.
З творчістю В.Кричевського пов’язане становлення національного варіанту модерну. Використовуючи графічні мотиви українських стародруків, народного мистецтва, семантичні коди давньої орнаментики, В.Кричевський прокладав шлях до нової образотворчості.
У процесі розвитку української графіки XX ст. важко переоцінити роль Г.Нарбута. Його творчість — своєрідний міст між книжковою графікою модерну і типографікою 20-х рр. У київських роботах Г.Нарбута відчувається його захоплення народним мистецтвом, прийомами примітиву, засобами футуризму.
На відміну від стильового синтетизму нарбутівської течії, чисту кубофутуристичну лінію в українською мистецтві витримував О.Богомазов, заряджаючи художню атмосферу авангардовим аналітизмом. У 20-х рр. відгомін кубофутуризму бачимо у творах В.Єрмилова, М.Епштейна, В.Меллера, А.Петрицького. А у творчості П.Ковжуна, Р.Лісовського, Л.Лозовського динамічні ритми перетинають архаїку примітиву.
Примітивізм виявився чи не найстійкішою течією в українському образотворчому мистецтві, графіці зокрема. В 20-ті рр. пластичні ознаки примітивізму помітні у творах М.Бойчука, О.Кульчицької, Т.Бойчука, І.Падалки, С.Налепинської-Бойчук, О.Павленко, В.Седляра, М.Фрадкіна. Ця течія зачепила творчість навіть таких майстрів як М.Жук, О.Довгаль, М.Бутович, В.Касіян.
Одним з основоположників конструктивізму в українській графіці був В.Кричевський. Рух від декоративної орнаментації книги привів його до аналітичної роботи з самою першоосновою книги – з графемою літери. Шрифтові обкладинки В.Кричевського сприймаються як художні композиції з геометризованих форм. Конструктивістський напрям у мистецтві книги створювала ціла плеяда художників: В.Єрмилов, В.Меллер, Н.Генке-Меллер, Г.Цапок, Г.Фішер, А.Петрицький. Деякі роботи за естетикою конструктивізму виконали А.Страхов, І.Падалка, І.Плещинський, С.Гординський.
З творчістю С.Гординського як і з мистецтвом П.Ковжуна, пов’язаний високий підйом у розвитку львівської графічної школи. С.Гординський працював з силуетом, поєднував декоративізм і конструктивність, використовуючи засоби плаката. Емблематизм, аналітизм, декоративність стали також ознаками творів А.Петрицького на початку 30-х рр., коли художник повернувся від аскетичного поліграфізму у книжковій графіці до експресивного фігуративізму.
Загалом художня ситуація першої третини XX ст. відзначалася великою різноманітністю стильових напрямів. В українській графіці відбилися різні течії — модерн, примітивізм, футуризм, кубізм, експресіонізм, конструктивізм, реалізм, традиціоналізм, неокласика. Послідовна еволюція стилю у творчості кожного художника сполучалася з одночасним існуванням різних манер. Своєрідність пластичної мови виникала в застосуванні традиційних мотивів і авангардових засобів творення образу.
На 20-ті рр. припадає розквіт естампних технік, які найбільше пов’язані зі специфікою графічного мистецтва, з самою алхімією творчості. У художніх вузах Києва, Харкова, Одеси молоді графіки опановували техніки ксилографії, ліногравюри, офорту.
Соціально-політичні події 1917-1939 рр. обумовили відокремлений розвиток графічної школи Львова, появу діаспори у Празі, Варшаві, Лейпцігу, Парижі. Чимало українських художників виїхало до Москви та Ленінграда. Але попри всі відстані чи непереборні ідеологічні кордони творчі устремління майстрів демонструють певну тотожність пошуків у царині пластичних завдань. (цікаво порівняти твори В.Касiяна і М.Бутовича, що були надруковані у львівському («буржуазному») виданні 1934 року).
Радянські художники від 1932р. і протягом 40-50-х рр. перебувають під тиском єдинодержавного творчого методу «відтворення дійсності у її революційному розвитку». У цей час поряд з ангажованим соцреалізмом розвивається реалістичне мистецтво, художники знаходять можливість бути вірними собі у ліричних творах. Саме цю лінію стверджують портрети М.Жука, натюрморти С.Конончука, пейзажі Л.Крамаренка, І.Плещинського. Відбуваються суттєві зміни у виборі графічної техніки. Після блискучої довершеності естампних технік, що знаходить підтвердження у філіграннo пророблених офортах М.Жука, дереворитах О.Усачова та О.Сахновської, від другої половини 30-х й впродовж 40-50-х рр. камерні твори виконувалися переважно аквареллю, олівцем, тушшю, сепією, сангіною.
При тому відомому положенні, що у радянському мистецтві тривалий час не заохочувались пошуки художньої форми поза реалізмом, правомірним буде включити до загальної картини розвитку української графіки твори художників, які працювали у Парижі як М.Андрієнко-Нечитайло, Г.Старицька, в Америці — Я.Гніздовський. В їх творчості традиції мистецтва 1920-х років не мали насильницької руйнації, ми бачимо тут послідовність художнього розвитку національної графіки.
Показово, що названі художники працювали, як правило у естампних техніках, і саме з відновленням цих технік починається процес відродження радянської графіки як мистецтва умовної площинної форми. Процес цей не випадково співпадає з поверненням історичних, національно-фольклорних сюжетів у творчості М.Дерегуса, Ю.Кратохвилі-Видимської, Я.Музики, О.Кульчицької, С.Гебус-Баранецької, Г.Якутовича, С.Караффи-Корбут.
Погляд, звернений до минулого, не може обминути ті чи інші стилістичні форми, які органічно відбивали ідеї певної доби. Від 60-х рр. і впродовж 70-х мистецтво графіки переживає численні сплески захоплень художників різними «ізмами», як з далекої історії, з класичного авангарду першої третини XX століття, так і з синхронних «західних» течій, відомих переважно за репродукціями.
Самобутність українських майстрів виявляється не лише у збереженні фігуративності, національної тематики, скоріш у вимірі особистості художника, високих моральних якостей, сформованих у свідомому відстоюванні власного вибору в мистецтві. У формуванні генерації графіків 60-70-х рр. велику роль відіграли Г.Якутович, Г.Гавриленко (Київ), Л.Левицький, І.Остафійчук (Львів), М.Макаренко, творчість якого була широко відома у діаспорі в 70-х рр.
У 60-ті вимогам лаконізму «суворого стилю» найбільше відповідала за вибором графіків техніка ліногравюри. Ця ж техніка слугувала втіленню найліричніших творів Г.Гавриленка, С.Адамовича, О.Фіщенка, В.Литвиненка, І.Катрушенка, Я.Музики. Нового розвитку в цей час набуло мистецтво книги, спрямоване на створення єдиного художньо-поліграфічного організму. Класикою стали книжкові роботи С.Адамовича, Г.Якутовича, Г.Гавриленко, О.Данченко, А.Базилевича, Г.Малакова, В.Юрчишина.
У 70-ті рр. все частіше в сюжетах станкової та книжкової графіки з’являються міфологічні персонажі, міметична реальність стає наскрізь метафоричною. Предметність алогізується, міжчасові зв’язки перетворюються на містичні. Не дивно, що саме на цей час припадає розквіт дитячої книжки, яку прикрашали твори І.Остафійчука, А.Рибачук, В.Мельниченко, П.Гуліна, Н.Кирилової, Н.Лопухової. А у станковій графіці поетичну реальність створювали за законами аналітичного мистецтва Л.Левицький, Г.Гавриленко, І.Остафійчук. Творчість Г.Гавриленка та І.Марчука виходить в цей час за межі фігуративізму до абстракції.
На графіці 80-х особливо позначились інтелектуальні та технологічні захоплення, утвердження цього мистецтва як такого, що вимагає вишуканої майстерності графічні і теоретичні твори А.Чебикіна, роботи С.Якутовича, О.Якутович, Ю.Чаришнікова, І.Вишинського, В.Попова, В.Іванова-Ахметова, Б.Сороки, І.Подольчака. Художники вільно оперували палітрою різних стилів, манер. Інколи на папері вибудовувались цілі психологічні лабіринти (Ю.Чаришніков, О.Аксінін).
В ті ж 80-ті актуалізується національна художня традиція, поетика «місця». Пошук біокультурної ідентичності відбивається в образному просторі творів Г.Якутовича, М.Компанця, В.Гордійчука, Г.Галинської, О.Івахненко, І.Остафійчука, М.Яціва, Р.Романішина, у шрифтових композиціях В.Юрчишина, П.Чобітько, В.Чебаника, В.Мітченко.
У 90-ті митці тяжіють до образно-пластичних відкриттів, відмовляючись від семантичної навантаженості. З’являються твори, де розлитий спокій присутності, тихого споглядання (пастелі І.Марковського, М.Гейко, графіка О.Сухоліта, П.Макова, Н.Мироненко). Навіть там, де самоототожнення уводить художників у виміри минулих культур (Єгипет В.Хайдурової, Греція О.Стратійчук, І.Кириченко), важливими є не стільки символ, метафора, скільки стан, реальність марення.
Графіка останнього десятиліття ХХ століття демонструє величезне різноманіття образних систем. Вибір пластичного коду відповідає лише індивідуальним вимогам. Творчість художників базується на застосуванні різних графічних технік: офорту (П.Маков, О.СтратІйчук, O.Чебикін, Л.Бруєвич), літографії (В.Іванов-Ахметов, В.Любий, Ю.Пшенічний), ліногравюри (О.Кірпенко), інтагліо (І.Подольчак), шовкографії (О.Кудінова, О.Прахова), комп’ютерної графіки (І.Остроменська), акварелі (В.Вештак, І.Кириченко, В.Денбновецька, Н.Кохаль). У безпосередності малюнка в композиціях А.Чебикіна воскресає одвічний мистецький мотив оголеної фігури. Рукотворність до мистецтва книги повертає творчість В.Чебаника.