Єдиною українською повноправною і незалежною високою школою Галичини в цьому періоді була українська Греко-католицька Богословська Академія у Львові.
Ініціатор, організатор та меценат її, митрополит гр. Андрій Шептицький робив заходи ще до війни, щоб заснувати таку високу школу для кандидатів богословського стану, але Перша світова війна ударемнила ці заходи. З приходом польської влади, митрополит Андрій, покористувавшись своїми історичними правами і постановами конкордату між Ватиканом і Польщею, вирішив заснувати, на базі від давен-давна існуючої Греко-католицької Духовної Семінарії, Богословську Академію з філософським і богословськими факультетами. Після довгої підготовки і студій цього проекту, яким кермував молодий тоді вчений з закордонною теологічною освітою о.д-р Иосиф Сліпий, у жовтні 1929 р, відбулося врочисте відкриття Академії з п’ятирічним курсом студій. До Академії приймались студенти з закінченою середньою освітою і достатнім знанням латинської та грецької мов, бо між іншим завданням Академії було підготовити кандидатів до майбутньої наукової праці. Ректором Академії іменовано о.д-ра Й. Сліпого, пізнішого львівського митрополита. Академія була вповні забезпечена висококваліфікованим складом професорів з науковим стажем з кіл католицького клеру та світських учених. У 1933-34 pp. було в Академії 319 студентів і 24 професорів, а в роках 1935-36 pp. в Академії та інших духовних семінаріях Галичини студіювало 600 студентів.
Основоположник і щедрий меценат Греко-католицької Богословської Академії у Львові митрополит Андрій Шептицький зіграв у культурному процесі галицької України велику і неповторну роль. Заслуги його не тільки в релігійному, але взагалі в національно-культурному, науковому і мистецькому житті галицької України.
Початки його праці, як 34-літнього митрополита, не були легкі. Нащадок старого колись славного руського, а згодом сполонізованого роду, граф Андрій, після закінчення правничих студій, вернувся до українства. Він спершу стає монахом, а згодом, силою покликання, стає на службу в українській католицькій Церкві, і при великих здібностях та глибокій ідейності, став справжнім духовим провідником галицької уніатської Церкви, яка на переломі ХІХ-ХХ ст. переживала своєрідну кризу.
Не легкі були початки його місійної праці на становищі ново іменованого у 1901 р. львівського митрополита, бо деякі москвофіли і радикали поставились до нього з недовірою і резервою, при чому не обійшлось без цькувань. Все це однак не зупинило його широко розгорненої праці так серед під чиненого йому духовенства, як ї на інших ділянках національного життя галицьких українців.
Не входячи в церковно-релігійну ділянку його праці як митрополита, треба тут відмітити його заслуги на полі української культури, зокрема науки і мистецтва.
І так, у 1913 р. митр. Андрій заснував Український Національний Музей, у якому вже в перших десятиліттях зібрано чимало стародавніх ікон, риз, рукописів, стародруків та інших цінних музейних експонатів. Цей музей, побіч музею НТШ, був справжньою гордістю українського Львова. Будучи на становищі станіславського єпископа, він зумів зібрати 4,000 цінних книжок і рукописів та передав їх у відання станіславської капітули.
Був він теж фундатором бібліотеки монашого чину оо. Студитів, якому передав 10,000 книжок з візантійсько-слов’янської ділянки. При створеній ним у Римі історично-церковній місії скаталоговано і скопійовано збережені в римських архівах на,йважніші документи до історії української Церкви в Русі-Україні.
Був митрополит Андрій Шептицький великим промотором наближення двох українських церков — східної і західної. В тій цілі він скликав т.зв. Велегаадські З’їзди для з’ясування й обговорення спільних і спірних справ обох Церков. Він, врешті, с автором наукових праць з історії української Церкви в латинській мові, виданих у Римі.
Не місце тут згадувати його великих заслуг як добродія української студіюючої молоді, опікуна сиріт і вдів по священиках, та великого мецената українського мистецтва (м.ін. О. Новаківського і його школи).
Греко-католицька богословська академія. Митрополит А. Шептицький (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)