Народився Григорій Савич Сковорода З грудня 1722 року в селі Чорнухи на Полтавщині в сім’ї малоземельного козака. Тут, у селі, в «дяківській» школі пізнав він початки грамоти, виявив здібності до співу, приохотився до нелегкої селянської праці. Тут ознайомився і з латиною…
Шістнадцятилітнім юнаком вступив Григорій Сковорода до Києво-Могилянської академії — єдиної на той час вищої школи не тільки на Україні, а й у всій Росії. Багато тодішніх відомих учених пройшли курс навчання саме тут.
Провчився Григорій Савич Сковорода в академії чотири роки, і сталося так, що своїм талантом співака він привернув увагу не лише академічного начальства — його слава докотилась аж до столиці.
Тож два роки був він співаком придворної капели і жив у Петербурзі. Потім знову повернувся до рідної Києво-Могилянської академії, яку змушений був усе-таки залишити 1750 року, мабуть, незадовго до закінчення: у складі російської місії він виїхав до Угорщини.
Перебування за кордоном, ознайомлення з життям, побутом, звичаями, культурою інших народів, як і знайомство перед тим з життям та мистецтвом Петербурга, дало всебічно обдарованому юнакові, крім нових вражень, чимало відомостей і знань. Грунтовно вивчивши в академії античну й західноєвропейську філософію та літературу, мови латинську, грецьку, німецьку й польську, він мав можливість за межами батьківщини поширити і вдосконалити свій науковий багаж. Разом з тим, здобуті в тривалих мандрах знання і враження збагачували життєвий досвід, сприяли формуванню світогляду.
1753 року Г. Сковорода повертається на Україну і близько року займає запропоновану йому посаду викладача поетики в Переяславському колегіумі. Він виявив себе педагогом-новатором: відмовляється від підручників, які на той час уже застаріли, і пише для своїх слухачів новий курс поетики. Таке новаторство молодого викладача спричинилося до конфлікту з ректором колегіуму, і Сковороду усунули від викладання.
Після цього близько шести років він прожив у селі Коврай, поблизу Переяслава, працюючи домашнім учителем у дідича Степана Томари. Це були дуже важливі роки в житті Г. Сковороди: на власні очі він спостерігав свавілля і жорстокість поміщиків, тісніше зблизився з трудовим людом, пройнявся його думами і сподіваннями. Саме тоді остаточно сформувався його світогляд як просвітителя-демократа, визначилися основні творчі принципи.
З 1759 року Григорій Сковорода знову читає поетику — цього разу в Харківському колегіумі. Але скоро він вступив у гострі сутички з наставниками навчального закладу і через п’ять років змушений був залишити роботу. Все ж 1768 року його знову запрошують до праці — читати вже інший курс. Це був виклад власних поглядів просвітителя-демократа й настільки розходився з церковним, що вже наступного року Г. Сковороду звільнили з посади викладача. Відтоді він почав вести мандрівне життя.
Великий людинолюб і оптиміст, Г. Сковорода переконував шукати щастя не в чинах і маєтках, а в праці, розвиваючи природні здібності. Він сам відмовився од усього — не мав постійної домівки, родини, носив у заплечній торбині лише найпотрібніші речі та сопілку.
В своїх притчах «Вдячний Еродій», «Вбогий Жайворонок» та інших творах Г. Сковорода образно й дотепно висміяв дворянсько-аристократичну систему навчання і виховання. Він висунув досить сміливу для свого часу ідею природовідповідного виховання, згідно з якою учителеві належить розпізнати, розвинути й відповідно спрямувати саме ті здібності, що закладені природою в людині. У власній педагогічній практиці Г. Сковорода звертався до народнопоетичної творчості як засобу виховання, висловлював поради своїм учням щодо вибору книг для читання, рекомендуючи передовсім твори вітчизняної літератури та античних письменників.
Творча спадщина Г. Сковороди складає два великих томи. Основне місце займають філософські трактати й діалоги, а серед літературного доробку — «Сад божественних пісень» — збірка віршів, написаних в різний час (1753—1785), та «Байки харківські» — збірка з тридцяти прозових байок (1769—1774).
Від села до села мчить курними шляхами Харківщини розкішна карета. В ній — петербурзький вельможа, посланець її величності — самої Катерини-цариці. Йому велено розшукати мандрівного філософа з дивним прізвищем Сковорода й запросити до столиці, щоб поставити «гострий розум» його на службу самодержавству, а не вбогому людові, з яким він охоче спілкується.
Мчить карета від села до села, все питається вельможа, де знайти того філософа, а у відповідь одне:
— Був, але вчора пішов.
— Куди?
— Спершу отак прямо й прямо, а куди потім звернув, не запримітили…
Зрештою, недалеко від хутора, край дороги, на високій могилі «запримітив» вельможа того, кого шукав. Він сидів-спочивав, поклавши книжку на коліна і заглибившись у читання. Переказав йому посланець прохання її величності, а у відповідь почув невдячне:
— Передайте цариці-матушці, що я б лагод ар ст вую. Рідного краю не покину, до Петербурга не поїду.
— Але ж вас запрошує сама ца-ри-ця! — вигукнув оторопілий вельможа.— Вас чекають щедрі царські нагороди, титули, маєтки!
— Я живу так, як учив і вчу інших… А ганятись розумній людині за багатством і славою дуже небезпечно… Шукав чиж солодкої іжі та красивої клітки і зрештою не помітив, як у неволю втрапив. Отож
і мені: краще сухар з водою, аніж мед з бідою…
— Але ж ви, блукаючи серед чорного народу, носите свічку перед сліпими, а без очей не побачиш світла! Ви — звонар для глухих,
а глухому не до дзвону!
— Це ви так думаете про народ, а я знаю інше: немає сну непробудного! Від усякого сну прокидаються, і хто спить, той не мертвий той виспиться, то прокинеться!
Справді пророчими виявились ці слова: минули роки, народ прокинувся, зборов самодержців, заходився будувати нове життя…
Серед поезій зустрічаємо ліричні, в яких відбито красу рідної природи («Гей, поля, поля зелені»), переживання автора з приводу злигоднів трудового люду («Гей ти, пташко жовтобоко…»), а також сатиричні, що відображають несправедливість суспільних взаємин («Всякому місту — звичай і права»), особливе місце посідає вірш, в якому прославлено Богдана Хмельницького «як батька вольності» і народного героя.
Поетична творчість Г. Сковороди завдяки багатству тематики, пошукам оригінальної форми, близькості до народнопісенної завдавала удару традиційній схоластичній поетиці, відкриваючи перспективу для розвитку нової української поезії.
Здавна побутувала на Україні байка, але Г. Сковорода уперше виступив, так би мовити, «професійним» українським письменником-байкарем. Його байки писані прозою, хоча іноді знаходимо в них і римовані рядки. Після кооісної власне байки йде «Сила», тобто пояснення байки, її мораль. Часом «Сила» довша за саму байку, що незаперечно доводить намір автора творити байки з певною морально-проповідницькою метою. У своїх байках Г. Сковорода прагне виховувати у юнацтва, для якого переважно й писав байки, пошану й любов до праці, почуття дружби і взаємодопомоги, засуджує пиху, зарозумілість.
Байки, як і вірші та пісні, Г. Сковорода писав традиційною книжною мовою — сумішшю старослов’янської, російської і української мов з елементами власного словотворення. Широко вживав письменник також латинську і грецьку лексику, переважно в філософських трактатах. А от у стосунках з народними масами він, за свідченням сучасників, користувався лише розмовною українською мовою.
Чверть століття мандруючи по селах, пасіках, степах України, рідше в містах, перебуваючи в гущі народу, Г. Сковорода прикладом власного життя і живим українським словом проповідував свої демократичні філософські, педагогічні та письменницькі ідеї. Його твори ширилися в списках, кращі, зокрема поетичні, розносилися кобзарями і лірниками по всій Україні. Окремі з них, іноді в народній обробці розмовною українською мовою, ставали відомі найширшому колу слухачів, про що свідчить пісня «Всякому городу нрав і права».
Низку поезій, байок та притч Г. Сковорода написав спеціально з виховною метою як для дорослих, так і для дітей, переважно старшого віку. Ці твори ще за життя письменника, та й пізніше побутували серед дітей, що засвідчує і Тарас Шевченко у вірші «А. О. Козачковському».
Помер Григорій Савич Сковорода 9 листопада 1794 року в селі Іванівці на Харківщині (нині — село Сковородинівка Золочівського району. Заповідав поховати його не на цвинтарі, а серед вільної природи, на високому місці, біля гаю, і на надгробку написати:
«Світ ловив мене, та не спіймав».
Вдячні нащадки виконали заповіт свого великого предка: спорудили пам’ятник на його могилі, зробили напис, відкрили музей його імені.