Дашкевич Ярослав Романович (нар. 13.12.1926, м. Львів — пом. 25.02.2010, м. Львів) — історик, сходознавець, археограф. Син хорунжої УСС Олени Степанів і генерала армії УНР Романа Дашкевича.
Учасник укр. правозах. руху. Політв’язень рад. тюрем і концтаборів (1949-56). Керівник Сходознавчої комісії НТШ у Львові, президент Історичного т-ва Нестора-літописця (1998), голова Комітету захисту архівів (2005), Засл. діяч науки і техніки України (2001), дійсний член УВАН. Нагор. орденом «За заслуги» III ст. (1997). Герой України (2006).
1944 закінчив Академічну гімназію у Львові. У 17-річному віці змушений був розпрощатися з батьком Романом Д. — генерал-хорунжим армії УНР, відтак адвокатом, який емігрував до Австрії, щоб не потрапити до Сталін, таборів. На поч. 1944 вступив до мед. ін-ту. Але на той час до Львова повернулися більшовики, Д. перейшов до Львів, ун-ту і 1944-49 навч. на філол. ф-ті, одночасно зі студіями працював у Львів, академ. б-ці та провадив наукову роботу. 1949, по закінч, ун-ту, намагався потрапити до аспірантури, але його не було допущено. Т. р. вступив до Нафтового ін-ту в Москві, маючи намір здобути різнобічну освіту, а також уникнути нової хвилі біль-шов. арештів.
14.12.1949 Д. було заарешт. й звинув. в допомозі підпіллю, передаванні антирад. літ-ри. Кадебістам не вдалося схилити його до співпраці. 2.09.1950 було засудж. на 10 р. таборів сув. режиму. 1949-56 відбував ув’язнення в пересильних в’язницях Львова, Харкова, Петропавловська, у випр.-трудових таборах у Спаську та Караганді (Казах. РСР).
2.06.1956 Д. звільнено, повернувся до Львова. Два роки був без роботи. Не йдучи на компроміс із рад. владою, зміг влаштуватись і займатися наук, роботою. 1957-66 працював бібліографом в Ін-ті сусп. наук АН УРСР. Займався вірменознавством та загалом сходознавством, бо вважав це вел. прогалиною, досі не вивч. в історії України. 1963 захист, канд. дис. «Вірмен, колонії на Україні в джерелах та літ-рі XV-X1X ст.» за монографією в Ін-ті історії АН Вірмен. РСР. Попри перешкоди з боку парт, органів, йому вдавалося публікувати свої роботи й за кордоном завдяки вірмен, ученим. Багато статей друкував під псевдонімами. 1967-72 перебував на посаді ст. наук, сп., зав. відділом Музею етнографії та худ. промислів АН УРСР. З 1972, після арештів укр. інтелігенції, в Україні зовсім не міг публікувати свої роботи. Водночас долучився до дисидент. роботи, спілкув. з рос. дисидентами, через ті зв’язки також надходила фінансова допомога із Заходу для людей, яких в Україні переслідували. КДБ стежило за ним, провело 4 обшуки в помешканні Д., зникла конфіскована велика б-ка. Не міг уже займ. наук, роботою. 1973-74 був знову безробітним. Другому арешту зашкодив широкий розголос за кордоном відомого імені вченого. 1974-78 Д. — ст.н.с. ЦДІА УРСР у Львові. Тільки по здобутті Україною незалежності зміг повноцінно працювати. 1990-91 був керівником Львів, відділення Археограф, комісії АН УРСР, з 1993 — заст. дир. Ін-ту укр. археографії і джерелознавства, пров.н.с. Ін-ту сходознавства НАН України. Д. — автор понад тисячі наук, праць. 1994 за сукупністю наук, праць і на підставі доповіді «Стан і напрями джерелозн. та історіограф, досліджень історії України (др. пол. XIX — XX ст.)» йому було присудж. вчений ступ, доктора істор. наук, з 1996 Д. — професор.