Найбільш глибинним ідейним джерелом, котре живило в нову історичну добу духовні засади боротьби українського народу за своє існування, була недавня ісгорія козацько-гетьманської Української держави, яка виникла в середині XVII ст. в епоху Визвольної війни на чолі з Богданом Хмельницьким
й була обірвана російським імперським урядом наприкінці ХУІІІ ст. Вона залишила величезну духовну і державницько-політичну спадщину в пам’яті нових поколінь українського суспільства, в усіх верствах — від селянських і козацьких, міщанських — до середньо заможної української козацької старшини і частково великих землевласників, з числа яких виходили ще у ХУІІ-ХУІІІ ст. видатні українські політичні діячі й гетьмани -І. Виговський, І. Мазепа, П. Орлик, П. Полуботок, Д. Апостол, К. Розумовський та інші.
Сучасні дослідники довели, що вперше в історії української суспільно-політичної думки основні принципи української національно-державницької ідеї виклав Б. Хмельницький наприкінці 1648-1649 рр. — у розмовах із патріархом Паісієм, у настановах послові до російського царя С. Мужиловському, в переговорах із поляками взимку 1649 р. у Переяславі та в переговорах із московським послом Г. Упковським. Головний стрижень цієї ідеї полягав у тому, що Україна є вільною і незалежною державою, спадкоємицею Київської Русі, яка існує в етнічних межах розселень русько-українського народу. Більше того, великий гетьман висловлює думку про тс, що він с «єдиновладцем і самодержцем»цієї своєї держави, а не просто обраним правителем. Дослідники слушно акцентують увагу на тому, що разом із утвердженням національної державної ідеї, відроджується й ідея українського монархізму. Саме «відроджується», бо в історичній пам’яті українського народу вічно жила згадка про могутніх київських князів-самодержців, про яких писали і яких оспівували численні літописці княжої доби.
Протягом другої половини XVII ст. і у XVIII ст., в період Руїни і в часи великих народних повстань ідея української держави не вмирала в пам’яті народу і в діяннях видатних діячів української історії. Так, у Гадяцькій угоді гетьмана І. Виговського 1658 р. передбачалося існування Руського князівства в межах території — «як сягає язик руський». Угода фіксувала створення «Речі Посполитої народу Польського, великого князівства Литовського і Руського» на конфедеративних засадах. За гетьманом і його урядом зберігались усі державні повноваження, значні збройні сили — 60 тис. козацького війська, козаки також зберігали свої права і привілеї, звільнялись від податків і повинностей та підпорядковувались тільки гетьманській владі. Крім того, тут зберігалась православна віра, відкривалось два вищих навчальних заклади — академії, а також школи і друкарн.
За цією угодою в Україну «ніяких військ польських, литовських або чужоземних ніхто не може вводити». В разі військової потреби польське «коронне військо» мало прийти на допомогу, але воно «має бути під регіментом гетьмана військ руських» (українського гетьмана). ї хоч український уряд позбавився зовнішніх відносин, не йшлося в документі про соборність русько-українського князівства, тобто всієї України, навряд чи можна твердити, ш,о ця угода мала негативне значення. Так, вона була «кроком назад» порівняно з договорами Б. Хмельницького. Але в тих складних історичних умовах вона передбачала збереження національно-державного управління, прав і вільностей козацтва й, зрештою, убезпечувала більшу частину території України від зовнішніх загроз.
Практичну спробу об’єднати і зберегти українську державність зробив згодом і гетьман Правобережної України П. Дорошенко. Зрозумівши, що злука українських земель під протекторатом Польщі не користується підтримкою в українського населення, він укладає угоду з Туреччиною, яка обіцяла Україні статус удільної держави, подібно до Кримського ханства. До речі, згодом П. Дорошенко знову намагався здобути протекторат від Польщі. З допомогою татарських загонів він прагнув утвердити свою владу і на Лівобережній Україні. Тривала боротьба закінчилась невдачею. Отже, гетьман П. Дорошенко, як і його попередник, також шукав допомоги і протеїсгорату сусідніх держав у боротьбі як з польськими, так і з московськими військами за єдність і суверенітет України.
Такою самою була тактика — пошуки протекторату і військової допомоги з боку сусідніх держав — й інших українських гетьманів.
На початку XVIII ст., коли Україна опинилась затиснутою військовими потугами Росії, Польщі та Швеції, тобто — між Сходом і Заходом, ідея державного суверенітету України, тепер уже в нових умовах, набувала дещо іншого формату: вона трансформувалась в ідею протекторату від сильнішої держави при збереженні повного внутрішнього суверенітету. Проте погоджуючись іти під протекторат, наступні після Б. Хмельницького лідери водночас намагалися забезпечити повну незалежність внутрішнього життя української території та збереження завоювань українського народу — недопущення кріпосництва, панування православної церкви, існування козацької армії, хутірсько-козацького землеволодіння і виборність від нижчих до вищих органів управління та суду, збереження привілеїв козацтва та ін.
Одним із видатних явищ політичної думки того часу була Конституція П. Орлика (1710), яка обґрунтовувала відновлення суверенітету Української держави під номінальним протекторатом Швеції. Межі території Української держави передбачалося зафіксувати згідно з попередніми угодами з Польщею, Туреччиною і Московським царством, укладеними за Б. Хмельницького (окрім західного регіону). Законодавча влада в цій країні мала нале-жати Генеральній раді, а гетьман та генеральна старшина виступали у ролі виконавчот органу влади, тобто, утверджувався новий тип розподілу владних повноважень (сучасною термінологією — парламентсько-президентська республіка). Ці положення були закріплені й угодою П. Орлика з Оттоманською імперією у березні 1712 р. Султанський привілей, проте, визнав за українським гетьманом Орликом лише Правобережну Україну; «Хай козаки й увесь український народ завжди перебувають під владою своїх гетьманів. Нехай вони вільно обирають собі гетьманів і хай ніхто з нашої високої держави не втручається у їхні права та вольності».
Ідея суверенної козацько-гетьманської республіки тривалий час підтримувалась на міжнародній арені енергійною діяльністю в еміграції П. Орлика. Саме він першим звернув увагу європейських правителів на існування в Східній Європі незалежної Української держави, яка, на його думку, могла б виступити запорукою миру та спокою для європейських країн від дій з боку Московської держави, «яка незабаром може змагати до повалення європейської свободи»
Ідеї суверенності української держави знайшли своє обґрунтування ще в одному політико-правовому трактаті П. Орлика — «Вивід прав України». Документ був спрямований безпосередньо до європейських політиків з надією на їхню підтримку справи відновлення незалежної України. Він поширювався і в Гетьманщині, справляв вплив на діяльність останніх гетьманів — І. Скоропадського, наказного гетьмана П. Полуботка, Д. Апостола, К. Розумовського, що прагнули утвердити самостійну державницьку політику в своїй державі. Скликана Розумовським у Глухові Генеральна рада старшин (1763) розпочала розглядати справи не лише про судочинство, а й про обмеження прав і вольностей з боку російського уряду, порушила питання про майнові гарантії козаків, збереження самостійності українських збройних сил.
Найвагоміше державницька ідея прозвучала в політичному документі цієї української козацької ради — «Прошения малоросійського шляхетства». Автори цього своєрідного політичного трактату передусім поставили вимогу відновити міждержавні договірні статті між ї етьманщиною та Російською державою, практика укладання котрих була перервана у 1708 р.; вони вимагали зберегти всі привілеї й зольності козацької держави, що були затверджені Березневими статгями Б. Хмельницького 1654 р. Прикметною особливістю цього документа стало те, що він накреслив програму вдосконалення політичної системи управління в Україні, зміцнення гетьманської влади (з подальшим утвердженням монархічних засад), посилення ролі національної еліти в політичному житті козацько-гетьманської України. Автори цього документа — В. Туманський, А. Крижанівський, Ф. Остроградський фактично висунули вимогу перед петербурзьким урядом законодавчим шляхом об’єднати українські землі — Лівобережжя, Слобожанщину і Новоросійську губернію — в єдину Українську державу — гетьманщину, під владою гетьманської адміністрації.
Передбачалося здійснити цілу низку заходів, спрямованих на консолідацію українського суспільства навколо державницької ідеї. Практично українська козацька старшина і шляхта від імені всього українсьшго народу заявила про свій намір змінити юридичний і політичний стаїус Гетьманщини в складі Російської імперії та перейти до відносин на зразок номінального протекторату. Інакше кажучи, українська еліта намагалась через «Прошения» законодавчим, мирним шляхом вирішити проблему незалежності та суверенності своєї держави в правовому полі самодержавної Росії.
Вимоги української ради стали основою петиції гетьмана К. Розумовського до російського уряду, в якій стверджувалось, що Б. Хмельницький Україну до Московського царства не приєднав, а лише прийняв протекторат православного російського царя, що базувався на певних угодах. Вони хотіли й далі зберегти такий статус. У цій петиції висувалась вимога створення постійної ради або сейму — як постійно діючого законодавчого органу Гетьманщини, вимагалось також скасувати заборону Петром І іноземної торгівлі в Україні (була дозволена тільки через балтійські порти) тощо.
Щодо соціальних проблем, то нова українська шляхта домагалась обмежити право переходу селян від одного до іншого поміщика, урівняти в привілеях нове українське дворянство з російським, здобути гарантії землеволодіння, за військову службу платити козакам з української скарбниці, скасувати податки на утримання російського війська і т. п.
Глухівська петиція та сама ідеологія цього документа засвідчили істотні зрушення в політичній свідомості гетьмана К. Розумовського й української еліти в цілому.
Звичайно, петербурзька адміністрація категорично висловилася проти пропозицій старшини і сприйняла їх як серйозний виклик імперській цілісності та загрозу непорушності її політичної влади у Східній Європі.
Самодержавний уряд не міг дозволити такої сваволі. Тим більше що гетьман та його найближче оточення почали готувати ґрунт для запровадження спадкового гетьманства його родини. Утвердження монархічної влади в Україні, безумовно, могло б стати істотною перешкодою щодо впливу самодержавного уряду на управління Гетьманщиною. Використавши опозиційні настрої частини українських старшин щодо спадкового гетьманства Розумовських, російські урядовці вирішили покінчити з існуванням української автономної державності взагалі.
Гетьманське правління ліквідовувалося і запроваджувалась II Малоросійська колегія — російська імперська установа, — як вищий законодавчий, виконавчий і судовий орган на Лівобережній Україні. Згодом посилився асиміляційний процес у всіх сферах духовного і суспільно-політичного життя на теренах не лише колишньої Гетьманщини, а й Слобожанщини та Південної України, ліквідація українських державних інституцій, судочинства, збройних сил, соціальної структури. Отже, Лівобережна Україна була повністю інкорпорована до складу Російської імперії.
Проте в нам’яті українського громадянства «Прошения малоросійського шляхетства» 1764 р. залишилося джерелом, яке надавало юридичної сили для підтвердження історичного права українців на існування своєї політично-державницької самоорганізації. У пізніший час це «Прошения» поряд з іншими історико-юридичними пам’ятками української державності розповсюджувалося в рукописних списках у середовищі освіченої козацької верхівки і було дієвим чинником у процесі політично-державницького самоусвідомлення українського народу.
Отже, епоха козацької Гетьманщини залишила українському народові у спадіцину пам’ять про демократично-республіканську козацько-гетьманську державу, яка об’єднувала всі придніпровські регіони русько-української землі в єдину політично-державницьку оріанізацію, де маси селянства були звільнені від кріпацтва і стали вільним станом — козацтвом, що обирав урядників різного рівня і встановлював свою юрисдикцію і закони.
Політичні та соціальні завоювання українського народу, попри всі намагання польського і московського урядів XVII-ХУІІІ ст., під владою яких згодом опинились українські території, попри всі праі’нення цих урядів знищити самобутні респблікансько-демократичні державницькі інституції українського суспільства, знайшли закріплення й тривалий час існували в юридичних актах наступного часу, про що нагадували освіченому українському громадянству історичні документи й хроніки. Вони й створювали певну юридичну основу для відновлення відповідних політичних настроїв і навіть державницьких інституцій у суспільстві, вже після тогх), як Російська та Польська держави підпорядкували собі українські землі. Це проявлялось у реформаторських діяннях лівобережних гетьманів до кінця XVIII ст., в історико-юридичних пам’ятках української суспільно-політичної думки в полемічній літературі й козацьких літописах С. Величка та Грабянки, а також у знаменитій «Історії русів», що стала широко відомою ще в рукописному варіанті і, особливо, після її публікації в І половині XIX ст. Взагалі історичні праці стали найбільш дієвими чинниками в процесі самоусвідомлення українського народу. Історична пам’ять про гетьманську державу не давала згаснути переконаності, що українці — народ державницький.
Історичні праці, які побачили світ раніше і творились у той час — допомагали осмисленню минувшини, давали поштовх для подальшого розвитку самосвідомості, історична література як слушно зауважують сучасні дослідники, акумулювала в собі різноманітні громадсько-політичні, ідейні, естетичні програми та концепції суспільного життя. А з другого боку, вони сприяли розвиткові національної гордості, бажанню відновити власну велич і для свого майбутнього вони засвідчували про “невмирущість державної ідеї, народженої в ході національної революції. Тим самим вони сприяли формуванню національної та історичної свідомості українського народу».
Козацькі літописи й документи козацького часу продовжували нагадувати про традицію національної державної ідеї у формі республіканського, а не гетьмансько-монархічного правління. Про це йдеться, зокрема, в «Літописі Самовидця», що був присвячений бурхливим подіям визвольної боротьби XVII ст. (Цей літопис був широко відомий у рукописах на початку XVIII ст,, а вперше надрукований О. Бодянським у Москві 1846 р.). На думку дослідників, цей твір с значним явищем в історії української історичної літератури XVII-XVІІІ ст., який характеризує автономієгичні настрої тодішньої української еліти. Автором цього літопису вчені вважають генерального підскарбія Романа Ракушку-Романовського. Автор висловлюється за цілісність козацької України, його іюгляди пронизані українсько-козацьким патріотизмом. Він є прихильником якнайширшої автономії Гетьманщини в складі Московської держави. Він вороже ставиться до Польщі, Туреччини, Криму, які стали знаряддям для роз’єднання козацтва і нищення його військового і політичного опору проти наступу і польського панства, і самодержавства Російської імперії.
Р. Ракушка-Романовський в літопису нагадує сучасникам про ідею соборності, територіальної та етнічної єдності народу, що живе від Десни до Вісли і Чорного моря, нагадує про героїчну боротьбу українського народу за свою національну державність за часів Б. Хмельницького.
Патріотичні мотиви єдності України пронизують ще один відомий літопис — гадяцького полковника Г. Грабянки (1710), (Літопис Граб’янки) який характеризується чітко вираженими авгономістичними ідеями. Але майбутню долю України він вбачав у збереженні її самостійності. Г. Грабянка розглядає козацьку Україну спадкоємицею попередніх державницьких традицій народу, починаючи зі скіфських часів. Основну увагу літописець приділив українсько-російським державним взаєминам і нагадував російській монархії про рівноправність та союзницький характер цих взаємин у XVII ст., про право зберегти за Гетьманщиною особливий юридичний і політичний статус у межах імперії, як це визначено домовленностями 1654 р.
Політичне життя Гетьманської України знайшло своє відображення у двотомному літописі колишнього канцеляриста війська Запорозького С. Величка, датованому 1720 роком. Він чіткіше від інших окреслює територію, населену українським народом, частіше називає її Україною та її історію подає на тлі історичних подій у Польщі, Росії, Швеції, Угорщині, Валощині, Туреччині. У своєму творі Величко звертає увагу на українсько-російські міждержавні угоди, що визнавали рівноправні відносини урядів двох країн, і проводить думку, що події середини XVII ст. в Україні мали своєю метою створення власної держави.
Крім того, було чимало інших пам’яток, як наприклад «Коротке описання Малоросії», яке набуло великої популярності в читачів, «Чернігівський літопис», хроніка Лизогуба, твори П. Симоіювського та С. Лукомського та ін. З’явився ряд мемуарних видань — М. Ханенка, Я. Марковича, П. Апостола та ін., де містилися описи подій різних десятиліть існування козацько-гетьманської держави у XVIII столітті.
Історична література описувала давню і сучасну історію українського народу, виділяючи його державницькі періоди існування, засуджувала польських та московських можновладців, які знищили козацько-гетьманську державу. Гетьманщина по суті була основним осередком національного відродження на зламі ХУІІІ-ХІХ ст.
Проте особливе місце у тогочасній політичній думці займала «Історія русів»- найвизначніший історико-публіцистичний твір кінця XVIII ст., серед авторів якого тривалий час згадується Г. Кониський, і Г. та В. Полетики, ки. М. Рєпнін та ін. Ще одна версія авторства «Історії русів» називає прізвище Архипа Худорбія — секунд-майора Шептаківської сотні Стародубського карабінерного полку, котрий жив у селі Комані Новгород-Сіверського повіту, і входив до новгород-сіверського гуртка. Він є автором «Історії України» — праці антисамодержавного спрямування.