Варто назвати також праці П. Симоновського (1717-1809), «Короткий опис про козацький малоросійський народ», «Пояснення імені козака по сутності і діяльності його», «Відповіді па деякі питання Малої Росії». Його творам притаманна чітка національно-державницька позиція. Історик та правник за фахом П. Симоновський був добре обізнаний з історичними джерелами, документами, літературою. До того ж він був причетний до патріотичного гуртка в Новгород-Сіверському, де обговорювалися та вироблялися проекти можливого відродження Гетьманщини.
Ідеї соборності української держави, незалежності та юридичної суверенності стали могутнім джерелом відродження національно-державницької свідомості та національної ідеології в середовищі української інтелігенції вже у XIX столітті. При цьому, на відміну від попередніх історичних творів, «Історія русів» пропагує не автономію, а незалежність соборної української держави’. Саме «Історія русів» справила найбільший вплив на формування Української національної та державної ідеології у І половині XIX століття.
Особливо докладно автор цього твору зупинявся на діяннях Б. Хмельницького, постійно підкреслюючи, що вся його боротьба з польськими поневолювачами спиралася на народ і йоі’о безпосередню допомогу. В уста гетьмана автор вкладає грізні слова звинувачень на адресу польськоїх) панства, яке «прагнуло людської крові» та чинило злочини, не визнавало українства — «єдинокровної братії своєї», — «надавши йому ганебних титулів хлопа і схизматика. Заслуги воїв руських, тяжкі битви їх із чужоземцями, які грабували Польщу, забуті й безсоромно потоптані та зневажені поляками…» — пише автор.
Автор «Історії русів» далі підкреслює, що народ русько-український «є і має бути ні від кого), крім себе самого й уряду свого, незалежним, а уряд той вибирається і встановлюється загальною радою…». Отже, виборність народом влади є наріжним каменем політичної системи: «І ніхто їм у тому нехай не заважає, не втручається ніяким способом, ні тайним, ні явним, а найборзій насильством».
Таким чином, автор даного твору доводить, що природною формою політичної самореалізації українського народу може бути тільки республіканська форма правління.
Найбільшою трагедією української держави, за переконанням цього автора, була міжусобна боротьба за владу української еліти, що викликало в Україні «страшне замішання, міжусобицю і всякого роду безладдя». Коли правили декілька проголошених гетьманів, «що вибрали собі різні партії і несамовиті протекції» — Туреччини, Польщі та Росії. З гіркотою оповідає він про епоху Руїни. Справді, ослаблена, знекровлена громадянською війною, розділена територіально та з різними політичними орієнтирами козацька держава не змогла протистояти геополітичним планам сусідніх держав і перетворилась на військово-політичний трофей ласих до українських земель супротивників. Результатом «Руїни» стало звуження меж української держави із наступною втратою нею у XVIII ст. економічної та політичної незалежності, перетворенням в автономію із обмеженим статусом, а згодом у звичайну провінцію Російської імперії.
Ці процеси, як засвідчують наведені в «Історії русів» факти, супроводжувалися реставрацією попередніх соціально-економічних явищ — великого феодального землеволодіння, кріпосних відносин, посиленням соціального визиску селян і козаків. Описуючи останні часи козацько-гетьманської держави за Катерини II, автор «Історії русів» говорить про тяжке й принизливе становище українських козаків, яких забирали до російського війська в Прусію. «.. .через лихе утримання тих людей начальниками, а особливо інспекторією, що, вважаючи їх нарівні із лопарями та камчадалами, заганяли в сухоти або іпохондрію за саму їхню говірку і за те, що вони не скоро навчилися вимовляти тодішні надзвичайно елегантні речення «намнясь» та «намєдні» і придомків їх «унії» і «кабииі»
Автор «Історії русів» реконструюс драматичні картини становища козацького війська під час війни Росії з Прусісю. Ось одна із сцен з загального перепису українського населення після ліквідації гетьманського врядування в Україні; «У кожному селі виганяли народ із хат його на вулиці, не минаючи нікого і навіть ірудиих немовлят, шикуючи їх шеренгами і тримали на всякій погоді… значили кожного на фудях крейдою та вуглем, щоб з іншими не змішався. Худобу обивательську тримали разом з її господарями і також оглядали й переписували як маєток господарів. Ревище худоби і плач дітей здалеку… Після людей і скотини бралися за поміщиків і власників. Від ініх вимагали документів і доказів на володіння маєтностями і землями і тут-то потрясали всі скарби кожного… домагаючись якихось писцевих книг і жалуваних грамот, але вони тут були у самих лише попів па парафії, та й то архієрейські… мало хто мав на те підтвердження…».
Іншим важливим суспільним концептом, запропонованим в «Історії русів», — є ідея самобутності історичного розвитку українського народу в просторі та часі та відміни від інших — східних та західних — слов’ян. Автор звертає увагу на політико-державницькі традиції від епохи Київської Русі, які є надбанням саме українського народу. Тим самим «Історія русів» перекреслювала усталену імперську концепцію, за якою саме Москва претендувала на історичний спадок Давньоруської держави. Подібне бачення і трактування давньої історії українського народу підвищувало його авторитет серед сучасників і змушувало задуматись над глибинними етнополітичними процесами минулого, відшукувати докази й підтвердження свого права на існування в європейській сім’ї народів як рівноправного і самостійного етносу.
Отже, автор «Історії русів», нагадавши читачеві колишні державні вільності, завойовані українським народом, ганьбив імперських урядовців, а разом з ними й тих українських панів, пригодованих царською владою, що допомогли знищити Гетьманщину й закріпачувати власний народ.
Автор «Історії русів» джерела суверенності України шукав в епоху княжих часів, відзначав риси її самобутності у литовсько-польську добу. Він вважав, що народові України мати власне державне життя, причому республіканського типу правління.
Отже, історична пам’ять народу стала важливим фактором боротьби за відродження української державності. Вона не лише починала відігравати велику роль у національному самоусвідомленні суспільства, а й сприяла формуванню нової сутності світоглядного мислення освіченої верстви українства та починала впливати на масову свідомість, а відтак і на еволюцію історичних уявлень народу про себе. Це, в свою чергу, підвищувало рівень само ідентифікації в українському суспільстві.
«Історія русів» озброювана історичними фактами знання українського народу про його минуле і в такий спосіб повертала думку української освіченої верстви до боротьби за свої політичні права, за людську гідність, за право на власну державу. Значне розповсюдження цього твору в рукописах на початку XIX ст. дає підстави вважати, що вже відтоді в освіченому українському середовищі починається процес політизації громадської думки.
Тож «Історія русів» була першим політичним твором, який заклав засади нового національного світобачення українського суспільства, де ідеї незалежності Української держави, антимонархізму та анти самодержавства поєднувалися з республіканськими ідеями, та поглядами гострого антикріпосницького спрямування. Книга утверджувала національну гідність українців і впевненість у тому, що народ, який має давню історію, впевнено може дивитися у майбутнє. Це був саме гой випадок формування психологічної атмосфери в суспільстві, коли «національне історичне знання… доводило повноцінність української державної нації, стверджувало правомірність етнічних меж та державних кордонів України». А з другого боку — воно свідчило, що ті відмінності, «які відмежовували українців від інших національних спільнот сприяли національній консолідації». Ідеї та образи «Історії русів» захоплювали не лише українську інтелігенцію, а й російських демократів. Про цю працю писав О. Радіщев, її теми торкалися О. Пушкін, К. Рилєєв, М. Гоголь, О. Герцен. Вона широко використовувалася у їхній творчості і як джерело, і як історичний фон для реконструкції історії українського народу.
Величезний духовний пласт політичної культури епохи козацько-гетьманської держави знайшов своє відображення і в Історичних піснях, думах, переказах, казках, приказках, прислів’ях. Народна творчість є невичерпним джерелом формування української мови і нової української літератури, а відтак і національної культури га політичної свідомості українців.
Звернення української інтелігенції до фольклору — одне із важливих суспільних явищ уже на початку XIX ст. Зрозуміло, що це вимагало від неї певної фомадянської відваги. В епоху панування самодержавно-імперської ідеології, зневаги до прав пригноблених народів і звеличання панівної нації та її культури було героїзмом поставити культуру пригнобленого народу поряд із цією панівною культурою панівної нації. Тим самим фактично порушувалося питання про національну самобутність і рівноправність українства як осібного слов’янського народу. «Ідея відродження українського народу, — як писав згодом С. Єфремов, — непереможно тягла людей з демократичних і демократизованих класів назад до народу, конкретного історичного народу. З цих причин сталося літературне відродження України, ці ж причини владно і неминуче провадили й до політичного відродження…у цій справі фольклорна творчість також стає символом нації, «головним полем битви» в боротьбі навколо визнання українства як рівноправного народу. Пам’ять про українську гетьманську державу підсилювала настрої автономізму, про який нагадували українські козацькі думи, пісні й перекази, а найиериї — самобутня українська мова.
Після ліквідації Гетьманщини Україна почала перетворюватись, по суті, у провінцію Російської держави. Інкорпораційні процеси динамічно спостерігалися практично у всіх сферах життя — політиці, економіці, культурі та освіті. Українська шляхта й колишні козацькі старшини зросійщувались. їхні діти могли вчитися тільки в російських навчальних закладах. Козаки перетворювались у звичайних сільських землеробів, і слово «українець» стало синонімом слова «селянин». І в цілому український народ був зведений до рівня селянського населення. Українська козацька держава — Гетьманщина, — здавалося, тихо й мирно перетворювалась у глухий закуток Російської імперії. Дослідники стверджують, що політичне лідерство в кожному суспільстві є прерогативою тільки вищих класів. Тому й справді «асиміляція корінної еліти в іншій культурі означало також втрату національного політичного проводу»
В російському суспільстві представників українського панства, оскільки вони не являли собою самостійної етнічної групи, сприймали як прототип нецивілізованого селянства. Вони були тільки посібною силою домінуючої російської еліти, українців тепер називали не інакше як «хохлами», в гіршому випадку — «мазепинцями».
Творчість І. Котляревського дала новий поштовх певним групам освіченого середовища для самоусвідомлення себе і свого народу в історії. Поява «Енеїди» стає «початком нової доби національного життя», слушно акцентують деякі дослідники. Адже жива мова, якою писав І. Котляревський, об’єднувала денаціоналізованих інтелігентів, які тепер знали, що їхня рідна мова — українська, і на цьому грунті вони ставали однодумцями, з’єднаними духовно взаєморозумінням, «бо почували себе членами тієї самої національної ідеологічної родини». У такий спосіб «література ставала політикою». Щоправда, П. Куліш дотримувався іншої концепції. Він писав: «Помиляються ті. котрі думають, що наша словесність українська пішла од «Енеїди» Котляревського. Котляревський був панський писатель і для панів скомпонував «Енеїду», — говорить він, щоб тих розважити. Справжнім творцем української мови він вважав Квітку-Основ’яненка: «Квітка один па своїх плечах вивіз нашу селянську жизнь і нахилив усякого свого читателя до поважного раховання, що воно єсть той простий люд. Квітка — істинний батько нашої словесності книжної. Так його звав Шевченко, так, певно, його зватимуть грядущі поети наші».
З часу І. Котляревського починає зростати нова українська література, література «національного пробудження», яка згодом дістала назву романтичної. Епоху романтизму переживала і європейська література, яка потрапила в «добу національностей» і нового «інтелектуального клімату». На зміну суворому класицизму з його ідеалізацією людського розуму настала пора національного розмаїття. Романтизм розглядав людину як багатогранне і складне єство, як творчу особистість, а національність і національну мову — як вияв її «народного духу». Отже, національні прагнення дістали духовне — вище, божественне — обґрунтування, вони стали необхідним елементом історичного процесу^’. На цю націоналізацію Європи Російська імперія відповіла своєю офіційною доктриною: самодержав’я, православ’я, народність. Монарх проголошувався творцем і власником держави. Він спирався на православну церкву, яка духовно забезпечувала це його становище і боролась за єдину — російську народність в імперії. Та всупереч цьому українство, що перебуванню під владою Російської і Австро-Угорської імперій, творило свою мову і літературу (Г. Квітка-Основ’яненко, I I. Гулак-Артемовський, О. Павловський, Є. Гребінка та ін.), вивчало свій народ (видання творів народної творчості — А. Метлинський, М. Максимович та ін.), збирало і друкуванню документальні джерела з своєї історії.
Освічене українське дворянство з великим інтересом сприймає ці явища, захоплюється ними. І дей літературно-культурний сепаратизм української освіченої верстви дедалі посилювався, утверджував новий погляд на минуле й викликав роздуми щодо майбутнього українського народу. Тому з великим ентузіазмом була сприйнята не лише рукописна «Історія русів», що стала «своєрідним маніфестом незалежної і соборної української держави», а й перші історичні праці з історії України, зокрема «История Малой России» Д. Бантиш-Камєнського (1822), збірники з української народної творчості М. І. Дертелєва (1819) та відомого вченого-біолога, професора Московського університету М. Максимовича, зокрема його збірка «Українські народні пісні» (1827, 1834), шість випусків «Запорожской старины» І. Срезневського (1833-1838) та ін.
М. Максимович у передмові до першої своєї збірки писав, наперекір шанувальникам іноземної літератури; «Нехай народиться поезія дійсно руська» ( тут в розумінні -українська. — авт.) . У народних піснях, каже він, «звучить душа, що рухає почуттям, і казка, де віддзеркалюється душа народна». Саме народна творчість, твердив учений, вдосконалює мову, бо вона «ближче до свого коріння, отже й чистіша за складом і міцніша силою». Авторитет ученого сприяв подальшому зацікавленню в українських освічених колах народними піснями, думами, приказками. Слідом за ним — уже в пізніші часи — М. Костомаров, головний організатор та ідеолог першої української політичної організації Кирило-Мефодіївського товариства, також стверджував, посилаючись на Й. Гердера, що єдиним всеосяжним джерелом історії є народна поезія. Бо в ній народ «відбиває погляди на самого себе».
Українське суспільство накопичувало наукові знання про себе і формувало своє нове національне світобачення. Але цей процес утвердження ідентичності українців, на чолі якого йшла українська освічена еліта, викликає тривогу в урядових колах. Російське дворянство, як і самодержавна влада, не готові були прийняти в своє середовище як рівнозначних собі асимільовані дворянські групи українців. Подібне явище тривалий час спостерігалось і в освічених російських колах. Згодом ясно про це писав ідеолог російського націоналізму М. Катков (термін «націоналізм» тут вживається як науковий термін у розумінні національної ідеології: «Народи різняться між собою не за релігійними віруваннями, а передусім за мовою…». Тільки після того, за переконаннями М. Каткова, як представники неросійських народів не лнніе засвоять російську мову, щоб використовувати її для суспільної необхідності, а вживатимуть її «для духовного життя свого», — вони перестануть бути елементом «чужим, неприязним і небезпечним для російського суспільства»”. Тобто Катков мас на увазі, як зауважує відомий сучасний дослідник О. Міллер, не просту мовну асиміляцію чи акультацію інонаціональних еліт, а перетворення російської мови у мову «духовного життя» нового дворянства. Це стосувалося, передусім, українського дворянства, представники якого навчалися у цей час в університетах, займали різні релігійні та державні посади в державних установах Російської імперії.
Недовіра до асимільованої української освіченої верстви з боку офіційної влади зберігалась протягом усього XIX століття. Наприклад, уже у 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв у записці до імператора Олександра II про стан зросійщення у Південно-Західному краї застерігав, «щоб ніяка галузь державної служби ніколи не перебувала виключно в руках неросійських чиновників». Водночас він визнавав крайнощі асиміляції в цьому регіоні, що запроводили російські урядовці на кшалт Г.М. Черткова, яких він називає «ультрапатріотами». Цей ультрапатріотизм, пише міністр, «схиляє говорити мовою ненависті, а ненависть не урядове і не державне почуття». Його, звичайно, брав страх, що національна еліта інших народів імперії відвернеться від російського уряду й посилить проти нього опозицію, що може перерости до її єднання зі своїм народом і підштовхнути до національно-визвольної боротьби.
Тому дискусійний вигляд мають думки окремих авторів про те, що українська еліта і взагалі український народ нібито не зазнавали ніякої дискримінації в Російській імперії, оскільки він (український народ) вважався одним із компонентів офіційної імперської теорії триєдиної російської нації; «Малороси і білоруси ніколи не дискримінувалися в Російській імперії на індивідуальному рівні» — пише, наприклад, О. Міллер. Цю тезу поділяє і Л. Каппелер: «Українці не виокремлювалися і не ущемлялися ні з професійних, ні з расових причин». Малоросійських дворян сприймали, каже він, «як регіональний варіант росіян, що взагалі позбавляло їх місця в етнічній ієрархії»
Історичні реалії були дещо іншими. Українське дворянство все ж зазнавало дискримінації. Про це свідчать слова Каткова про тих, для кого російська мова не стала духовною потребою і він їх трактує як «чужий і неприязний, небезпечний для російського суспільства елемент»; діяльність геральдичної комісії по обмеженню дворянських звань для українського панства; рекомендації комісії міністра внутрішніх справ П. Валуєва по обмеженню приймати на чиновницькі посади неросіян; закри гтя початкових українських шкіл, а згодом — взагалі заборони українського письменства.
Незросійщена духовно частина української інтелігенції від початку XIX ст. стає лідером і проповідником культурного і політично-державницького відродження. Вона формує у своєму оточенні перші культурні осередки, групи та організації, в яких заявляє про необхідність відродити самобутнє державницьке буття свого народу. Це яскраво спостерігалось, зокрема, у Слобідській Україні, де місцеві освічені українці починають засновувати початкові школи для селянських дітей, у яких би учнів навчагш зрозумілою їм рідною українською мовою. За підтримки місцевого дворянства у Харкові створюється колегіум, в якому викладали випускники Києво-Могилянської академії.
Крім того, патріотично настроєне українське дворянство Слобожанщини, як і Лівобережної України, протягом майже півстоліття ставило питання про відкриття в Україні університету — в Гадячі, чи в Батурині, або в Києві. Відомо, що перша спроба відкрити такий вищий навчальний заклад була зафіксована ще у Гадяцькій угоді І. Виговського 1658 р. Згодом українське шляхетство відновлює своє клопотання вже перед російським урядом у 1760, 1764, 1766, 1767, 1801 рр. Але постійно зустрічає відмову. І, нарешті, через півстоліття боротьби за вищий навчальний заклад, 1805 р. імператор Олександр І дає дозвіл відкрити університет у Харкові, про ідо просило слобожанське українське дворянство, зібравши навіть грошові пожертви для цього“. Харківський університет перетворився на потужний освітній і науковий центр усієї України. Це був єдиний в Російській імперії університет, який засновано «на бажанні місцевого населення і на його пожертви», що свідчило про високий рівень розуміння ролі освіченості, притаманний українському дворянсько-шляхетському стану. Університет своєрідно увібрав у себе ті досягнення в науково-культурному спадку українців, які здавна виробили викладачі Києво-Могилянської академії та Харківської колегії. Цікаво, що учні Г. Сковороди та його знайомі першими і внесли велику суму грошей — 618 тис. рублів -для нового університету.
Всупереч офіційній політиці царського уряду. Харківський університет був російськомовний, але по суті став центром розвитку саме української історичної традиції, мови, літератури, журналістики, філософії. Знаменитий мандрівний філософ Г. Сковорода, який деякий час працював у Харківському колегіумі, виплекав плеяду українських патріотів.
Харківський університет виховав кілька поколінь видатних українських науковців, літераторів, публіцистів, істориків, громадських діячів, які невдовзі змінили обличчя українського суспільства. Саме новій генерації української інтелігенції наша історія завдячує духовним та політичним поступом у ХІХ-ХХ століттях. Ця категорія суспільства завжди була генератором політичних ідей, державницької свідомості й творцем самобутніх духовних цінностей, провідником національно-визвольної боротьби в Україні протягом ХУІІ-ХУІП століть. Саме ця інтелігенція від початку XIX сг. і розпочала процес перетворення культурництва на свою національну ідеологію.
Подібні явища відбувалися і в країнах Центральної та Західної Європи, які з кінця XVIII ст. висунули й своїх теоретиків, зокрема В.Й. Гердера, цього «хрещеного батька» епохи романтизму, Ф. Ліста та ін., котрі науково обгрунтували ідею творення національної держави як необхідний і єдино позитивний процес історичного життя будь- якого народу, що базується на власній національній культурі, освіті й духовності. Україна, отже, йшла у загальному руслі європейського історичного поступу.