Століття минуло вже з дня смерті останнього українського майстра старого академічного малярства, молодшого з учнів Брюллова, хранителя і оборонця брюлловських заповітів Дмитра Безперчого (1825-1913).
Нині досить основно забутий на Україні і навіть в самому Харкові, з яким звязав 63 роки свого жаття і мистецької праці, Дмитро Безперчий в п’ятдесятих роках минулого століття був видатнішим артистом малярем у Харкові, майстром, що один з перших (після Штернберга) почав малювати образи з сільського українського життя.
З Дмитром Безперчим зійшов у могилу наймолодший і останній з Брюлловців, майстер, що не тільки все своє довге життя оставався вірним заповітам класичного мистецтва й академічної умілості, але й майстер, що твердо перестояв під своїм прапором підчас довгої доби, коли його прапор був найбільше непопулярним у широкої громади; цей майстер в найнесприятливіших умовах не тільки своєму прапорові зостався вірним, але й сміливо старався пливти проти течії, й інколи ці його старання увінчувалися певним успіхом. Підчас найбільшого, здавалось, торжества тверезого реалізму в малярстві, відданого на громадське служіння, Безперчий зумів натхнути тугою за класичним ідеалом і академічним умінням одного з найздібніших своїх учнів, Генрика Семирадського, в творчості якого ще раз засвітилася зірка старого академічного мистецтва, засвітилася в той час, коли, здавалося, академізм до кінця переможено, роздавлено й поховано, і тим задемонструвати, що туга за ідеалом класичної краси ніколи до кінця не видихається, і яким би густим шаром попелу її не присипано, вона все, як фенікс, виринає з-під попелу відсвіжена й оновлена, повна життя і нового свіжого змісту, і все спорадично, як нова класична течія, як «неокласичність» стає боєвим прапором майстрів мистецтва.
Українське мистецтво з класичністю зжилося міцно, зв’язалося з нею надовго і звенами трівкими. Нині ще мало досліджено в українському мистецтві течію класичності в добі бароко та рококо, але деякі виїмкові твори, як прекрасний портрет Івана Ґонти з вусами і довгим оселедцем в пишній червоній тозі, перекинутій по класичному через плече, свідчать, що смак до класичності і в ті часи не був чужий на Україні, але навпаки доходив тут до своїх величезних осягнень. Заслуги українців перед класичністю в малярстві можемо стежити в непереривному процесі на протязі остатніх півтораста років. Місцем дії цього процесу є спочатку примусово Петербург, почасти Париж, а пізніше Україна і навіть українська провінція. Першим героєм цієї дії є Антін Лосенко (1737-1773), якого ще й досі дуже несправедливо подекуди вилучують з українського мистецтва, або не спостерігають в промінні слави іншого його сучасника Дмитра Левицького. Іимчасом Антін Лосенко був на свої часи свідомий українець, н о одинокий між пенсіонерами петербурзької Академії в Парижі, мимо того, що числився під особливою протекцією цариці, все підкреслював своє українське походження і не писався, як його товариші — «з Петербургу», тільки все — з України; завдяки старим, не все виясненим, українським традиціям він потрапив у Парижі не тільки сам захопитися і перейнятися класичністю малярського мистецтва, але, вернувшись до Петербургу, могутнім поривом захопити і потягти на цей шлях своїх товаришів, цілу петербурзьку Академію, не кажучи вже про своїх учнів. Лосенко мав двох товаришів — Кирила Головачевського та Івана Саблучка, з якими разом його вивезли з України до придворної капели у Петербурзі, з якими разом із капели його передали до малярської науки. Обидва ці товариші поспішили на шлях, показаний їм Лосенком. Мало обдарований Головачевський остався менше видатним проводарем ідей Лосенка і прищеплював їх учневі і землякові Венеції нову не дуже успішно, навпаки — загальніший Саблучок встиг вирватися назад на Україну і в А аркові при колегіумі зорганізував мистецьку школу, яка на протязі свого чвертьвікового існування була центром академічної мистецької науки на Україні, де діло рано перегорівших і зійшовших у могилу Лосенка та Саблучка провадили харківські учні останнього: Василь Неминущий, Семен Маяцький, Лаврін Литовський. Після піввікової перерви у тому самому Харкові ті самі, але відновлені ідеї на свій час нового академізму почав з неменшим успіхом провадити Дмитро Безперчий.
Діло Лосенка для суворої дійсності на Московщині було надто нове, надто непосильне; московські мистецькі осередки були до нього не підготовлені, Московщина, яка тільки не що давно силкувалася прорубати вікно до Європи, в мистецтві мусіла послугуватися або майстрами чужоземними, виписаними з Італії, Франції, Німеччини, або майстрами силоміць спровадженими з України та почасти остзейськими німцями. Ці останні на протязі кількох десятиліть дали московському мистецтву Кіпренського (Швальбе), Брюллових (батька та двох синів), Штернберга, Моллера та інших аж до Перова (син барона Крюденера) і т. д. Примусово зосереджені у Петербурзі в мистецькій колонії ці німці з українцями довший час творять мистецтво цілої Росії, і між українською та німецькою колоніями в Петербурзі зав’язуються близькі взаємовідносини, навіть інтимне співжиття, яке так зворушуючи описане в прозаїчних творах Шевченка. Як культурні елементи в московській державі, ці дві народності одинокі довший час можуть розвивається поруч з Європою і в процесі розвою європейського мистецтва появляти видатні індивідуальності. Тому на чолі мистецького руху у Петербурзі довший час чергуються українці з остзейськими німцями, тому між ними є щось близьке і споріднене, тому, наприклад, і Карл Брюллов все являється зв’язаним з Україною якимись тайними, невидними зразу для ока нитками, тому він через петербурзьку колонію українських майстрів безпосереднє входить в українське мистецтво і грає в історії його не послідню роль.
Лосенко, вернувшись із Парижу і змушений остатися в Петербурзі, не витримав холодної півночі і тридцяти років зійшов у могилу. Саблучок, хоч і вирвався на Україну, але теж із зруйнованим на півночі здоров’ям і тільки на чотири роки пережив Лосенка. Учні Лосенка із росіян — Угрюмов, Єгоров могли нову для них квітку класичного мистецтва тільки зразу заморозити. І аж коли в майстерні Єгорова блиснув знову талан Брюллова, класичне мистецтво і академічна умілість знову віджили і засяяли блискучим промінням. Відношення до Брюллова у істориків мистецтва досі не встановилося. Одні в пориві ненависті до академізму не знаходять досить чорних фарб, щоби зганьбити цього видатного майстра і всю його школу, інші навпаки — засліплені небувалими тріумфами цього майстра замість історії складають йому дифірамби. Боротьба навколо принципів мистецтва ще надто гостро провадиться і нині, щоб до Брюллова поставитися спокійно й обєктивно. Це найкращий доказ тому, які живучі ідеали Брюллова і яку вони мають силу ще й у наші часи. В дні слави Брюллова шерег його учнів, переважно все таки українців, так що між ними й такий німець, як ІІІтернберг, українізувався і став батьком українського сільського модерного жанру, розносили ідеї класичного ідеалу і в сорокових та тридесятих роках користалися скрізь признанням і успіхом. Аполон Мокрицький, Ллатон Борисполець, Іван Сошенко, Тарас Шевченко, Василь ІІІтернберґ, нарешті Дмитро Безперчий, — це далеко не повний список українських учнів Брюллова. Ледве чи було б великою помилкою додати до них Івана Соколова, Костя Трутовського; навіть Микола Ге, що вже не застав у Академії Брюллова, свідчить, и о за його часів вся Академія ще була перейнята духом Брюллова, тінь його незримо вітала в майстернях Академії, і сам Ге вважав себе в Академії ніби ідейним учеником Брюллова і за кожним кроком завдавав собі питання: — a щo б на те, або на те сказав геніальний Карл Павлович? Як у ті часи Ге заздрив иасливцям, що безпосереднє могли користуватися наукою у Брюллова!
І так учні Брюллова в значному числі поверталися на Україну, здебільшого на скромні становий а учителів рисунку в загально освітніх середніх школах, по спеціальних шкіл мистецтва в ті часи на Україні не дозволялося. Дмитро Безперчий, скінчивши року 1846 Академію з титулом «свободного художника» вернувся на Україну, спочатку на чотирі роки до Ніжина, а потім р. 1850 перейшов на все життя до Харкова, як учитель рисунку в першій, другій, третій харківських гімназіях та нарешті в харківській реальній школі, і на цій скромній посаді працював 50 довгих років, аж поки р. 1896 не відсвяткував Піввіковий ювілей своєї педагогічної праці, а р. 1900 не вийшов на демісію «за вислугою срока, согласно его прошенію, с мундіром»…
Отже немає нічого дивного, що Дмитро Безперчий, хоч жив і ніби мав час для праці після скінчення Академії аж 67 років, в дійсності мав для своєї творчості зовсім короткий час, бо був обтяжений працею по середніх школах. В цей час, власне з переїздом до Харкова в п’ятдесятих роках Дмитро Безперчий працював як видатніший у Харкові майстер, працював олійними фарбами, а н е більше акварелями, сепіями, і наше уявлення про Безперчого, як майстра, головно базується на працях цього часу, які щасливо після його смерті, в числі близькому до сотні, попали до музею харківського університету. Володіючи академічним рисунком і маючи пристрасть до світлих, ясних і прозорих тонів, Безперчий, як і інші Брюлловці, як Штернберг, як Шевченко, мав замилування до акварелі й охоче для акварельної техніки облишив малювання олійними фарбами. В акварелях поруч олії рисував Безперчий цілі академічно викінчені образи, жанри, портрети, пейзажі, а крім — того чимало працював і в релігійному малярстві. Власне коли час Брюлловців минув, і вони мусіли замкнутися в педагогії, то їм тільки й зосталося, що малювання церковних образів, в яких з ними все тяжко було конкурувати тверезим реалістам. Безперчий з початку шостидесьтих років, коли не раніше, і до девятьдесятих включно працював для церков по селах на Слобідській Україні, в Криму і нарешті в самому Харкові в гімназіальних домових церквах по тих гімназіях, де він працював як педагог. Особливо Безперчому завдячує малярськими працями церква при харківській Реальній Школі. Але зосередження Безперчого на іконному майстерстві — це був присмерк його творчої праці, коли він обмежив себе церковними працями та педагогічною діяльністю. Навколо шуміло життя, нова течія мистецтва перемагала класичність і академізм, справляла свої тріумфи і приходила до осягнень далеких і незрозумілих для Безперчого, торжествувала поки майстри нового покоління, перемігшім академізм, самі не стали благополучними професорами реформованої Академії. Безперчий дожив до того часу, коли ці нові люде запанували в Академії і стали хазяями в колишніх Брюлловських салях, але разом із тим він дожив і до того, як слава майстрів цього покоління покотилася на долину, як на заміну йому виступили нові протестанти проти реалізму з новими символами і новими настроями, але вже без традиційної академічної школи. І хоч тріумфів цих декадентів та модерністів Безперчий уже не пережив, зійшовши в могилу р. 1913, але він повинен був зрозуміти, що торжество цієї новішої мистецької, безтрадиційної на російському грунті, течії ні до чого більшого недоведе, як тільки до початку ери шамотання, шукання без ясної провідної думки, блукання аж доти, доки мистецтво не знайде знову свого певного шляху у класичності й академічній умілості. Так, коли Безперчий н.е міг вдумуватись і об’єктивно оцінювати події, то він міг умерти спокійно, в переконанні, що для його мистецької програми, хай у и е раз відновленому, ще раз неокласичному вигляді, але наближається час і місце.
Ще в 1896 році з Риму, майже наприкінці власної життєвої і мистецької дороги, Семирадський писав до Безперчого: «ставши на ноги, я мав нагоду на кожному кроці переконуватися в розумності принципів, що Ви мені дали, принципів широких, що уможливлювали одночасно розвиток уяви й техніки і вимагали паралельної вправи в рисункові, в малюванні, та в композиції. Вся моя послідуюча мистецька діяльність утворилася на цих вами посігних принципах. Ви легко зрозумієте після цього, високоповажаний друже й учителю, скільки глибокого признання до вас у моїй душі…»
Безперчий прожив 88 років. За цей час покоління змінили покоління, одна мистецька течія заступала іншу; сам Безперчий твердо пройшов свій життьовий шлях під прапором, одержаним від Брюллова, передав його Семирадському і, можливо, не багато не дожив до того, як знову його прапор, відновлений в новій класнчності, побідно займає над ділянкою мистецької творчості.