У співдружності з оператором Ю. Єкельчиком О. Довженко у «Щорсі», з одного боку, розширив палітру екранно зображальних засобів, відкрив нові можливості просторової композиції у зображенні масових епізодів, пейзажів, мізансцен, а з другого боку,— показав, як динаміка екрана у поєднанні з філософськими роздумами, діалогами може породжувати якісно новий, глибинний підтекст, ще раз підтверджуючи близькість сценарної драматургії до художньої літератури, у якої кіно завжди вчилось мистецтву творення характеру. О. Довженко спростовував на той час розповсюджене твердження про те, ніби людина на екрані може тільки діяти, а не думати. Його герої завжди мислять, аналізують, мріють про минуле, сучасне і майбутнє, як філософи і художники. В усій цій багатомірній драматургії слова, дії завжди присутній сам автор — в мовних партіях, у розповідній манері, в інтонаціях, у способі мислення, в тому, як Щорс розмовляє з бійцями чи диктує листа дружині, в піднесено-романтичних словах «батька» Боженка, з якими він у свій передсмертний час звертається до нащадків. Як ніхто досі, О. Довженко в «Щорсі» користується таким елементом літератури, як внутрішній монолог; в жодному з своїх попередніх сценаріїв він ще не розкривав таких необмежених екранних можливостей діалогу, художнього підтексту.
Вихід «Щорса» на екран був «святом радянського кіномистецтва»,— сказав С. Ейзенштейн; на сторінках газети «Правда» Вс. Вишневський виступив зі статтею «Фільм «Щорс», у якій писав, що «український народ красивий, героїчний, розумний, насмішкуватий, ліричний проходить через увесь фільм»21; Жорж Садуль сказав про фільм як про «найбільшу удачу Довженка». Як і в «Землі», постановник є водночас і «ліричним героєм» фільму, передав велике почуття героїзму і «зневагу до смерті», разючу пластику краси природи — степів, вкритих снігом, грозового неба, «по якому пливе дим воєнних пожеж, величезні поля соняшників, через які мчить кіннота»; крім усього, в фільмі романтичність дії насичена тонким гумором». За фільм «Щорс» О. Довженко був удостоєний Державної премії СРСР (1941).
Завершення роботи над «Щорсом» припало на початок другої світової війни в Європі. Ще кілька років тому О. Довженко у доповіді на Всесоюзній творчій нараді працівників радянської кінематографії (1935) з тривогою пророче застерігав: «Я не розкрию тут ніякої військової таємниці, якщо стверджуватиму, що через кілька років у нас може бути війна. Буде величезна світова війна, учасниками якої ми обов’язково повинні бути»23. Антивоєнна тема в творчості О. Довженка з’являється ще до початку Великої Вітчизняної війни. Передчуття війни він виразно передав в «Аерограді», що потім і підтвердили жорстокі бої проти японської вояччини на річці Халхін-Гол.
У вересневі дні 1939 р. в житті нашої країни сталася пам’ятна подія — возз’єднання Західної України в єдиній Українській Радянській державі. На хронікально-документальних матеріалах О. Довженко разом зі своєю дружиною і соратником Ю. Солнцевою створюють фільм «Визволення», дикторський текст якого відкривав нові драматургічні можливості філософського осмислення тих історичних подій. Український документально-хронікальний кінематограф вступав у якісно новий етап свого розвитку.
Вихований на кращих зразках російської і української прози, О. Довженко звертався до її художнього досвіду уже в своїх ранніх кіноповістях.
За законами прози він розгортає сюжет «Звенигори» і «Арсеналу», вже не говоримо про «Землю», в якій особливо розкрився Довженко-прозаїк. Саме створюючи цю кіноповість, він з сумом написав у ремарці, що йому не вистачає слова звукового. Або згадаймо фінальний епізод в «Арсеналі», в якому діалог побудовано за всіма вимогами прози, ремарки «Щорса», що сприймаються як «сценарна проза». Особливо плідно О. Довженко вчився мистецтву слова у М. Гоголя.
Напередодні війни О. Довженко здійснює свою давню мрію — за однойменною повістю М. Гоголя він створює сценарій «Тарас Бульба». Ідейно-емоційна спрямованість твору, героїка минулого українського народу, гоголівський світ були співзвучні духу передгрозових літ і творчим пошукам О. Довженка. За два дні до початку війни на Київській кіностудії вийшов черговий номер багатотиражки «За більшовицький фільм», в якому вся перша сторінка присвячена великій події в українському кінематографі — запуску у виробництво нового фільму О. Довженка «Тарас Бульба».
А 22 червня Олександр Петрович у своїй першій статті полум’яних літ серед своїх улюблених героїв згадує і Тараса Бульбу. «Цієї ночі змінився світ… До зброї, Радянська Україна! Вилітайте Бульбенки, Богуни, Щорси і Боженки — один другого кращий, один другого сильніший. Вилітайте, достойні діти доброго народу…». Ідея боротьби «за братство народів», тема героїзму воїнів, що, смертю смерть поправ, борються за щастя прийдешніх поколінь, стане головною в усій його творчості років війни, сповненої болю, тривоги, віри і ненависті.
О. Довженко вирішує їхати на фронт. «Хочу сам все бачити. Своїми очима». І він побачив безприкладний героїзм, всі. жахи війни. Про все пережите і вистраждане розповість у численних статтях («В грізну годину», «Не хазяйнувати німцям на Вкраїні», «Воля до життя», «Дивіться, люди»), в оповіданнях («Ніч перед боєм», «Відступник», «На колючому дроті», «Тризна», «Невідомий», «Мати», «Хата»), в кіноповістях («Україна в огні», «Повість полум’яних літ»), у виступах на мітингах перед воїнами, які йшли у бій. В жорстоких умовах війни він виявляє виключну мужність і працездатність. Тільки за 1942—1943 pp. ним створено 18 статей, 10 оповідань, п’єса, і кіноповість.
О. Довженко починає працювати над новим сценарієм — кіноепопеею «Повість полум’яних літ». Так само про війну, але тут вже інші трагедійні події, інші людські біографії. Герой у грізний час. війни береться за зброю, щоб боронити рідну землю. Він проходить через жорстокі випробування, міг не раз загинути в бою (лейтмотив — тема безсмертя). А коли ворога розгромлено, він знову повертається до своєї мирної праці, засіває зерном землю. В образі Івана Орлюка по-довженківськи розкрились риси народу, органічно поєдналися реалістичні і фольклорно-романтичні якості, які підносять його до масштабів, героя легендарного.
О. Довженко в кіноепопеї прагнув показати ще не пізнані сфери в люд ській підсвідомості, те, що кінематограф, власне, ще не вмів робити —«передати неоформлені моменти» такого стану людини, як помітив І. Рачук, коли вона «не відчуває чітко грань між реальним і сном, між фантазією і буттям». В сценарії відкрито нові можливості екранної психологічної характеристики. В 1960 р. за цим сценарієм режисер Ю. Солнцева створила перший радянський художній широкоформатний фільм «Повість полум’яних літ», який з успіхом пройшов на екранах в нашій країні і за рубежем.
Значною подією в історії вітчизняної документальної кінопубліцистики стали фільми О. Довженка і Ю. Солнцевої «Битва за нашу Радянську Україну» та «Перемога на Правобережній Україні». Титанічна творча праця над оперативними матеріалами фронтової хроніки, вивчення досвіду операторів, осмислення проблематики, самого змісту кінопубліцистичних стрічок приводять О. Довженка до думки, що документальна кінохроніка в роки війни зробила більше, ніж кінематограф ігровий. До цього можна було б додати, що своїми успіхами вона значною мірою зобов’язана О. Довженку, який спрямовував роботу фронтових операторів, давав їм поради, індивідуальні бойові завдання. Він вважав, що знімати воїна на війні треба таким, яким він є насправді. «Не соромтесь…— плачте самі, але знімайте. Нехай вам буде жаль його, нехай сльози заллють ваші очі, але ви його зніміть. Нехай бачать усі, як і заради чого він вмирає… Знімайте ці кадри з таким відчуттям, що їх буде дивитися «вся земна куля».
У роки війни, посилаючи Ю. Яновському оповідання «На колючому дроті», він жартома писав: «На старості літ вирішив перекваліфікуватись на письменника». Він справді більше працює в жанрі прози, особливо малих форм, з щирим бажанням — словом оперативно відгукуватись на важливіші події війни. Крім оповідань, статей, він пише звернення, сповнені гніву і впевненості у перемогу над ворогом. В березні 1942 р. О. Довженко занотовує до свого записника: «Війна стала великою, як життя, як смерть. Воює все людство». Був переконаний, що тема війни як народної трагедії буде основною для української літератури, мистецтва; уже тоді вона стала основною і для Довженка.
Подвиги на фронті, реальні трагічні факти, події, історії в тнлу у ворога відразу ж ставали для письменника предметом глибокого осмислення, аналізу, узагальнення. Так народилась ідея оповідання «Ніч перед боєм», в основу якого ліг реальний епізод. До цього ніхто у нашій прозі так відверто і безстрашно не писав про гіркоту відступу наших військ. Два діди — Платон і Савка — ціною свого життя топлять у Десні човен з гітлерівцями. Ці довжснківські діди, що ведуть свій родовід від фольклорних і гоголівських традицій (згадаймо «Землю», «Звенигору», «Зачаровану Десну»), ідуть на подвиг, усвідомлюючи свій патріотичний і громадянський обов’язок.
Так само ціною життя українська колгоспниця Марія Стоян рятує двох радянських льотчиків, яких назвала своїми синами («Мати»). Письменник використовує публіцистичні елементи, які посилюють ідею твору, авторську позицію.
Розглядаючи творчість письменника років війни, маємо виходити з того реального факту, що до цього він уже сформувався як майстер екрана і слова. Природно, що в характерах героїв оповідань впізнаємо їх біографічну і духовну близькість з героями довоєнних літ. Уже в оповіданні «Ніч перед боєм» в образах безстрашних, мудрих дідів Платона і Савки впізнаємо риси діда Семена («Земля»), «батька» Боженка («Щорс»). Якщо в силу об’єктивних і суб’єктивних причин Довженко в довоєнний період розкрився передусім як режисер, то в тривожні літа війни він в основному звертався до літературної творчості. Крім численних публіцистичних виступів («До зброї!», «Душа народна неподоланна», «Україна в огні», «Я бачу перемогу», «У грізний час», «Слава народові-воїну», «Дивіться, люди!»), він створює цикли оповідань, які друкуються на сторінках центральних газет, журналів, а такі твори, як «Ніч перед боєм», «Відступник», «Мати», «На колючому дроті», були видані окремими виданнями багатьма мовами народів СРСР.
Сюжети оповідань письменник будує на трагедійних конфліктах, гостро-драматичних відносинах, біографіях, в яких характери розкриваються глибинно і несподівано. Драматизмом і природою конфлікту перегукується з відомим гоголівським сюжетом оповідання «Відступник»: батько вбиває сина-відступника. Тема героїчного подвигу і вірності своєму народові була провідною воєнних («На колючому дроті», «Тризна», «Незабутнє») і повоєнних прозових творів («У полі»).