Добре володів О. Довженко публіцистично-сатиричним словом, спрямованим проти фашистів, ідеології українських буржуазних націоналістів, про яких він дотепно сказав: «національний за формою, негідник за змістом». В радянській публіцистиці ім’я Довженка по праву стало в ряду таких визначних її представників, як О. Толстой, І. Еренбург, Я. Галан, Ю. Смолич, Б. Полевой.
У творах про війну О. Довженко часто звертається до планетарних образів, понять, порівнянь, метафор («диміла планета», «земна куля оберталась»), до таких словосполучень, які укрупнюють масштабність образного мислення, породжують новий зміст В новелі «У полі» солдат, що загинув у бою, уже з’єднався з землею і став темним «барельєфом велико! доби». Звичайна хата в однойменному оповіданні — пограбована і зруйнована — стала «образом України, трагічним образом». Письменника вона цікавить не тільки як «архітектурна праматір пристанища людського», а як місце радощів і печалі, як світ, у якому живе наша мова, а «поза нею вона в’яне, як квітка на дорозі».
Важливими елементами драматургії О. Довженка є індивідуалізовані мовні партії,— діалоги, внутрішні монологи, в яких присутня індивідуальність оповідача. Мистецтву слова, психологічної характеристики він навчався у літератури. Був тонким і самобутнім майстром слова. Навіть збирався все кинути і сісти тільки за літературну роботу, за роман «Золоті ворота». І все ж не переставав думати і про свої нові сценарії, фільми, вірив, що два кращі фільми у нього десь іще попереду і що він зможе ще приносити радість народу. Першоелементом і літературної, і сценарної творчості О. Довженка було слово як «реальна свідомість». В його мові «є та органічність, глибина, відчуття, які не даються досвідом, а властиві тільки тим, хто чув цю мову з колиски. При цьому важливо підкреслити, що письменнику чужа була штучна архаїзація мови, її стилізація під «простонародну»
Писав він мовою українською чи російською — завжди умів створювати самобутні національні характери, які втілюють типові рнсн тих народів, що їх вони представляють. Досягав цього не лише за допомогою слова, а й через змалювання неповторного народного побуту, способу життя і мислення, через лексику і навіть мовні інтонації, конструкції речення, що він блискуче підтвердив в автобіографічній повісті «Зачарована Десна». Як художник Довженко не поступався перед правдою і принципами типізації, коли писав, що всі його картини —«це мій дід, мій батько, це я сам». € всі підстави у ного героїв шукати авторське, «друге я». Про це він сам писав в «Автобіографії», у повісті «Зачарована Десна», хоча зовсім не збирався ототожнювати факти своєї біографії з художнім домислом.
Лаконізм, гумор, схильність до метафоричності, авторське начало виразно позначились на фільмах «Звенигора», «Арсенал», «Земля», «Щорс», «Мічурін» і особливо на кіноповісті «Зачарована Десна». Перші нотатки до кіноповісті, безперечно, під враженням трагічних обставин, з’являються на початку квітня 1942 р. Чернігівська земля і рідна Сосниця тоді горіли «в полум’ї страшного фашистського суду». У кіноповісті напише: «Горів і я тоді у тім вогні, загибав усіма смертями людськими». Першими слухачами «Зачарованої Десни» були поети А. Малишко і С. Воскрекасенко. Писав і читав на фронті під фашистськими бомбами. Зберігся запис у щоденнику від 5 квітня 1942 p.: «Вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один собі в малесенькій кімнатці сміявся і плакав. Боже мій, скільки ж прекрасного і дорогого було в моєму житті, що ніколи-ніколи не повернеться! Скільки краси на Десні, на сінокосі і скрізь-усюди, куди тільки не гляне моє душевне око…» Уже в цих перших скупих записах О. Довженко передає задум майбутнього твору, обставини, в яких народжувались перші образи, розкриває дуже важливі деталі з своєї творчої лабораторії.
О. Довженко прекрасно знав духовний світ людини праці, народний побут, звичаї, селянську психологію. Можемо сказати, що «Зачарована Десна»— своєрідна енциклопедія сільського життя кінця XIX і початку XX століть на Україні. Минуле автор згадує то з сумною і доброю посмішкою, то поблажливо-іронічно, гіперболізуючи дитячі враження, вдаючись до метафоричності (як вияву особистого ставлення), ліричних відступів, філософських роздумів про людей і природу. У зв’язку з кіноповістю «Земля» О. Довженко свого часу так визначив її ідею, зміст: «сюжет — земля; на цій землі — хата; в цій хаті — життя людей». Щось подібне можна було б сказати про «Зачаровану Десну». Переказати її сюжет у розумінні традиційному неможливо. Разом з тим не можна забути самобутні образи, неповторні характери, драматичні біографії героїв, створених автором. Оригінальну композицію для повісті обрав О. Довженко. В центрі всіх подій — образ малого Сашка. Але сприймаємо світ, який його оточує, складний і суперечливий процес формування особистості у двох вимірах — через психологію героя — допитливого сільського хлопчика і з позиції зрілого художника-мислителя. Картини дитинства героя, сповнені злиднів, трагедії і гумору, болючих питань («А які ми, тату? Хто ми?»), переплітаються з філософськими роздумами автора про зміст людського буття, красу і гідність відносин.
Сповнене глибокого драматизму життя юного героя виростає до масштабів народного життя. У цьому творі, можливо, як ніколи, виразно розкрився індивідуальний творчий метод О. Довженка, його уміння в діалектичній взаємодії простежити зв’язок часів і поколінь, побачити перспективу розвитку соціальних явищ і людських характерів, осмислити «сучасність» як рух з минулого в майбутнє («третя дійсність»).
Розповідаючи про сільське життя у минулому, О. Довженко закликає художників показувати світові «насамперед життя прекрасне». І він сам як митець-філософ зумів побачити не лише «ідіотизм села», а й поетичні картини народного життя, світлі образи трудівників, серед яких зростав і формувався як художник. Особливо зворушливим постає образ матері. У «Зачарованій Десні» він, мабуть, найбільш трагедійний. Все життя матері сповнене переживань і тривог. Але нічого в світі вона так не любила, як «саджати що-небудь у землю, щоб проізростало…». Якщо образ матері автор подає безпосередньо через дитяче сприйняття Сашка, то в створенні образу батька він все частіше звертається до ретроспекцій. З позиції митця-філософа він так характеризує батька: йому притаманна висока культура думок і почуттів. З нього «можна було б писати лицарів, богів». Таким батько проходить через всю повість. Створено у ній і ряд інших незабутніх образів — сварливої прабабки Марусини, мудрого діда, дядька Самійла, який умів орудувати «косою, як добрий маляр пензлем». Цікава деталь: до повісті Олександр Петрович поставив другу назву — «Мій родовід».
З винятковою спостережливістю письменник відтворює український сільський побут початку нашого століття (з таким же знанням і майстерністю він потім відтворить новий побут колгоспного села у «Поемі про море»).
Після війни О. Довженко розпочинає роботу над великим прозовим ро-маном-епопеєю «Золоті ворота». У щоденнику він занотував: «Хотів бн померти після того, як напишу одну книжку про український народ. Коли оглядаю межі цієї книжки, сусідні, так би мовити, її держави, я бачу Дон-Кіхота, Кола Брюньйона, Тіля Улленшпігеля, НасреддІна, Швейка. Я думаю про це вже п’ять років, шукаючи форми» . Нарешті і форму, і композицію знайдено. В центрі подій стоїть Тарас Кравчина, який розповідає про своє велике і тернисте життя. «Я проведу Кравчину через пекло двічі і раз через чистилище», і пронесе він слово «як наріжний камінь нових тисячоліть — Леиін»,— читаємо в чернетках. О. Довженко спочатку приступає до роботи над кінокомедією «Цар», сповненої нищівного сарказму і гумору. Його нотатки підтверджують, що головним персонажем мав бути цар Микола II, сама ж розповідь велась від імені того ж таки Тараса Кравчини, коли в молоді роки він служив у царській армії. Пафос кінокомедії спрямований проти війни («народи не хочуть війни»).
О. Довженку не раз дорікали «закоханістю в старовину». Але ж він звертався до минулого, щоб глибше пізнати сучасність. Відповідаючи своїм опонентам, він писав: «Я не приверженець ні старого села, ні старих людей, ні старовини в цілому. Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм».
Як прозаїк він написав так мало з того, що задумав. Тільки в щоденникових записах 1949 р. знаходимо понад п’ятдесят літературних задумів, серед яких — історична хроніка про київського князя Святослава, твори про Вітчизняну війну і сучасність, епічний роман «Золоті ворота». Все частіше приходив до думки, що взагалі він займатиметься тільки літературною діяльністю. У хвилини тяжких роздумів занотовує до щоденника: «Основна мета мого життя не кінематографія. У мене уже немає фізичних сил для неї». Мріє про головну книгу свого життя «Народну книгу». Однак у ньому живе і художник-режисер, і він не розлучається з своєю заповітною мрією: «Хоч і повечорів мій день, але я вірю, що два кращі мої фільми десь іще попереду і я можу ще приносити радість народу».
Увагу Довженка давно привертало подвижницьке життя І. Мічуріна. В січні 1944 р. в його щоденнику знаходимо запис: «З великою приємністю працюю над літературним сценарієм «Мічурін». Я розпочав сю роботу перед війною і зараз повернувся до неї як до теплої рідної хати». Проблеми: «людина — природа» з’являються уже в перших його творах і стають провідними в усій подальшій творчості. Йому належить думка: хто не любить природи, той не може бути художником. Крім усього, природа в його творчості виступає ще й як елемент драматургічної характеристики персонажа, зображення обставим, атмосфери дії. Довженко говорив, що пейзаж у фільмі мусить мати «драматургічну цінність», відтворювати «духовний світ людини і гармоніювати з ним». Не випадково образ саду проходить через усі його фільми і кіноповісті, оповідання. Епізодом в саду починається «Земля»; щорсівці зачаровано слухають свого начдива про те, як у майбутньому наша планета зацвіте яблуневим цвітом; мирною сценою в саду починається кіноповість «Україна в огні»; сад у «Зачарованій Десні»— цілий світ, у якому герой зростає як особистість; себе в житті вважав садівником (завдяки йому висаджені сади на Київській кіностудії і «Мосфільмі»).
Спочатку О. Довженко написав кіноповість «Життя в цвіту», за якою була створена однойменна п’єса. Складнішим виявився шлях героїв кіноповісті до екрана. Коли фільм уже був майже завершений, Довженка раптом примусили його переробляти, навіть перезнімати, щоб «посилити» боротьбу І. Мічуріна з ідеалістичними теоріями, «наблизити» до актуальних проблем сучасності. Не всі «доробки» сприяли покращанню фільму. Це Довженко розумів і болюче переживав. Минуло майже три роки. До того ж дуже важко входив О. Довженко з актором Г. Бєловим в образ Мічуріна, в якому сконцентрований весь філософський зміст фільму (вчений присутній майже в усіх кадрах, епізодах). О. Довженко так зжився з цим образом, так часто сам перевтілювався на знімальному майданчику, що екранний Мічурін і справді став дуже схожий на самого Довженка. А деякі роздуми Щорса, Мічуріна починаються буквально з щоденникових нотаток самого О. Довженка, який виступає то як оповідач, то як персонаж. На цю особливість звернув увагу С. Ейзенштейн, який навіть збирався написати спеціальну розвідку «Ліричний автопортрет Довженка».