«Мічурін» тепло був сприйнятий глядачами, критикою. 1949 р. О. Довженку за фільм була присуджена Державна премія СРСР.
Після цього О. Довженко тяжко переживає тривалу виробничу паузу. Він багато пише, хоча без виходу на глядача і читача. Не була запущена у виробництво і «Повість полум’яних літ». У хвилини тяжких роздумів наодинці з щоденником він признається: «Основна мета мого життя не кінематографія». Мріяв про літературну роботу. А врешті 1949 р. змушений був погодитись на роботу над фільмом «Прощай, Америко» (сценарій створений за книжкою А. Бюкар, яка покинула свою батьківщину — США), де переважали образи шпигунів, зрадників, гангстерів, до того ж взятих не з життя, а з книжки про країну, в якій він сам ніколи не був. Майже два роки працював О. Довженко над вивченням матеріалу, доробляв і переробляв сценарій. Але фільм на екран так і не вийшов.
Згодом О. Довженку було запропоновано поставити на «Мосфільмі» за сценарієм Г. Гребнера фільм про російських мореплавців, відкривачів Антарктиди. Погодився і навіть уже приступив до роботи, та з часом все більше переконувався, що за таким сценарієм створити фільму не можна. Він сам почав вивчати історичні матеріали і написав сценарій під назвою «Відкриття Антарктиди», однак студія відмовилась від нього. І тоді О. Довженко вирішує знов звернутись до драматургії театральної. Пише драму «Потомки запорожців», розпочату ще у 1935 р. Вона ніби продовжувала проблеми фільму «Земля» (п’єса не була завершена). На основі режисерської розробки фільму «Земля» 1952 р. О. Довженко створює однойменну кіноповість. В останні роки свого життя багато працює над розділами до драматичної епопеї про людей українського села, які планував об’єднати в трилогію під загальною назвою «Потомки запорожців».
1951 р. О. Довженко знову їде у ті місця, де він два десятиліття тому створював фільм «Іван». Змінився край, інші люди прийшли на будівництво, і сам він змінився. Турбувався, що з творів літератури і кіно зникають краса праці, поезія праці, пластика праці. Усвідомлював, що людину письменник має зображати не лише такою, якою вона є, а й якою може бути. Захоплювався людьми, які будували велетенську греблю на Дніпрі. Восени 1954 р. почав роботу над кіноповістю «Поема про море», а незабаром читав молодим режисерам у Москві уривки з неї.
Уже в перших нотатках він визначив цю повість як твір про «майбутність людського духу», а про образи Федорченка і Зарудного сказав: «…кожний з них несе в собі риси Мойсея» і має втілювати «розбуджену велетенську силу розуму, волі і ніжності людини середини XX століття». Така масштабність образів не тільки не виключила, а й зумовила створення індивідуальних характерів. О. Довженко руйнує канонічні принципи в сюжетобудуванні, вводить у дію безсюжетні елементи,, ліричні відступи, звертається до ораторських прийомів, у яких особливо відчутна присутність самого автора. Він один з перших у світовій художній практиці звернувся до відтворення не лише подій «реальних», а й тих, «що могли б відбутися» .
О. Довженко знайшов композицію, яка відкрила необмежені можливості вводити у події велику кількість різних персонажів. У зв’язку з будівництвом моря село мають затопити. Голова колгоспу Зарудний розсилає у всі кінці нашої країни листи до колишніх односельчан з проханням приїхати попрощатись з рідним селом. Письмениик знайомить нас з різними характерами, заглиблюється у складну природу гострих соціальних конфліктів, яких література до цього не знала, відтворює разючі контрасти, зіткнення нового з тим, що відмирає, показує трудовий подвиг, буденне «у небуденному світлі». О Довженко один з перших у нашій прозі створив образ комуніста-керівиика (Аристархов) у всій своїй складності і незвичності.
У «Поемі про море» немає головного героя у традиційному розумінні. Біографії Зарудного, Кравчини, Федорченка, Аристархова, Бесараба, Шия на наповнені таким змістом, а самі вони наділені такими індивідуальними якостями, що кожний з них міг би стати основою для самостійного літературного твору. Разом з тим їх об’єднує спільний ідеал. На досвіді повісті «Поема про море» особливо переконуєшся у справедливості думки про те, що майстерність слова — це завжди майстерність характерів. О. Довженко умів їх створювати як в процесі розвитку, становлення (Сашко — у «Зачарованій Десні», Шиян, Катерина Голик у «Поемі про море»), так і вводити характери уже сформовані (батько у «Зачарованій Десні», Зарудний, Федорченко, Кравчина — у «Поемі про море»).
Рукописи з варіантами, чернетки, правки, ескізи, малюнки підтверджують, яку титанічну роботу проводив О. Довженко в період збирання матеріалу і створення літературної основи майбутнього фільму. Величність задуму, широта художніх і філософських узагальнень дивували, а декого і насторожували — як все це можна втілити в екранні образи? Всі свої фільми він створював до останнього метра, до найменших подробиць ще в сценарії з тим, щоб усі його частини були «домірні, як в архітектурі або музиці». Численні малюнки до фільмів, портретні зарисовки майбутніх героїв, графічні пошуки мізансцен, композиції кадра, візуально-сюжетні розробки епізодів вводять нас в унікальну творчу лабораторію великого майстра. Він планував намалювати весь фільм «Поема про море». Збереглися ескізи —«Хата Федорченків», «Приїзд генерала Федорченка», «Спогади про минуле», «Зрубування груші», «Чумаки їдуть з Криму», що становлять значний інтерес і як самостійні твори графічного мистецтва.
В українській прозі ніхто так не розкрив джерел поетики праці, як це зробив О. Довженко в «Поемі про море». Водночас поетизація праці не виключає складності, драматизму стосунків, конфліктів у колективі. Людина прекрасна у бою за свою рідну землю, «прекрасна вона в стражданнях і смерті за неї. Але найсвітліша краса її в труді». І як продовженням цієї думки митця сприймаються слова Сави Зарудного з «Поеми про море»: «Любіть працю на землі, бо без цього не буде щастя нам і дітям нашим ні на якій планеті». Людина скрізь шукає красу. І сам О. Довженко як художник умів бачити її навіть на війні. Для нього героїчне, легендарне — вияв людської краси. В «Поемі про море» і робота земснаряда породжує у нього естетичні почуття, асоціюється з творчістю. «Виблискуюча гря-зкжа здається мені прекрасною. Чи може це бути? Може. Хіба глина великого скульптора — не застигла грязюка?» Якось на будівництві Каховського моря він захоплено спостерігав «художню» розливку цементного розчину. «Дівчина була така прекрасна, вона була така досконала і пластична в кожному своєму повороті, в кожному русі… ця дівчина була прекрасна, вона була бездоганна в своєму художньому творчому жанрі на будівництві…»— і про це він розповів з трибуни Другого Всесоюзного з’їзду письменників. І сам у цю хвилину був прекрасний як людина і художник.
З народженням Каховського моря постають нові гостродраматичні конфлікти — село, в якому жнло не одне покоління трудівників-хліборобів, має бути затоплене. Виникають трагедійні ситуації і переживання, зіткнення різних поглядів, характерів, поколінь, народжується новий спосіб життя і мислення. В «Поемі про море» виявилась така насиченість авторськими роздумами, ліричними відступами, що О. Довженко вирішує в художню структуру кіноповісті внести образ письменника, якого, до речі, збирався сам же і зіграти. На жаль, цей сміливий задум не знайшов свого екранного втілення.
Сценарій «Поеми про море»— найскладніший з усіх його сценаріїв. І не^ лише глибоко драматичним життєвим матеріалом, складністю різних людських біографій, а й пошуками нових виражальних засобів, принципами архітектоніки, яка не вкладалася у звичайні традиційні норми екранної драматургії. До цього він так широко не використовував український мелос як один з елементів психологічної характеристики, так ще не виявлявся його спосіб музичного бачення і мислення. Користуючись музикознавчою термінологією, сценарій «Поемн про море» можна було б визначити як пісню-симфонію. Про свій майбутній фільм він напише у щоденнику: «Се мусить бути велетенський фільм. Усе, що є в мені святого, весь досвід, талант, усі думки, і час, і мрії, і навіть сни — все для нього. Створити твір, достойний великості мого народу,— ось єдина мета, єдиний зміст мого життя». Ніби передчував, що життя його так прискорено-жорстоко вечоріло, що «Поема Про море» може стати його лебединою піснею.
Завершились усі підготовчі роботи до зйомок. На «Мосфільм» були викликані актори. 26 листопада 1956 р. вранці мали розпочатись перші павільйонні зйомки. Декорації ще пахли свіжою фарбою і клеєм. На чорній дошці в робочій кімнаті знімальної групи останній малюнок, зроблений рукою Олександра Петровича,— широкий екран, поділений на три рівні частини: в центрі мати гойдає колиску з немовлям, праворуч і ліворуч палають села, на цьому фоні бійці ідуть в бій. Та освітлювачі так і не ввімкнули юпітерів в цьому павільйоні: вночі зупинилось серце того, хто так гаряче, так натхненно готувався відкрити тут людям світи, тільки йому відомі.
Задум Олександра Петровича разом з творчим колективом здійснила ІО. І. Солнцева. 1958 р. фільм «Поема про море» вийшов на екран, а 1959 р. О. Довженко був посмертно удостоєний за цю кіноповість Ленінської премії.
Тепер це уже стало фактом історії, але саме під впливом сценаріїв О. Довженка, зокрема його «Поеми про море», почався у новій якості і на новому естетичному рівні процес зближення кінодраматургії з літературою. Під впливом його творчості утвердився новий жанр у літературі — кіноповість. Саме в сценаріях О. Довженка вперше розкрилась нова художня енергія слова — сценарного слова. З його ім’ям пов’язаний початок письменницького кінематографа, «бо саме кінодраматург стверджував у ньому право висловити свій особливий світ, своє особливе слово». Безперечно, кінодраматургія породила довженківську прозу. Але ми стали свідками явища знаменного — його «проза знову набула якості драматургії кіно. Довженко-письмениик і Довженко-режисер в своїй біографії підтвердив єдність двох могутніх стихій художньої творчості».
В його кіноповістях, оповіданнях ми не знайдемо ознак традиційно класичної прозн. «їх організація незвичайна: в них мало повістевих «авторських» текстових масивів, а більше монологів, діалогів, бо це зумовлено характером цієї, сказати б, кінодраматургійної прози… говоримо про це не як про недолік, а як про специфіку». Для О. Довженка сценарій — не лише ідейно-художня основа фільму, а й «кінематографічна проза», яка включає засоби й елементи літератури. У дослідників творчості О.. Довженка — прозаїка і кінодраматурга — немало підстав порівнювати його спадщину з прозою Гоголя. Справді, у своїй творчості він несе те глибоке національне, що зв’язує ного з Гоголем, з Шевченком, іншими класиками української літератури. «Джерела ті самі, і корені ті самі. І фольклор в основі той самий. І миле лукавство з одночасною здатністю до високої патетики, і поетична співучість — невикорінні риси українських народних характерів — все це живе в творах Довженка».
І разом з тим ні на кого не схожий. У нього свій ритм, інтонації, своя словесно-образна палітра, якою він збагатив нашу прозу (неологізми, словосполучення, фразеологізми, наукова, мистецтвознавча термінологія). Дотримувався думки М. Коцюбинського, що мова у белетристичному творі — половина, коли не більша частина його краси.
Однією з рис Довженкового таланту була феноменальна пам’ять на події і людей. І володів він ще рідкісним даром оповідача. Був неперевершсним прозаїком-імпровізатором. Ю. Смолич, який дуже близько знав О. Довженка, переконаний, що у «мистецтві розповіді» він перевершував Довжснка-художника, Довженка-письменНика, навіть… Довженка-кіно-режисера; він не намалював, не написав і не створив у кіно «й сотої частки того, що він розповідав, і так, як він умів розповідати». Додамо: не тільки умів, а й любив розповідати. Особливо в колі друзів-літераторів. За його усними оповіданнями було написано й опубліковано потім немало літературних творів. Г. Панч, наприклад, згадує, як Олександр Петрович розповів «страшну пригоду» про старого куркуля, що за гроші зарізав свою онуку. Цей факт П. Панч поклав в основу своєї повісті «Вовки».
Є ще одна сфера творчої діяльності О. Довженка, яка залишається мало дослідженою нашими мистецтвознавцями і теоретиками літератури. Великий художник залишив надзвичайно цінні й оригінальні думки, судження про синтетичну природу кінодраматургії як самостійного виду літературної творчості, про взаємозв’язки кіно і літератури, театру і живопису. Він ніколи не вважав себе, за його ж жартівливим висловом, «патентованим критиком» і не був «доктором кінематографії», а — її садівником. Разом з тим його внесок у розвиток естетичної думки, методологічні уроки аналізу як загального художнього процесу, так і окремих фільмів, творів живопису, літератури сьогодні важко переоцінити.
У повоєнні роки увагу О. Довженка все більше привертала проблема космосу, який для нього залишався не сферою для пригод, а об’єктом роздумів над питанням: «Що таке наше життя і смерть, або, точніше, що таке буття?». Роботу над сценарієм «В глибинах космосу» не встиг завершити. Під час останньої зустрічі з Ж. Садулем у Москві (1954) Олександр Петрович особливо натхненно і схвильовано говорив про цей свій майбутній сценарій, який уже реально передчував, бачив в екранних образах, неземних деталях. Менше року не дожив до запуску першого штучного супутника Землі. Йому так хотілося знати, що думатиме і переживатиме людина, яка перша побачить нашу планету з космосу. Коли Юрій Гагарін повернувся на землю, він сказав, що в космосі до нього вже побував Олександр Довженко.
Дуже любив Київ, у якому йому судилося прожити всього 13 літ з перервами, починаючи з буремного 1917 р. Тут відбулося його перше бойове хрещення на барикадах, коли виступив як один з організаторів загально-студентського мітингу протесту проти «уряду» Скоропадського. З Києва пішов на війну. Потім часто приїжджав до улюбленого міста, де завжди у нього було багато друзів і прихильників. Коли йому стало дуже тяжко, до щоденника записав як заповіт: «Перед смертю попрошу поховати мене десь на лаврських старовинних горах, що їх любив я більше за все на світі, що з них я милувався, дивлячись, на свою рідну чернігівську землю».
Відомо, що О. Довженко мріяв написати книжку про своє життя в літературі і мистецтві, про пережите, передумане. У ній його естетичні погляди склались би в певну науково-методологічну систему, концепцію. На жаль, він не встиг здійснити і цього свою задуму. Навіть при тому, що
його творчість — це «передовсім він сам» (М. Рильський), скільки залишилось незвіданих сфер діяльності великого митця, який сам признавався/ що прагнув жити «в багатьох життях», професіях, країнах і «навіть видах».
В історію вітчизняної і світової художньої культури О. Довженко ввійшов як режисер і кінематографічний письменник — творець фільмів, які наше кіномистецтво зробили світовим, як автор кіноповістей, оповідань, п’єс, публіцистичних і мистецтвознавчих творів.