Другий зимовий похід Армії Української Народної Республіки став останньою спробою збройного повалення в Україні більшовицького режиму. Загибель вояків Юрка Тютюнника під містечком Базар на Житомирщині — яскравий приклад жертовності учасників визвольних змагань.
Двадцятого листопада 1920 року останні підрозділи Дієвої Армії УНР з боями відійшли на захід — за межі країни, де й були інтерновані. У таборах Польщі й Румунії вояки УНР гот)гвалися до реваншу. А в огорнутій кумачем Україні палали вогнища повстанського руху — на півдні, Волині, Катеринославщині, Київщині, Поділлі…
За інформацією штабістів Армії УНР, у розповні літа 1921-го воювали щонайменше сорок два загони: формування отамана Заболотного на Одещині (шість тисяч бійців), Струка на Житомирщині (три тисячі), Надбузька повстанська армія (чотири тисячі) та інші. Для координації їхніх дій і підготовки загальноукраїнського збройного походу, на початку року створено Партизансько-повстанський штаб (ППШ) на чолі з генерал-хорунжим Юрієм Тютюнником і досвідченим генштабістом полковником Юрієм Отмарштайном.
ППШ збирав розвідувальну інформацію про становище в УСРР і силові структури червоних, підтримував зв’язок з повстанцями в Україні. У прикордонній смузі було розгорнуто мережу розвідпунктів. За даними Всеукраїнської надзвичайної комісії {рос. — ВУЧК), упродовж 1921 року підлеглі Тютюнника закинули в бІ7Vьшовицьке запілля понад тисячу розвідників та емісарів-організаторів повстанської боротьби. Мета підпільників — сформувати боєздатні сили, спроможні заволодіти частиною «підрадянської» території, а потім очистити Україну від «комісарів».
Військо готував до походу 30-річний командир. Терени країни поділили на п’ять «повстанських груп» і десятки «повстанських районів». Кожний з них мав розгромити місцеві сили червоних, здобути найбільші населені пункти, взяти під контроль переправи через Дніпро, шляхи сполучення, а відтак з’єднатися з формуваннями Тютюнника. Останні становили подільську групу підполковника Палія (триста вісімдесят козаків і старшин), бессарабську — генерала Гулого-Гуленка та волинську під орудою самого Юрка Тютюнника (800—900 бійців, 44 кулемети).
Про підготовку походу знала розвідка ВУЧК: її агентура вкоренилася в оточення лідерів ППШ і керівника Проводу УНР в екзилі Симона Петлюри. Досить сказати, що через велелюбну дружину професора Зайцева— особистого секретаря Головного Отамана — чекістам ставали відомі таємні ухвали нарад верхівки УНР і її збройних сил.
Агент ВУЧК «Сотник», колишній офіцер Армії УНР, у вересні-жовтні 1921-го, перебуваючи при ППШ, зумів зібрати цінні відомості про підготовку Листопадового рейду та його маршрут. Проте найефективнішою була таємна місія чекіста Сергія Каріна-Даниленка. Він у ролі «посланця повстанців з України» майже місяць провів у стані Тютюнника, особисто зустрічався з Юрієм Йосиповичем, зібрав інформацію про план майбутнього походу й діяльність на терені УСРР низки підпільних осередків.
Розвідувальний «доробок» Каріна вразив керівників ВУЧК, які спочатку не йняли віри. Переконало скептиків тільки викриття законспірованих повстанських комітетів. Молодий чекіст заслужив свою першу відзнаку — золотий годинник від колегії ВУЧК.
Фатальні прорахунки
Радянська спецслужба не лише знала деталі плану збройного повстання, а й вела контргру — просувала в ППШ дезінформацію. Операція була розрахована на емоційність і особисті амбіції Тютюнника, який до того ж конфліктував з начальником розвідки повстанців Олександром Кузьминським. Через своїх людей у стані противника чекісти всіляко переконували лідера ППШ в наявності потужних підпільних осередків, здатних підтримати закордонні загони. А водночас під ударами військ і ВУЧК повстанські формування в УСРР катастрофічно танули. Приміром, з шести тисяч бійців отамана Заболотного лишилося шість десятків…
Перебільшуючи можливості партизанського руху, генерал не довіряв донесенням розвідки про силу Червоної армії та окремої прикордонної дивізії військ ВУЧК. Перемога більшовиків у війні спецслужб, недостатнє розвідувальне забезпечення повстанців обумовили фатальну поразку Другого зимового походу.
Тютюнник прибув зі Львова до Рівного 29 жовтня. Уночі проти 4 листопада волинська група перетнула польсько-радянський кордон і швидко здобула село Майдан-Голишевський. Протягом дня повстанці подолали тридцять чотири версти. Біля села Жубровичі — перша бойова сутичка: кілька десятків червоноармійців потрапили в полон, а потім і під кулі.
Учасники рейду висаджували в повітря мости, руйнували телеграфні лінії. Невеликі загони червоних відступали у глиб території. Жителі навколишніх сіл підтримували повстанців, але істотно підсилити волинську групу не могли. Бійцям бракувало теплого одягу, зброї.
На світанку 7 листопада почався штурм залізничного вузла в Коростені. Вояки полковника Рембаловича прорвалися до середмістя. Загін полковника Ступницького з боєм здобув місцеву Чека, штаб 133-ї стрілецької бригади, визволив в’язнів. Однак шість десятків бійців проти двох ешелонів червоних довго протриматися не могли — відступили. Підрозділ підполковника Шраменка під кулеметним вогнем новоприбулих військ спромігся здобути вокзал. Водночас 4-й курінь повстанців пройшов тилами й озброївся дев’ятьма трофейними гарматами та боєприпасами. Проте втримати місто повстанцям не вдалося.
Бойові сутички, снігопад і 20-градусний мороз дещо уповільнили просування волинської групи на схід. Вона оминула Малин, дійшла до села Леонівки в Іванківському районі на Київщині, але, втративши надію з’єднатися з подільською групою, повернула на захід. Саме тоді, 12 листопада, повстанців оточила 9-та кавалерійська дивізія Григорія Котовського. Останній великий бій стався 17 листопада неподалік села Малі Миньки. Коли учасники походу переправлялися через річку Звіздаль, несподівано наскочила червона кіннота. Після запеклого багнетного бою деякі повстанці стрілялися, ш;об не потрапити в руки ворога живими. Так учинив і колишній морський міністр уКзяду УНР, а згодом міністр внутрішніх справ Михайло Білинський.
На берегах поліської річки полягли понад чотири сотні повстанців. Полонених (537, а за іншими даними — 443) червоні відправили до містечка Базар…
Ішли на смерть гідно
В історичній літературі з довоєнних часів панувала версія, що 359 вояків Тютюнника більшовики розстріляли під Базаром 21 листопада 1921 року, а решту — старшин і козаків (84) — передали слідчим органам. Насправді масова страта сталася не того дня. Та й жертв було більше. Це засвідчують документи, які збереглися в Державному архіві Служби безпеки України.
Перші аркуші «Дела по обвинению бандьі Тютюнника, расстрелянной под м. Базар» — це список страчених. У ньому 360 прізвищ: офіцери, унтер-офіцери, військові чиновники, рядові (козаки)… Наймолодшому козакові Олександру Барбарині минуло 17, а переважно добровольцям було по 22—25 років. Навпроти прізвищ — акуратні позначки чорнилом. Список розділено рисками, напевно, за розстрільними партіями.
Вирок полоненим ухвалила комісія Особливого відділу БУЧК 22—23 листопада 1921 року. Напередодні страти жертви власноручно заповнювали «Анкету для перебежчиков или пленнх закордонних государств» (36 пунктів). Список датовано 23 листопада, коли вже «справу було зроблено». Документ підписали голова комісії Гаркавий, Котовський та якийсь Іванов. Завірив — тодішній начальник оперативного підрозділу Особливого відділу ВУЧК Михайло Фриновський, майбутній перший заступник наркома внутрішніх справ і начальник ГУДБ НКВС СРСР, нарком Військово-морського флоту СРСР. «Свою» кулю цей заслужений чекіст дістане 8 березня 1940 року…
На кожній анкеті — резолюція Гаркавого синім олівцем: «Расстрелять, г. Базар». Нижче — «завірчий» підпис червоним олівцем Фриновського. Розстріляють згодом (1937 року) і самого Іллю Гаркавого — колишнього начальника штабу військ України і Криму.
Селяни згадували, що поблизу містечка переможці звеліли викопати братську могилу. Вояки УНР ішли на смерть гідно: червоні страчували тих, хто не погодився стати до їхніх лав. Переказують, що на «останньому параді» під дулами кулеметів козак 6-ї дивізії Щербак палко промовив: за кров повстанців помститься український народ. У списках приречених є два Щербаки — Федір, якому було 24 роки, в українському війську з 1918-го, і Степан, 20 років, вояк з 1920-го.
Залишки волинської групи (сто двадцять осіб зі штабом) 20 листопада вирвалися з оточення й дійшли до польського кордону. Лише наприкінці століття — 1998 року — з подання Служби безпеки України вояків, страчених під Базаром, реабілітовано як жертв політичних репресій.
Юрія Тютюнника 1923 року чекісти схопили й поставили перед непростим вибором: смерть або співпраця з радянською владою. Він вибрав «співпрацю». Амністований колишній генерал-хорунжий викладав у школі червоних старшин, писав сценарії фільмів, книжки. А 12 лютого 1929-го в Харкові Тютюнника, який не зрадив своїх бойових побратимів, взяли під варту вдруге. Його доправили до Москви в розпорядження контррозвідки, проте, схоже, Луб’янка так і не домоглася бажаного. У грудні Колегія ОДПУ СРСР ухвалила вирок: фігуранта кримінальної справи розстріляти. Що й було виконано 20 жовтня 1930 року.
Не лише царські чиновники щиро вважали Україну вигадкою купки галичан і Грушевського, зазначав Юрій Тютюнник у своєму життєписі, треба було боротися, щоб боротьбою довести життєздатність Української нації і Української національної ідеї, позаяк мертвою є та ідея, на захист якої ніхто не хоче йти на боротьбу й лити кров…