Новий етап в історії українського друкарства починається з 30-х рр. XVII ст. Провідною друкарнею України залишається і далі лаврська, яка з 1633 р. перейшла під контроль митрополита і одночасно архімандрита Києво-Печерської лаври Петра Могили. Київський «могилянський» видавничий гурток, як і раніше Острозький, не був однорідним, не була однорідною і його продукція.
Важливою подією у русі за зміцнення православної церкви стали підготовка і друкування «Православного ісповіданія віри», чотирьох видань короткого катехизису («Събраніє короткої науки о артикулах віри»), фундаментального «могилянського» Требника 1646 р. 1633 р. лаврська друкарня купила від Львівського братства матриці латинського шрифту і того ж року видала «Мнемосине» — панегірик Могилі польською мовою від імені «заснованого ним в Києві Парнасу». Серед книг польською мовою підготовлена Сильвестром Косовим переробка Києво-Печерського Патерика, книга Афанасія Кальнофольського — «Тератургима» (з планом Києва і лаврських печер), полемічний трактат Петра Могили і його співробітників «Ліфос», панегіричні вірші Богданові Стеткевичу від імені його сина-студента, написані наставником («інспектором») останнього Михайлом Голодовичем Остропольським. Всі латиномовні лаврські видання — панегірики, написані, почасти й декламовані, в стінах Києво-Могилянського колегіуму.
Певну конкуренцію лаврській друкарні становили дві київські приватні друкарні: близько 1624 — 1628 рр. — Тимофія Олександровича Вербицького, близько 1627 — 1631 рр. — Спиридона Соболя. Вербицький, який називав себе обивателем київським і одночасно товаришем Війська Запорозького, надрукував два видання Часослова, Псалтир, Буквар. Спиридон Соболь, який походив з білоруського Могильова і деякий час був викладачем Київської братської школи, видав Мінею общу, Октоїх, Апостол, Лимонар Іоанна Мосха. Для публікації Лимонаря він використав найстарший церковнослов’янський переклад в редакції, виправленій 1522 р. у Росії Досифеєм Топорковим; окремі місця були уточнені за латинським перекладом з видань А. Ліппомано (друкувались у Венеції 1558 р. і вдруге в Кельні 1583 р.) або X. Росвельда (друкувалося в Антверпені 1615, в Ліоні 1617 р.).
Виїхавши з Києва, Тимофій Олександрович Вербицький організував державну друкарню у Волощині, відновивши цим після півстолітньої перерви друкарство в цьому князівстві. Одним з керівників друкарства Волощини став Мелетій з Македонії, який вивчав друкарство у Києві. Трохи пізніше українські майстри з Києва і Львова надали допомогу в організації першої друкарні у Молдавському князівстві.
1630 р. відновила діяльність друкарня Львівського Ставропігійського братства. Починаючи з того часу вона видавала майже виключно богослужбові книжки, приділяючи багато уваги правильності текстів. Так, для редагування Октоїха 1630 р. було використано московське видання 1594 р., дерманське 1604 р., старовинний «сербо-болгарський» рукопис з молдавського монастиря Нямц і, врешті, грецький «істинний звод», надісланий константинопольським патріархом Кирилом Лукарісом. До частини накладу Євангелія 1636 р. були додані «Объяснения исправленій съ изводы старогреческими мЂст необрЂтающихся в … словенских изданиях, на инЂх же мЂстЂх избывающих, яже не обрЂтаются в греческих и толкованіи святаго Феофилакта, неотмЂнена же здЂ състоятся».
В 1630 — 1633 і 1641 — 1643 рр. як майстер у Львівській братській друкарні працював Андрій Скольський, в 1634 — 1637 і 1644 — 1648 рр. — Михайло Сльозка. Обидва вони намагалися і самостійно займатися видавничою діяльністю. Більших успіхів досягнув Сльозка. Він видавав не тільки кириличні книжки, але також латинські й польські, після того як купив латинські шрифти у спадкоємців Яна Шеліґи. Періоди, коли Сльозка співробітничав з братством, чергувалися з періодами конкурентної боротьби між ними.
Після смерті Михайла Сльозки кириличне друкарство було надовго монополізоване братством і монастирями (Києво-Печерська лавра, пізніше Унівський і Почаївський монастирі). Значно зросла питома вага літургійних видань, а серед книг світського змісту — панегіриків. На зміну творам, що зазнали впливу ренесансних зразків, приходять типово барокові тексти. У подібному напрямі еволюціонувало й оформлення: в книжках кінця XVI — початку XVII ст. помітні вияви ренесансної графіки, в пізніших виданнях простежуються риси мистецтва бароко. Характерною для української книжки стала насиченість ілюстративними гравюрами, емблемними і геральдичними композиціями. Для виготовлення кліше ілюстрацій, крім гравюри на дереві, стали зрідка використовувати і гравюри на міді (у Львові відомі з 1615 р., у Києві — 1641 р.). Для ряду ілюстрацій українських видань виявлені прототипи в книгах, надрукованих у Польщі, Німеччині, Італії та інших країнах. Проте, як підкреслював свого часу відомий російський мистецтвознавець В. В. Стасов, українські майстри використовували ці зразки творчо. В їхніх працях розвиваються давні традиції книжкового орнаменту, сильний струмінь народного декоративного мистецтва. Загалом зв’язки з мистецтвом інших країн не послабили, а навпаки, посилили риси національної своєрідності в оформленні української друкованої книги кінця XVI — першої половини XVII ст.