Друкарство українське XVIII ст. йшло дальше своїм розвитковим шляхом. До числа вже існуючих друкарень прийшла ще одна — Почаївської лаври, заснована в 1731 р.
За перших сімдесят років вона зуміла випустити 228 видань кириличних, а теж в мовах польській і латинській. Проіснувала ця друкарня до Першої світової війни. Ці почаївські видання, подібно як і львівські, були на високому поліграфічному рівні і мали гарне графічне оформлення.
Успішно продовжила свою працю друкарня Києво-Печерської Лаври, але у 1718 р. вона згоріла і з цього часу Петро І. заборонив їй друкувати нові книги взагалі, а дозволеними були лише передруки раніше цензурованих видань. В царському указі з 1721 р. про те м.ін. говорилось:
„Для справжнього узгодження з такими великоросійськими церковними книгами, виправляти (очевидно київські видання) перед друком так, щоб ніякої різниці і окремого діялекту в них не було”.
Цього ж зловісного 1721 p., при московському Синоді засновано Типографическую контору (тобто друкарський відділ), яка послідовно здійснювала суворі обмеження, а то й явні переслідування української книги та українського слова. Від тоді українське друкарство майже перестає бути в Україні фактором розвитку національної культури й літератури, що зовсім відповідало загальній політиці царського уряду. Про цю політику московського самовластя Іван Франко писав: „Преславне прорубування вікна Петром І. в Європу там на Півночі, над Невою, се рівночасне затикання тих вікон, якими світло науки проникало в Україну.”
Одним із прикладів того, як переслідувалось і обмежувалось друкарство того часу може бути те, що коли київський митрополит Й. Кроковський уложив у 1726 р. акафист до св. Варвари, дозвіл печатати його дістала друкарня Лаври тільки під умовою, що він буде перекладений на російську мову. Аналогічна політика в галузі друкарства провадилась в Україні і в другій половині XVIII ст. Діяли тоді лише дві українські друкарні — київська — печерської Лаври і Почаївська, і за 50 років змогли вони видати всього приблизно 250-300 друків, в цьому числі деяких кількасторінкових, отже приблизно 5-6 друків у рік. У цьому ж часі Львів і Чернігів, як поважні осередки книгодрукування, теж втратити своє значення. У Львові за пів століття вспіло появитися приблизно 15 видань; чернігівська друкарня була під постійними препресіяами, а Київ і Почаїв перебували всеціло під контролем зрусифікованого духовенства так, що вся продукція друкарень зводилась майже виключно до церковних книг. Про як-небудь періодичне видання в тому часі не могло бути й мови. Перша на терені України газета «Газет де Лєополь», що появилась у Львові в 1776 p., видавалась французькою мовою. Отже з небагатьох українських друкарень другої половини XVIII ст. не вийшла ні одна книга, яку можна б внести в список української літератури.
В той же час московська і петербурзька друкарні за це саме півсторіччя випустили тисячі багатотиражних світських видань з різних ділянок літератури й науки. Ось напр. у 1769 р. Печерська Лавра старалась про дозвіл надрукувати українські букварі, бо московських українці не розуміють і не хочуть їх купувати, але т.зв. Святіший Синод не тільки не дав на це дозволу, але наказав стягнути з обігу ті букварі, які вже були надруковані. Що більше, українські архієреї кілька разів одержали наказ відбирати по всій Україні церковні книги, видані давніше в українських друкарнях, і заміняти їх московськими. І взагалі московський Синод пильно дбав про те, щоб довести до єдності богослужебної мови та практики. Тому в 1766 р. наказав печерській друкарні друкувати й продавати тільки ті книжки, які друкувались у московській друкарні з апробатою Синоду.
Друкарство XVIII ст. (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)