Дучимінська Ольга Олександрівна (нар. 8.06.1883, с. Миколаїв Бібрецько-го повіту Львівської обл.—пом. 23.09.1988, м. Івано-Франківськ) — письменниця, педагог, етнограф.
Учасниця укр. жіночого руху (1920-30-ті), укр. нац.-культ. відродження. Політв’язень рад. тюрем і концтаборів (1951-61).
Навчалася у Станиславівській гімназії. 1902 закінч. Ін-т для дівчат у Перемишлі. Відтак до 1930 працювала учителькою в с. Тяпче біля містечка Гошова в Долин, повіті, її улюбленим заняттям завжди була літ. діяльність, в яку її ввів І. Франко, який 1905 опублікувава у «Літ.-науковому вістнику») її вірш «Іронія долі». 1911 під псевдонімом Ірма Остапівна Д. видала поет, зб. «Китиця незабудок» — рецензію на неї написала Н. Кобринська, гром, діячка і письменниця, схвально відгукнулися письменники І. Нечуй-Левицький та О. Кобилянська. Велику приязнь до неї мали В. Стефаник, Л. Мартович, О. Маковей, М. Черемшина, Б. Лепкий. Патріот, вірші цієї зб. передавали настрої, враження тодішніх подій (часи жорстокої сваволі польськ. адміністрації проти укр. народу). Від 1930 працювала в ред-ції ж. «Жіноча доля» у Львові, продовжув. писати вірші, оповідання. Її твори (дуже популярні на той час оповідання «Обдурена», «Тайна людського серця», «По ранніх росах», «Мати», «Смерть Василька» й ін.) з’являлися в різних газетах і журналах під псевдонімами: Олег Барвінок, Ольга Луганська, О. Поважна, О. Рута. Н. Кобринська долучила Д. до тих діячів укр. жіночого руху, які самовіддано віддавалися праці для укр. жіноцтва, по селах і містечках організовувала жін. гуртки, дитсадочки, навчала неписьменних, поширювала книжки у дит. закладах, провадила акції допомоги рідним школам, молоді. У червні 1934, до 50-річчя укр. жіночого руху, в «Укр. долі» були надруковані спогади Д. про її духовну наставницю — «Мої спогади про Н. Кобринську». Д. цікавилася етнографією, збирала приповідки, описувала нар. звичаї та перекази, вивчала культуру рідного народу. Мат-ли, записані нею, зберігаються в Ін-ті етнографії у Львові. Після II Світової війни працювала науков. співробітником в Музеї етнографії і худ. промислу, була одним із його організаторів, займалася вивченням духовної і матеріальної культури бойків та гуцулів. Продовжув. займатися літ. діяльністю, писала наукові статті на етнограф, теми.
1951 її було безпідставно заарешт. (після вбивства Я. Галана), репресовано і на 10 р. позбавлено волі. Покарання відбувала в таборах ГУЛАГу на Колимі.
1961, повернувшись із заслання до Львова, найперше отримала підтримку від письменниці І. Вільде, а згодом — у родині О. Кобилянської в Чернівцях. Хоч і була реабілітована, але не мала свого помешкання, не мала рідні (донька Оксана перебувала на еміграції, 1979 померла в Німеччині; онук, проф. І. Мигул, проживав у Канаді). Рад. преса друкувала наклепи, статті на Д., особливо 1972, після нової хвилі арештів укр. інтелігенції. Всі рукописи письменниці за роки ув’язнення було втрачено. Знову почала писати вірші, оповід., але їх не приймали до друку рад. чиновники і видавці. Багато працювала на той час у Т-ві збереження і плекання істор. пам’яток, незважаючи на пильний нагляд за Т-вом. У 1970-ті листувалася з А.-Г. Горбач. 1977 переїхала жити до Ів.-Ф., знайшла добрих людей, що їй допомогли з помешканням. 1983 Львів, музей етнографіїї до 100-річчя Д. організував виставку, присвяч. її літ. і громад, діяльності.