Егалітарність (панування влади натовпу) — один із найбільших “бичів” українського суспільства, величезна проблема, з якою намагалися боротися мислителі й політики впродовж багатьох століть.
Вона й сьогодні дає про себе знати численними невдачами в політичному й культурному житті нашої країни.
Відплив еліти до інших державних націй був однією з причин української бездержавності в нові й новітні часи історії. Спольщення або зросійщення представників української знаті, землевласницької верстви впродовж XVI — XIX ст. постійно призводило до “обезголовлення” суспільства. Однією з реакцій на таке явище було виникнення народницької візії в українській політичній думці. Про неї говоритимемо окремо. Тут лише зазначимо, що ця візія мала як свої позитиви, так і негативи. Негативом можна вважати, що через перехід землевласників до католицтва та їх участь у державних структурах Речі Посполитої, пізньосередньовічну історію України народницька історіографія розглядала як елемент польської історії, собі залишаючи лише історію “трудящих мас”. Цим народ привчався до думки, що панівна верства була завжди неукраїнською, а отже, із нею нема сенсу шукати спільної дії, сподіватися на розуміння українських політичних завдань XIX — XX ст.
У наших підручниках українське походження найбільше згадується стосовно родини Острозьких, князів Костянтина й Федора. Завдяки їхній визначній культурній праці відбувалося заснування Острозької академії, підтримка братського руху, друкування книжок, протистояння окатоличенню краю. Проте прийнято хибно оминати факт подвійної лояльності, а фактично національної самоідентифікації тодішньої верхівки суспільства. Острозькі й інші великі землевласники українського походження — Сапіги, Корецькі, Чорторийські, Корецькі, Збаразькі, Вишневецькі — дотримувалися одного життєвого кредо; ‘Тенте Рутенус, націоне Полонус” — “за народженям — русини, за політичною належністю — поляки”. Вони мали зацікавлення в збереженні польського ладу в краї й приналежності до польської політичної нації. Цікаво, що перші козацькі війни кінця XVI — поч. XVII ст. велися К. Косинським, Северином Наливайком та ін. з українським великоземельним панством, передусім з тими ж Острозькими. Тому бачити в цих війнах із сьогоднішньої позиції лише національний чинник не можна.
Чи не могли б апріорі представники аристократичних давьоукраїнських родів вибрати з-поміж себе монарха і від’єднатися від польськоетнічних територій? Такі спроби мали право на успіх лише в ранні часи боротьби проти польської агресії на українські землі в XIV — XV ст. Однією з таких спроб була війна православних феодалів Білорусі, Литви й України за поставлення на Велике княжіння в Литві Свидригейла. В XVI ст. землевласник усі блага одержував від лояльності до польського короля й польської держави, а отже, не потребував спілки з іншими у війні проти сюзерена (верховного керівника).
Подвійна самоідентифікація, зрештою, полегшила перехід великих феодалів до латинства й польської культури. Бо кожен соціальний прошарок прагнув до культурної гомогенності, а це неминуче призводило до спольщення верхніх прошарків суспільства. Так само й німецьке дворянство, що потрапляло на російську службу у XVIII ст., російщилося вже в другому поколінні членів родини. Спольщені феодали виявлялися найревнішими захисниками польськості на українських землях і найзавзятішими опонентами козацтва. Згадаймо Ярему Вишневецького та його сина Михайла, якого за заслуги батька у війні зі схизматиками став польським королем, у той час як дід Яреми — Байда Вишневецький — був засновником фортеці Запорізької Січі. Споживач нашої історії, а іноді й професійний історик часто-густо накидає на давню історію реалії пізнього часу й сприймає польські роди шляхетського стану у XVIII ст. за такі ж польські для ранніх часів, що є анахронізмом.
Проблема повернення до прадідівського коріння спольщеної шляхти почалася вже за українофільського періоду національного руху, коли українцями визнали себе ніби стовідсоткові польські за кров’ю родини: Володимир Антонович, брати Рильські, Костянтин Михальчук, Борис Познанський, В’ячеслав Липинський. Проте то були дрібні, в кращому разі — середні землевласники. Але в Галичині під впливом національного відродження про своє українське коріння згадали такі великі землевласники, як А. Сапіга, В. Дідушицький, В. Федорович, Завдяки цим впливовим фігурам галицької політики вдалося досягти порозуміння з поляками й почати пропаганду української окремішності на Галичину й підросійську Україну в політиці т. зв. “Нової ери” (1891р.). Але це були поодинокі явища, коли б такі явища набрали масового характеру, українська держава не мала би проблем на своєму західному кордоні. Так само якби землевласники-росіяни визнали себе українцями, міг бути забезпечений і східний кордон України.
Намагаючись зрозуміти литовсько-польський період української історії ХНІ — XVI ст., необхідно добу до Люблінської унії сприймати як український політичний час, коли зберігалася автономія українських земель. Саме цей період дозволяє нам на рівних протиставити себе російській історії, бо литовсько-польська доба змальовує нам існування повностратифікованого суспільства, як у будь-якій іншій європейській країні. Ми мали своїх князів, великих і середніх землевласників, українське духовенство вищого кліру, ремісництво й самоврядне міщанство, селянський стан. За багатьма параметрами це суспільство було незрівнянно вищим за московське. Рівень освіченості, мистецькі здобутки, розвиток міст, магдебурзьке право, європейського зразка законодавство (Литовський статут), феодальний маєток (кам’яні замки, фортифікація) вигідно відрізняли тодішнє українське суспільство від російського політичного й культурного життя XIV — XVI ст.
Подвійну лояльність мала й козацька еліта, яка служила Російській імперії у XVIII ст. і разом з тим намагалася втримати автономні права козацької України. Своєю кар’єрою в структурі державних органів Російської імперії в Москві й Петербурзі вони зміцнювали російську державу й були головними будівничими Російської імперії, залишаючись українськими автономістами. Яскравий приклад — Феофан Прокопович і Дмитро Туптало (митрополит Ростовський).