Вершиною усіх протиукраїнських заходів царату був таємний, ніколи не оголошений, самим царем Олександром II. підписаний у травні 1876 р. (у м. Бад Емс, Німеччина) ганебної слави «Емський указ».
Після Валуєвського з 1863 р. це був черговий тяжкий удар в українську мову-літературу-культуру. А пригадаймо, що історичним передвісником обох указів була заборона ще у 1720 р. друкувати церковні книги українською мовою, а в 1769 р. українські букварі для дітей, та наказ відбирати ті букварі, що вже були в ужитку.
Емський указ 1876 р.
Емський указ мав форму таємної інструкції, випрацьованої м.ін. з участю полтавського поміщика, таємного царського радника Мих. Юзефовича, а зміст цієї інструкції був такий:
1. Заборонити довіз будь-яких українських книг і брошур з-за кордону.
2. Друкування і видавання українських творів та перекладів в імперії заборонити, крім: а) історичних документів і пам’яток, та б) художніх творів, з яких перші наказано друкувати, дотримуючись правопису оригіналів, а другі — без будь-яких відхилень від загальноприйнятого російського правопису і лише після розгляду рукописів у Головному управлінні в справах друку.
3. Українські сценічні вистави та читання, а також слова при нотах заборонити.
Очевидна річ, автори цього указу здавали собі справу з того, який страшний злочин вони чинять українському народові і його культурі, і вони боялись реакції українства супроти цього ганебного скритовбивчого акту. Ті, кого цей указ найбільше стосувався, поволі догадувались про його існування, бо вони не одержували книг, які виписували з Галичини, або коли їм відмовляли на публікацію видань без букви «Т»> чи «ЬІ». Так же само догадувались про неоголошену заборону, коли їм не давали дозволу на українську виставу чи концерт. Українські культурні діячі дізнались про цей ганебний указ російського уряду аж після 2-3-ох років, після його підписання царем, із статті «Свобода в Росії» у відомому французькому журналі «Revue des deux mondes». А відомості до того журналу проникнули мабуть з меморіалу Драгоманова, що його він подав на Міжнародний літературний конгрес у Парижі, де він особисто виступив із протестом, а теж згодом на такому ж Віденському конгресі.
У 1881 p., в період деякої відлиги в російській імперії, з доручення царя Олександра III., окрема комісія переглянула Емський указ 1876 р. і вирішила цей указ визнати діючим, але доповнила його такими пунктами:
1. Дозволити друкувати малоруські (тобто українські) словники з умовою збереження правопису або загальноросійського, або того, що його вживали не пізніше, як у XVIII ст.
2. Дозвіл на сценічний показ малоруських п’єс і публічне виконання українських пісень (не заборонених цензурою) — залишити до вирішення місцевим органам російської адміністрації. Дозвіл на друк українських текстів при нотах узалежнити від головного управління для справ друку.
А дальше була заборона організувати спеціально український театр чи театральні трупи для виконання виключно українського репертуару.
І знову ж, як у першому випадку, цих доповнень до Емського указу не оприлюднено. Всі ці дикунські розпорядження були видані як таємні для внутрішнього користування органами адміністрації. Кожний цар відновляв їх, дещо модифікував з вимогами часу й обставин, і навіть після революції 1905-06 pp., коли дію тих указів припинено, ніколи формально їх не скасовано. І ця засекреченість Емського указу і його змін чи доповнень була для російських чиновників дуже вигідна, бо ніхто не міг доказати, що такий драконський закон справді коли-будь був схвалений та оголошений.
Наслідки Емського указу
1. Заборона видавати твори з різних ділянок науки змушувала українських авторів вдаватися до белетристичного викладу наукового матеріалу.
2. Белетристичні твори, хоч на них повної заборони не було, переслідувались дуже послідовно. Навіть у поетичних творах (як от у Самійленка) скреслювано алегоричні порівняння.
3. Після Валуєвського і Емського указів видавання будь-якого пресового органу по українському було не можливо. А про книжкові серії не можна було й думати. І такий стан тривав аж до 1905 р.
За свідченням С.О. Єфремова, що належав до групи діячів, які очолювали перше українське видавництво «Вік», (Київ, 1895), що зазнавало постійно цензурних утисків і яке подало в роках 1895-1903 до цензури 230 окремих назв рукописів, одержало дозвіл тільки на одну третину, тобто на 80!
4. Щодо заборони українського театру, то указ 1876 p., не був в силі знищити його, бо українські театральні традиції вже так вкорінились у народі, що адміністрація не зважувалась переслідувати відважних організаторів таких вистав. А втім такі виступи відбувались приватно, без афішів (як от у Києві) і без продажу квитків, але поліційні шикани, наскоки й кари все одно були на денному порядку.
Реакція після Емського указу
Заборона українського слова викликала гостру реакцію теж і за кордоном. Крім згаданої вже акції Драгоманова, був ряд інших протестів в західноєвропейських колах науки й преси.
По різному боролось свідоме українство з цими варварськими постановами указів. Найповажнішою зброєю був друк українських книжок за кордоном і згодом їх нелегальне перепаковування в підросійську Україну. Друкувались книги головно на теренах Австрії, в Галичині і на Буковині. А втім і російська адміністрація в Україні відчувала цей осуд і незручність положення. Були навіть випадки, що деякі цензори відступали від приписів і за це їх дисциплінарно карали. Ба, що більше, навіть серед членів уряду були вагання. Емські постанови, як уже було згадано, перевірялись у 1881 а теж в 1892, 1894, 1895 роках. Звичайно ці заборони потверджувались, а то й додавались нові. Але все це не давало бажаних наслідків, а навпаки — указ 1876 р. „коронував українську культуру в очах народу терновим вінком”.
Так напр. з’явилась книжка медичного змісту по українськи п.з. «Від чого вмерла Мелася», і під цим заголовком вияснювалось для народу недугу дифтериту . . .
У 1881 р., на вимогу уряду, після вистави української п’єси, треба було обов’язково відіграти російську п’єсу з такою ж кількістю дій. І тоді організатори таких вистав увели в практику 5-хвилинні російські дії, які йшли після українських, при чому публіка масово виходили з залі, а тільки поліціянт пильнував виконання урядового припису.
Укази 1863 і 1876 pp. про заборону друкувати українські книжки і періодики були присудом смерті для будь-яких видань. Правда у 1881 р. дозволено було друкувати українські словники, але на будь-які пресові видання дозволу не було. Такий стан тривав до революції 1905 р. За цих тридцять літ появилось за спеціальним дозволом лише декілька альманахів та збірників («Громада» 1881, «Рада» 1883, друкований в Петербурзі «Херсонський Телеграф» 1886, теж у Харкові «Складка», «Ватра» і в Одесі «Нива») В цих же роках пощастило українцям дістати в свої руки та ідейно перетворити з російського на український журнал «Киевский Телеграф» а теж київську газету «Труд». Найважнішим і найбільшим досягненням того часу в видавничій ділянці треба вважати видавання наукового місячника «Киевская Старина» Заснований в 1882 р. заходами членів „старої” Київської Громади, вона була єдиним науково-літературним органом у цілій російській імперії. До появи її причинились такі меценати української культури як В. Тарновський і В Симиренко і виходила вона протягом 25 років. Дарма, що друкувалась вона по-російськи, духом своїм «Киевская Старина» була українська. Стала вона єдиним і необхідним джерелом для наукового дослідження Історії, літератури етнографії, мови; була вона своєрідньою енциклопедією українознавства Видавалась вона до 1907 р. а опісля була перетворена на справжній український журнал — «Україна».
Указ 1876 р. не вбив ані українського культурного руху, ані української літератури. Все ж таки мав він погані наслідки і на думку істориків 80-ті pp. були „найглухішою добою” в історії українського національно-культурного відродження другої половини XIX ст. Терор російської адміністрації послабив політичні акції українців і вони були вимушені обставинами спрямувати свою діяльність тільки на культурницьку ділянку.
Це явище спостерігаємо в 1880 р. після вбивства царя Олександра II., коли дещо знову оживився літературно-видавничий рух і всі сили були спрямовані на створення наукових підстав українознавства (історії, археології, етнографії, мови, літератури і т.п.) а осередком цих заходів стала «Києвская Старина».
Крім цього наукова праця, хоч в російській мові, велась в низці офіційних наукових товариств у Києві, Харкові, Одесі, що були в українських руках і свою діяльність присвячували передовсім вивченню минулого України. Це була „наука російською мовою а українська змістом”. Поволі всі кафедри історії Росії в російських університетах займали учні проф. Володимира Антонови, які заперечували твердження московських істориків про спадковість Москви від Києва.
В цьому періоді пояляється плеяда молодих і талановитих письменників (Грінченко, Самійленко, Коцюбинський, Леся Українка, Кримський). Енергійну культурну і літературну працю продовжають О. Кониський, — автор великої монографії про Шевченка, та Б. Грінченко — автор першого великого «Словника української мови» (вийшов з друку на початку 1900-их pp.) Приходить теж тоді до чудового розвитку українського театру, створеного на початках 80-их pp.
А коли говорити про Громади, то треба ствердити, що у суспільно-політичнім та культурно-науковім житті України 70-80-их pp. вони зіграли
незвичайно важну роль. Вони концентрували в собі авангард української інтелігенції і вели всю культурницьку роботу серед селянства і робітництва та розбуджували національну свідомість. Існували вони по всіх більших містах України. Членами Громад були теж професори університетів, які вчителювали у недільних школах, ходили в народ. Вони збирали фольклорний матеріал, робили етнографічні записи і видавали науково-популярні книжки для народу. Це були легітимісти, що максимально використали всі легальні засоби творити українську культуру. В діяльності Громад приймали теж участь драматурги і театральні діячі (як М. Старицький чи М. Лисенко). А усім тим починам сприяли щедрі жертводавці-меценати української культури, як уже згадані М. Тарновський, М. Симиренко, до яких ще треба додати відомого мецената з Полтавщини Євгена Чикаленка.
Емський указ (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)