На покозаченій Україні жінка була рівноправною з чоловіком. Вона мала юридичне право самостійно виступати на суді, сама розпоряджалася власним майном, вибирала нареченого й могла розлучитися з чоловіком, якщо того забажає.
Поступово самостійність, незалежність характеру жінки-козачки, а також повага до неї стали національною рисою, притаманною всьому українському суспільству, що було значною мірою обумовлене об’єктивними причинами, умовами виживання. Жінка стояла поруч із чоловіком і тоді, коли формувалося козацтво, коли найсміливіші волелюбні українці, не бажаючи терпіти панування чужинців і кріпосницького ярма, тікали й заселяли незаймані землі. Чоловік тримав в одній руці рало, у другій — рушницю, а жінка давала лад господарству і дітям.
Жінка зберігала в часи лихоліття свою сім’ю, свій рід: чоловік ішов на Січ, на війну, а жінка залишалася на господарстві з дітьми, для яких вона була прикладом у всьому. Діти зростали у величезній повазі до неньки.
Взагалі на козацькій Україні існував культ батьків. Діти зверталися до них «пані-матко», «пане-батьку», і тільки на «ви», і навіть у третій особі, розповідаючи про матір говорили не «вона», а «вони».
Жінки не мали доступу на Січ, де все було підпорядковане вимогам воєнних дій. Але коли козак повертався додому, йому й на думку не спадало верховодити в сім’ї. Там порядкувала дружина, і за нею було останнє слово. Дотепний і справедливий український народ, котрий за всіх умов зберігав здатність щиро сміятися, склав численні пісні та приказки про чоловіка, якому таки частенько перепадало від жінки якщо не макогоном, то гострим словом. Недарма ж виникла така приказка: «Чоловік — голова, а жінка — шия; куди повертається шия, туди повертається і голова».
Різні джерела, а найбільше народна творчість, засвідчують доброту й сердечність українських жінок-козачок до бідних і знедолених. Це їм дотепними й веселими, іноді грубуватими, але сповненими вдячності віршами та піснями дякували школярі, спудеї, мандрівні дяки за хліб і сіль. Мандруючи од села до села, з міста до міста, вони в козацьких хатах завжди знаходили співчуття, увагу, підтримку й тепло. Господині добре годували, ще й багато давали з собою. Громадське значення такого милосердя буде зрозумілішим, якщо взяти до уваги, що з отих школярів і спудеїв формувалась національна українська інтелігенція, така необхідна народові, що утверджував у боротьбі своє право на існування.
Українські жінки були глибоко віруючими християнками, на моральних засадах православної релігії виховували дітей.
У реальному житті було чимало трагічного й страшного, витримати це могли тільки загартовані боротьбою з лихом і тяжкою працею люди. Напади ворогів, воєнні походи козаків, чумакування, прощання й розлука, а то й загибель
У неділеньку та ранесенько
Сурми-труби вигравали.
В поход, у дорогу славні компанійці
До схід сонечка рушали.
Випроводжала вдова свого сина.
Ту єдиную дитину.
Випроводжала сестра свого брата,
А сірому сиротина Випроводжала:
коня напувала
До зірниці із криниці.
Виносила збрую — шаблю золотую
І рушницю-гаківницю…
коханих на чужині — це обставини життя української жінки. Не дивно, що в чистій, як джерело, народній пісні стільки уваги віддано темі любові й вірності, розлуці й зустрічі, нещасливому коханню, смерті.
Свої найсокровенніші почуття жінки виливали в піснях, які часто самі й створювали. Легенда зберегла для нас ім’я української поетеси Марусі Чурай, яка жила в середині XVII ст.:
– Повій, вітре буйнесенький, з глибокого яру.
Вернись, милий, чорнобривий, з далекого краю, –
просить дівчина в пісні, складеній, за переказом, Марусею Чурай. Глибокі й щирі почуття жінки вражають. Переживаючи розлуку, вона каже:
– Та як ми ся любили
-То й гай розвивався,
– А як ми ся розлучили
-То світ дивувався.
Українська жінка вміла захистити честь і гідність. Численні приклади цього можна знайти в народних піснях та думах. В одній із них розповідається про горду дочку бондаря з містечка Богуслава, що належало панові Каньовському. Бондарівна загинула, бо «воліла в сирій землі гнити», ніж з паном «по неволі на цім світі жити».
І. П. Котляревський у безсмертній «Енеїді» наділив античних богинь незалежним характером українських дівчат і молодиць. Люблячі, віддані, пристрасні й мужні, самостійні в своїх рішеннях, вони здатні боротися за своє щастя з не меншою енергією, ніж чоловіки. Розбишаки-троянці аж ніяк не відчували своєї вищості над ними.
Безмежно трагічною була доля українських жінок-бранок, які потрапляли в полон під час турецько-татарських нападів на Україну. Вони мусили виконувати тяжку невільницьку працю в маєтках турків і татар, бути наложницями своїх господарів. Вродливими українськими дівчатами заповнювалися гареми різних можновладців.
Окремі українські невільниці з гаремів ставали дружинами султанів та ханів.
Українська дівчина-бранка Настя Лісовська з міста Рогатина, що на Прикарпатті, дочка священика, в середині XVI ст. стала дружиною
турецького султана Сулеймана І, якого в Туреччині називали «Законодавцем», а в Західній Європі — «Пишним». Настя Лісовська в Туреччині, крім імені «Хурем» («Радісна»), мала ймення Роксолана, що означає «русинка», тобто українка. Володар наймогутнішої держави тогочасного світу султан Сулейман перебував під її необмеженим впливом. Саме з ім’ям Роксолани пов’язане будівництво багатьох споруд у Константинополі, бо вона була прихильною до вчених і митців.
Дехто з істориків висловлювали припущення, що, можливо, послаблення на певний час турецької агресії проти України залежало від Роксолани. Але це, на жаль, не підтверджується документами.
Зате українка Турхан — мати султана Мухаммеда IV (панував у 1648-1687 рр.), скориставшися малолітством сина, проводила політику позитивного нейтралітету, прихильну до України часів Богдана Хмельницького. Щодо цього є безпосередні свідчення історичних джерел.
Широка освіченість жінок України вражала іноземців.
Арабський мандрівник архідиякон Павло Аленський у середині XVII ст., двічі побувавши
в покозаченій Україні, записав: «По всій землі українській ми помітили прекрасну рису, що викликала наше здивування: всі вони (жінки), за винятком небагатьох, навіть більшість їх, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи».
Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. співець міського плебсу, мандрівний дяк і поет Климентій Зинов’їв, виявляючи водночас як толерантність, так і певну обмеженість та консерватизм, заявив, що, хоч жінці наука потрібна, «як собаці мати п’яту ногу», проте заважати їй у навчанні не слід, коли вона хоче, «хай собі вчиться на здоров’я».
Українська нація зобов’язана козачкам тим, що виробився яскравий національний жіночий характер, своєрідний жіночий тип, сповнений гуманістичної теплоти й сили. Були в українських шляхетських і магнатських колах, серед міщанства, в сім’ях священиків розумні, високоморальні, освічені жінки.
Жінки брали участь у всіх сферах життя України, працювали на полі просвітянському, громадському, навіть державному.
Патріотка, українська шляхтянка Гальшка (Лизавета) Гулевичівна передала свою землю в Києві на Подолі, що дісталася їй у спадок. Київському братству та його школі. 15 жовтня 1615р., коли відбувся цей урочистий акт, вважається днем заснування Київської братської школи, з якої розвинулася славетна Києво-Могилянська академія — перший вищий навчальний і науковий заклад у Східній Європі.
Шляхетна панна з українського старшинського роду. Українські селянки. Художник Т. Калинський. 1778-1782 рр.
Вірним другом, порадником і помічником гетьманові Богдану Хмельницькому була його третя дружина, вона походила з козацько-старшинської сім’ї Золотаренків. До нашого часу зберігся її універсал — державний адміністративний господарчий документ, підписаний Ганною Хмельницькою.
Жінка фастівського полковника Семена Палія вміла гідно вести переговори з іноземними послами, що приїздили у «Палієну державу».
Мати гетьмана України Івана Мазепи Марія-Магдалина походила з українського шляхетського роду Мокієвських, продовжувала в сім’ї традиції українського шляхетства, яке лишалося вірним прадідівській вірі. Вона була освіченою, сміливою, твердого духу, дуже діяльною жінкою, свідомою патріоткою, відзначалася гарячою прихильністю до православної віри, була членом («сестрою») Луцького православного братства, по смерті чоловіка постриглася в черниці.
Згодом Марія Мазепа стала ігуменею Флоро-во-Вознесенського монастиря в Києві; знана під іменем ігумені Мигдалини. На її кошти побудована в цьому монастирі кам’яна церква. Водночас вона була настоятелькою Глухівського монастиря, яким керувала через свою заступницю. Ці два монастирі були визначними осередками художнього гаптування. Деякі гапти з цих монастирів зберігаються і тепер у музеях.
Марія-Магдалина мала великий вплив на сина, майбутнього гетьмана, про що він зізнався вже зрілою людиною. Вона послала його вчитися в Києво-Могилянську колегію. Протягом усього життя допомагала синові мудрими порадами. Померла у віці 90 років (1707). Матері Іван Мазепа завдячував відданістю православній церкві, яку він зберігав усе життя.
Розумиха (Розумовська) — проста козачка з-під Козельця на Чернігівщині — була матір’ю чоловіка російської імператриці Єлизавети — Олексія Розумовського. Вона виховала своїх синів добрими і лагідними, розумними і моральними людьми, які багато зробили для своєї Вітчизни. Олексій Розумовський зумів викликати в Єлизавети симпатії до України, не допустив жодного смертного вироку в імперії. Потрапивши до імператорського двору ця проста українська козачка трималася з гідністю, виявляла великий розум і тактовність.
Жінка-мати стояла на висоті розуміння інтересів України. Глибоким змістом сповнена народна дума про дружину славетного кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка. Мати втратила на війні з ханськими ордами сина Петра, якого разом з чоловіком благословила на боротьбу з ворогом. Народна дума виразно дає відчути велич і благородство характеру Сірчихи.
У роки борні за волю й незалежність України до козацьких лав поруч із чоловіками ставали жінки й підлітки. Жінкам, на яких покладена найвиш;а людська й божественна місія — народжувати життя, доводилося воювати, бо був такий страшний, кривавий час. Треба було рятувати українську націю від загрози винищення.
Ми знаємо чимало прикладів героїзму жінок. У листопаді 1654 р., під час оборони від поляків міста-фортеці Буші, Олена Зависна, дружина сотника, коли майже нікого не залишилося в живих з козацької залоги, підпалила пороховий льох і загинула разом із чималою кількістю ворогів. Відомо, що сестра полковника Івана Донця як кіннотник брала безпосередню участь у бойових діях проти польських військ на Волині у 1649 р., під час однієї з атак вона загинула.
Українській жінці-козачці належить видатна роль у грандіозному історичному процесі творення українським народом матеріальних, моральних і духовних цінностей, у козацькому вихованні.