Пiсля смертi Романа внутрiшнє становище Пiвденно-Захiдної Русi значно загострилося. Знову розгорiлася боротьба за Київ. У Галицько-Волинськiй землi настав тривалий перiод заколотiв.
Рання смерть Романа Мстиславича й малолiтнiсть його дiтей давали Польщi й Угорщинi зручну нагоду для втручання у справу спадщини галицько-волинського князя. Угорськi королi здавна були претендентами на Галичину; того ж прагнули й польськi князi, намагаючись вiдiрвати собi принаймнi Забужжя. На завадi цим планам сусiдiв могло стати сильне галицьке боярство, проте воно провадило вузьку станову полiтику, не рахуючись iз загальнонацiональними iнтересами. Якщо Роман Мстиславич намагався на випадок своєї смертi забезпечити синам спадщину шляхом угоди з угорським королем, то галицьке боярство прагне передусiм задовольнити свої корпоративнi iнтереси навiть цiною втрати державою суверенностi. Воно iз заздрiстю поглядає на земську аристократiю Польщi й Угорщини, яка дiстала вiд монархiв значних прав i привiлеїв. У Польщi це був ленчицький привiлей 1180 р., в Угорщинi – «золота булла» 1222 р. Проте галицьке боярство не зумiло пiднестися до усвiдомлення правного забезпечення своїх взаємовiдносин з князем, як це робилось у Захiднiй Європi мiж монархом i вiдповiдними станами.
Правними документами в Українi забезпечувалися здебiльшого надання, закрiплення чи розмежування помiсть, та й то не завжди. Вiдсутнiсть правових норм у стосунках мiж боярством i князем, що являла собою рудимент родового ладу, iстотно вiдрiзняла українське суспiльне життя вiд захiдноєвропейського, незважаючи на рецепцiї елементiв захiдного права.
Галицьке боярство, прагнучи поставити себе над княжою владою, iнспiрувало iноземне втручання у внутрiшнi справи князiвства. Спочатку воно визнало князем трирiчного Данила при регентствi його матерi. Проте досить швидко галицькi можновладцi змусили вдову Романа та її дiтей Данила i Василька залишити Галич i податися до Володимира, а згодом шукати притулку у Польщi й Угорщинi. На деякий час, вiдповiдно до угоди з боярською партiєю, в Галичинi й на Волинi утверджуються сини вiдомого своїм походом на половцiв у 1184 р. Iгоря Святославича Сiверського – Володимир, Роман i Святослав. Iгоревичi спробували зломити мiць боярської знатi, знищивши 500 представникiв аристократичних родiв Галичини. Проте цей терор – своєрiдна предтеча Варфоломiївської ночi – не дав бажаних результатiв. Удаючи, що вони прагнуть мати князем законного спадкоємця, бояри з допомогою угорцiв повернули на князiвський стiл малолiтнього Данила, захопили й повiсили усiх трьох Iгоревичiв. Пiсля того знову почалися намагання боярської олiгархiї позбавити матiр князя регентства. Дiйшло до вiдвертих спроб голови боярської партiї боярина Володислава Кормильчича утвердитись на престолi. За свiдченням лiтописця, вiн «въеха в Галичь и вокняжися и седе на столе».
Настав повний занепад княжої влади. Бояри, керуючись своїми вузькими становими iнтересами, фактично сприяли активному втручанню Угорщини й Польщi у справи Захiдної Русi. В результатi у 1214 р. мiж польським князем Лешком Бiлим i угорським королем Андрiєм було укладено договiр про розподiл галицько-волинської спадщини. В Галичi мав утвердитися п’ятирiчний угорський королевич Коломан, якого вирiшено було одружити з дворiчною дочкою Лешка Соломiєю. Лешко отримував Перемишль, Берестейську землю i частину Холмщини. Угорський король звернувся до папи Iнокентiя III з проханням надiслати Коломану королiвську корону, запевняючи, що князi й народ галицької землi готовi прийняти латинський обряд. Проте ця ситуацiя не була тривкою. Боярська олiгархiя час вiд часу запрошувала нових кандидатiв на князiвський стiл у Галичi (серед них – Мстислав Мстиславич Удалий), органiзовувала проти них змови, знову i знову вiддаючи землi Захiдної Русi на поталу iноземним загарбникам.
Закрiпившись на Волинi, Данило разом з Васильком розпочали боротьбу за вiдбудову Галицько-Волинської держави. В цiй справi вони спиралися на широкi верстви волинського населення, в тому числi на волинських бояр. У 1219 р. Данило вiдбив у полякiв Берестя та мiста Забужжя. З початком усобиць в Польщi по смертi Лешка (1227) Данило активно втручається у польськi справи. У 1229 р. вiн здiйснив далекий похiд у глибину Польщi. Вiйська князя дiйшли аж до Старограда у Великопольщi, Мiлiча в Сiлезiї й околиць Вроцлава. «Нiякий iнший князь не входив у Лядську землю так глибоко, окрiм Володимира Великого, що охрестив країну», – писав лiтописець. Одночасно Данило вiв боротьбу з тими волинськими князями, якi ворогували з Романовичами. У 1230 р. Волинь була повнiстю в руках Романовичiв. Найбiльш жорстоко точилася боротьба з угорцями, вибивати яких з Галича Даниловi довелось у 1230 i 1233 рр. Лише напередоднi татаро-монгольської навали у 1238 р. Данило Романович остаточно оволодiв Галичем. Того ж року вiн знову здобув Київ i посадив у ньому свого воєводу Дмитра. Проте монголо-татарська навала стала на завадi здiйсненню широких полiтичних планiв галицько-волинського князя.