Задунайська Січ (1775-1828) — заснована найнепокірнішими запорозькими козаками, які зуміли вислизнути із Підпільненської (Нової) Січі, заблокованої російськими військами, що прийшли влітку 1775 р. її руйнувати.
Царський командуючий генерал Текелі залишив неприкритою багнисту місцевість, що прилягала з боку Дніпра до внутрішньої січової фортеці -Коша. Цим і скористалися запорожці. Вночі, навантаживши чайки боєприпасами, хлібом, зброєю, майном, клейнодами, спустилися Дніпром і Чорним морем дістались Дунаю. До них приєдналися запорожці, які пробиралися через царські форпости й втікали на Очаківський степ і за Дунай, що були тоді володіннями Туреччини.
Запорожці-емігранти, яких зібралось близько 10 тисяч, деякий час мандрували в пошуках місця для господарювання. Найкращі ґрунти в гирлі Дунаю, в Добруджі, зайняли донські козаки-розкольники, які втекли з Росії ще за Петра І після придушення повстання Булавіна (їх називали некрасовцями за ім’ям отамана Некрасова, який вивів їх з Дону до Туреччини). Між некрасовцями і запорожцями одразу почалися непорозуміння, що переходили в збройні сутички. Одного разу некрасовці спалили Задунайську Січ. Через конфлікти з некрасовцями за землі запорожці кілька разів міняли місце розташування Січі. Запорозькі козаки протягом 1775-1777 рр. влаштовували тимчасові Січі по річках Тілігул та Березань, на місці сучасних сіл Вилкового (Липованського), на Пересипі, що стало передмістям майбутньої Одеси. Однак тут вони довго не затримувалися. Але щоразу під час цих переходів на обжитих місцях залишалась якась частина козаків. Як свідчать архівні документи, в 1777 р. багато запорожців знайшли осідок біля Очакова.
1777 р. запорожці були прийняті в турецьке підданство, а 30 серпня 1778 р. при дворі очаківського паші вони присягнули турецькому султанові. Запорожцям віддавалося гирло Дунаю, тобто його широка дельта з численними островами.
Приймаючи підданство Туреччини, запорожці зберігали вірність рідному краю. Як реальний факт передавався з покоління в покоління переказ про те, що козаки вивезли з собою із Запорожжя трохи землі. Коли султан Абдулл-Гамід І звелів запорожцям присягати йому на вірність, вони насипали в чоботи цю землю й поклялись: «На чиїй землі стоїмо, тій і служити будемо».
Після укладення в 1779 р. Айналі-Новакської конвенції Оттоманська Порта (Туреччина) починає переселення запорожців за Дунай. Але й там тривалий час їм не вдавалося влаштувати постійну Січ. Січ перебувала в поселенні Старі Сеймени (урочище на Дунаї недалеко від Гірсового), в Гедерлізі (або Едрелесі — за назвою рукава Дунаю), аж поки запорожці не осіли (приблизно в 1812-1813 рр.) у Великих Дунаївцях, у гирлі Дунаю, де й було засновано традиційну Січ.
Цьому передувала чергова сутичка з некрасовцями. Запорожці взяли штурмом Дунаєвець і вигнали їх. Турецький уряд переселив некрасовців на острів Майнос у Мармуровому морі, а частину з них розселив у Малій Азії.
Ще в 178 5 р. від задунайців відділилися вісім тисяч козаків і на заклик австрійського уряду перебралися у володіння Австрії, поселившись у Банаті — між містом Зентою на Тисі й Панчовою на Дунаї. Вони прийняли австрійське підданство, дістали право вільного володіння землею і виборного устрою, платню від австрійського уряду, кошовий отаман прирівнювався до полковника австрійської армії. Але запорожці довго не витримали прискіпливого контролю і причіпок австрійських властей, повернулися в Добруджу та об’єдналися з задунайцями.
Задунайська Січ у Великих Дунаївцях будовою, кількістю та назвами куренів ніби повторювала останню Запорозьку Січ — Підпільненську. Оточена неглибоким ровом і валом, усередині укріплень мала церкву — Покрови Божої матері і будівлі 38 куренів, у яких мешкали нежонаті козаки. У передмісті і на слободах жили сімейні запорожці та переселенці з України.
Запорожці дістали право внутрішньої автономії за своїми старими звичаями. Діяло традиційне козацьке самоврядування. Вищою владою була загальновійськова рада, в якій брали %’часть усі козаки. На чолі Задунайської Січі стояв кошовий отаман. Він, як і вся правляча старшина, був виборним. Вибирали й курінних отаманів, що контролювали відбування козаками служби, прийняття до козацтва тощо. Турки не втручалися в козацьке самоврядування. Султан надав кошовому отаману ті ж права, які мав володар Молдови, а кожен козак одержував платню, харчі й 170 карбованців на рік — на той час чималі гроші. Кількісно задунайське козацтво досягало 40 тисяч чоловік.
Окрім традиційних господарських занять — хліборобства, скотарства, рибальства, ремесла, мисливства, задунайці освоїли ще й виноградарство. Землі було вдосталь, гирло Дунаю -багате на рибу, плавні — на дичину. Рибу, хліб, м’ясо продавали в Галаці і Браїлові.
Задунайські козаки відбували службу на кордонах султанської Туреччини. Від них також вимагали брати участь у походах і каральних експедиціях турецьких військ для придушення національно-визвольних повстань підневільних народів Балканського півострова. Це викликало протести задунайців.
На Задунайській Січі не було кріпацтва. Вона приваблювала всіх, хто не хотів миритися з новими порядками на Запорожжі; сюди тікали і закріпачені селяни з України. Посланці Задунайської Січі приїздили на Україну й вербували молодих хлопців. Якщо царським властям вдавалося заарештовувати таких посланців, їх карали батогами й засилали в Сибір.
З часом втечі селян за Дунай набувають масового характеру. Виникають українські поселення у Вилкові, Катерлезі, Іванчі, Торгові, Беш-Тепе, на острові Лета та ін. Задунайська Січ утрачає свої бойові якості, навіть владу тут перебирають новоприбулі. Супроти волі досвідчених козаків обирають кошовим отаманом Йосипа Гладкого.
Постійна еміграція до Задунайської Січі непокоїла російський уряд. У 1779-1780 рр. неодноразово видавалися царські маніфести із закликом до задунайців і взагалі втікачів вертатися до рідного краю, обіцяюно їм повну амністію. Російські агенти від імені царського уряду намагалися підмовити запорожців до повернення, зваблюючи їх усілякими благами.
1827 р., напередодні нової російсько-турецької війни, царський уряд посилив агітацію серед запорожців, щоб прихилити їх на свій бік. Кошовий отаман Йосип Гладкий легко піддався цим вмовлянням. Коли в 1828 р. почалася війна і на Дунаї з’явилася російська армія з царем Миколою І, Гладкий пробував агітувати козаків перейти на бік Росії, але особливого успіху не мав. Більшість задунайців не вірила царським обіцянкам, боялась закріпачення, бо в Туреччині вони мали свої власні господарства.
На вимогу султана запорожці мали приєднатися до турецької армії, яка зосереджувалася біля Силістрії. Йосип Гладкий привів туди дві тисячі козаків з числа тих, які не захотіли переходити на бік російської армії, пообіцявши візиру, що повернеться на Січ, мобілізує козацькі загони й приведе їх до Силістрії. А насправді півтори тисячі козаків та інших мешканців
Задунайської Січі за намовою Йосипа Гладкого, який провадив таємні переговори з російським командуванням і вирішив прийняти російське підданство, втекли з Великих Дунаївців. Козаки кинули своє майно, розібрали похідну церкву, склали її та інші речі в човни і дісталися до Ізмаїла (тепер Одеської обл.). Тут вони віддали грамоти та клейноди, даровані Задунайській Січі султаном, і приєдналися до російського війська.
Російська армія шукала місця для переправи через Дунай. Гладкий, який чудово знав місцевість, указав пункт, де армія могла не поміченою турками перейти на другий бік Дунаю, і особисто керував переправою. Микола І щедро нагородив Гладкого, дав йому звання полковника.
Дослідники вважають, що головною причиною переходу цих козаків до Російської імперії було те, що у деяких з них залишалися на Україні сім’ї (дружина й четверо дітей Йосипа Гладкого жили у Золотоніському повіті).
Втеча півторатисячного загону задунайців мала жахливі наслідки для всього українського населення в гирлі Дунаю. Задунайську Січ було турками зруйновано, спалено, задунайське військо ліквідовано. Тих, кого турецькі війська захопили в Січі, вирізали. Почався погром усього українського населення Добруджі, яке жило там під захистом Задунайської Січі. Турки жорстоко розправилися з селянами: кого вирізали, кого відправили на каторжні роботи. [Частина козаків, однак, залишилася на турецькій службі. Вони брали участь у Кримській війні 1853-1855 рр. та російсько-турецькій війні 1877-1878 рр. Після падіння турецької фортеці Плевна, в обороні якої ці козаки брали участь, уже не існували якісь козацькі частини на турецькому боці].
Після закінчення російсько-турецької війни 1828-1829 рр. нечисленна українська людність, що врятувалася від погрому, як і козаки, випущені з тюрми, залишилися в Добруджі й могли займатися тільки рибальством. їхні нащадки й досі живуть у Добруджі.
Колишні задунайці, що воювали на боці царських військ, хотіли оселитися на Кубані серед нащадків запорожців. Але цього не допустив Йосип Гладкий, який не хотів втрачати верховенства над ними. Отже, за царським указом 1831 р. задунайців поселили на північному узбережжі Азовського моря, між річкою Кальміусом і Бердянською косою, сформувавши з них Азовське військо, яке підлягало Новоросійському генерал-губернатору й губернатору Бессарабії.
Гладкий у ранзі російського генерала був призначений кошовим отаманом.
Азовці змішалися з поселенцями з Чернігівщини, заснували хутори, села, містечка. Азовське військо, звільнене від податків і повинностей, відбувало патрульну службу на човнах Азовської флотилії уздовж кавказьких берегів Чорного моря, перешкоджаючи турецьким контрабандистам постачати зброю войовничим вільнолюбним народам Кавказу, проти яких Російська імперія вела багатолітню криваву війну, прагнучи цілком оволодіти Кавказом.
З середини XIX ст. в Азовському козацькому війську починають встановлювати кріпосницькі порядки.
Частина невдоволених азовців повертається в Туреччину. У 1862-1864 рр. тисячу сімей азовських козаків силоміць переселили на Західний Кавказ між Анапою та Сухумі. Колоніальна політика царизму викликала повстання азовців, яке було жорстоко придушене. 11 жовтня 1865 р. Олександр II видав указ, за яким Азовське козацьке військо скасовувалось, козаки ставали селянами, а старшині надавалося дворянство. Флотилію азовців, їхні клейноди і зброю передали Кубанському козацькому війську.
Йосип Гладкий у 1853 р. пішов у відставку в чині генерал-майора, оселився у місті Олександрівську (тепер Запоріжжя), тут же був похований (1866); збереглася його могила на території нинішнього університету.
Окремі нащадки запорозьких козаків, серед них і задунайці, входили в невеликі козацькі війська, які створювала Росія з початку XIX ст.
Царський уряд, сподіваючись ослабити Туреччину й припинити втечу українців за Дунай, закликав задунайських козаків повертатися. Нечисленні групи, зокрема і дехто з тих, що оселилися на Банаті, перебралися в Росію.
З них у 1807 р. організували Усть-Дунайське Буджацьке військо, яке нараховувало 500 козаків. Після війни 1806-1812 рр. і це військо було ліквідовано. Частина козаків разом з клейнодами пішла до чорноморців на Кубань, інші розселилися в Буджацьких степах.
У 1828 р. царський уряд із втікачів з України та нащадків запорожців, що жили в Буджаці, створив Дунайське козацьке військо, яке після війни одержало Буджацькі землі й оселилося навколо Акермана. У 1855 р. Дунайське козацьке військо перейменували в Новоросійське, а в 1868 р. розпустили зовсім.
Колишнє місце розташування Задунайської Січі належить нині Румунії.
Історія Задунайської Січі знайшла відображення в народних піснях і переказах, художній літературі, образотворчому мистецтві, музиці. І досі широкою популярністю користується опера С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм».