Закордонний похід російської армії (1813-1814). — Похід російської армії в Польщу, Німеччину та інші країни, з метою остаточного розгрому армії Наполеона Бонапарта. В січні 1813, звільнивши від французів територію російської імперії, росіяни без бою увійшли до Варшави, а вже в лютому — до Берліна.
Як зазначають дослідники тих подій, російська армія на цей час була дуже ослабленою, оскільки на шляху від Тарутинського табору фельдмаршала М. Кутузова до Німану вона втратила понад дві третини свого особового складу (вбитими, пораненими, хворими.
тими, що відстали чи дезертирували). На перебіг подііі у цій війні вплинуло й те, що на бік росії перейшла Пруссія, котра одразу ж надала свої війська для спільної боротьби проти Наполеона. Перша велика битва відбулася неподалік містечка Лют-цен (поблизу Лейпцига). Розпочала її 92-тисячна російсько-прусська армія під командуванням російського генерала Петра Вітгенштейна, яка намагалася здолати війська корпусу маршала Нея. Під час цієї битви були присутні одразу два імператори; російський — Олександр І, та прусський — Фрідріх Вільгельм, і це, як вважають історики, дуже заважало Вітгенштейну командувати військами, оскільки весь час доводилося узгоджувати свої основні дії з імператорами, а робити це було нелегко. Та й взагалі, командувач постійно відчував на собі психологічний тиск.
Солдати Нея трималися стійко і гідно, і це дозволило Наполеону встигнути на битву з основними силами. Бонапарт особисто очолив контратаку, під час якої армію союзників було розчленовано, і вона постала перед небезпекою бути охопленою з флангів. Лише ніч врятувала її від цілковитої поразки. Але, відчуваючи, що вона неминуча, імператори наказали своїм військам відійти. У Наполеона не було кавалерії (майже вся вона загинула в Росії), отож він просто фізично не міг переслідувати союзників, які втратили понад 12 тисяч солдатів, щоб завдати їм остаточного розгрому. Це була перша значна перемога Наполеона після російської катастрофи, яка дозволила йому знову оволодіти Саксонією, а отже, підняла моральний дух французької армії; примусила повірити в геній Наполеона багатьох його співвітчизників у самій Франції.
Ще однієї відчутної поразки союзникам французи завдали під Бауценом. Одначе після цієї, другої поспіль, перемоги Наполеон зрозумів, що сили його виснажуються, оскільки втрати були значно більшими, ніж втрати союзників (в обох битвах він втратив 33 тисячі бійців). До того ж, у нього з’явилися ще два вороги — Швеція та Австрія. При цьому шведсько-прусська армія уже просувалася в напрямку Берліна, та й Австрія готувалася до рішучої боротьби. Втім, союзники теж не готові були до вирішальної битви, тому одразу після баталії під Бауценом (8-9 травня), між ворогуючими сторонами було укладено Празьке перемир’я. Одначе тривало воно недовго: вже 14 серпня відбулася битва між Сілезькою армією прусського генерала Блюхера та корпусом маршала Макдональда. Пруссам вдалося напасти на французькі війська під час їх переправи через річку, і завдати значних втрат. До того ж, тривала велика злива, котра заважала солдатам стріляти, отож битва тривала здебільшого холодною зброєю. Французи втратили в ній ще близько 30-и тисяч солдатів, у той час, як військо союзників — лише 8 тисяч.
Загальна чисельність військ союзників (Англії, Росії, Австрії, Пруссії та ШвеціО сягала на цей час 492 тисячі осіб (з них — 173 тисячі росіян). Вона була поділена на три армії, що діяли здебільшого самостійно: Сілезьку — під командуванням фельдмаршала Блюхера; Богемську — під командуванням фельдмаршала Шварценберга, та Північну, котрою командував шведський спадковий принц маршал Бернадот, який під час російської кампанії Наполеона був маршалом французької армії. В цей час Наполеон зумів довести чисельність своєї армії лише до 440 тисяч, тобто мав на 50 тисяч війська менше. До того ж, зовсім не мав кінноти і занадто мало гармат. Та й військо його було розкидане на значній території: 35-тисячний корпус Даву — в Гамбурзі; корпус Сен-Сіра — в Дрездені; Нея — в Кацбасі.
А завершився 1813 воєнний рік величезною «битвою народів» під Лейпцигом (4-7 жовтня). Військо союзників сягало тут 300 тисяч солдатів (понад 127 тисяч росіян), тобто в них було майже на 100 тисяч більше, ніж мав Наполеон. Першим кинув в атаку свої полки фельдмаршал Шварценберг, й авангард їх становили російські війська Барклая-де-Толлі. Проте Наполеон зумів збити їх натиск уміло налагодженою обороною, а потім розпочав контратаку. Французи настільки потіснили військо союзників, що опинилися за якихось сімсот кроків від ставки імператора Олександра І. Але тут прославилися козаки Лейб-гвардії козацького полку генерала Денисова-Орлова, які кинулися в контратаку і ціною значних втрат зуміли зу-пинити французів. Згодом на допомогу їм підійшли російські гвардійці та гренадери. Все ж таки французи, напевне, здобули б перемогу, але в цей час з півночі надійшла Сілезька армія фельдмаршала Блюхера, основу якої складали пруси. Хроністи тих подій стверджують, що прусські полки проявляли дивовижний героїзм. Села, за які вони билися, по кілька разів переходили з рук в руки. Врешті-решт пруси склали оборонний вал з трупів і поклялися, що не відійдуть з-за нього, радше всі до одного загинуть. Оскільки втрати були майже рівними (приблизно по ЗО тисяч бійців) і жодна із сторін не відступила, то вважається, що день цей не приніс успіху ні французам, ні союзникам. Втративши саксонців, та зазнавши значних втрат у своїх військах. Наполеон зрозумів, що наступного дня на нього чекає жахлива поразка. Вночі на 7 жовтня він наказав своїм військам відходити єдиним мостом через річку Ельстер. На прикриття залишилися полки під командуванням маршала-поляка По-нятовського (який лише напередодні отримав це звання) та маршала Макдональда, їх корпуси здобули місто, і тільки в надобідню пору союзникам вдалося вибити французів з Лейпцига. Значна частина солдатів цих корпусів могла б врятуватися, але до мосту прорвалися російська кавалерія, і французькі сапери, щоб не дати їм заволодіти мостом, висадили його в повітря. Відтак на тому боці залишилося близько 28 тисяч поляків та французів. Понятовський згуртував навколо себе частини поляків та кілька частин французів і повів їх в останню атаку. Бій був нерівним, але, завдяки цій атаці, багатьом французам вдалося форсувати Єльстер. Проте союзники прагнули остаточно добити Наполеона, і вже 1 січня російська армія на чолі з Олександром І перейшла Рейн. Для Наполеона це виявилося несподіванкою: він не чекав, що союзники розпочнуть нову кампанію так швидко, та ще й посеред зими. Та все ж таки він не розгубився: маючи під рукою всього-на-всього сорок тисяч солдатів, він розпочав бойові дії і впродовж двох місяців досить успішно стримував росіян. У нього була надія, що коаліція союзників розпадеться. Це лише Росія та Пруссія намагалися будь-що досягти остаточної перемоги над Францією, що ж до Австрії, то вона воліла мати під боком досить сильну і союзну їй Францію, котра могла б стримувати і Пруссію, і Росію.
Єдності між союзниками, справді, не існувало. Якщо Блюхер зі своїми пруссами, та росіяни, рвалися в бій, то австрієць Шварценберг лише імітував наступальні дії, а коли і нав’язував Наполеонові бій, то військо його поводилося надзвичайно стримано і, при найпершій змозі, вдавалося до відступу або принаймні до… бездіяльності. Бували випадки, що австрійці розпочинали наступальні дії лише під тиском російського імператора Олександра І. Завдяки такій незлагодженості. Наполеонові вдалося здобути низку перемог над Блюхером у битвах під Шампобере, Монмірає, Шато, Тьєрі, Вошане, і лише вимушений наступ Шварценберга врятував пруссів від остаточного винищення їхньої армії.
І тут починають відбуватися цікаві речі. В події втручаються… жінка і козаки. Жінка з’явилася тому, що Наполеон, невідомо з якого дива, раптом вирішив поділитися своїми планами з дружиною і написав їй листа. Проте сталося так, що козаки перехопили кур’єра, і цим напівінтимним-напівфронтовим листом почали зачитуватися в штабах обох імператорів. На військовій раді, котру скликав Олександр І, аби виробити план подальших дій, австрійці планували діяти так, як передбачав Наполеон, — вони одразу ж запропонували відступити поближче до Рейну і надійно прикрити свої фланги, аби не дозволити французам оточити їх. Що ж до Олександра І, то він запропонував іти прямісінько на Париж, і то негайно! Так союзники і вчинили. Правда, на шляху до Парижа постали корпуси Мармона і морт’є, проте в битві під Фер-Шампенуазом російські кіннотники, серед яких переважали козацькі частини, зуміли завдати їм поразки, роздробити, розвіяти, і в такий спосіб розчистити собі шлях до французької столиці.
Й ось тоді вже Шварценбергові не залишалось нічого іншого, як вести свою 100-тисячну армію під стіни Парижа, і це в той час, коли гарнізон столиці складався всього з 40 тисяч солдатів. Битва тривала всього кілька годин і завершилася капітуляцією.
про яку гарнізон оголосив одразу, щойно з Парижа відбув король Иосиф, брат Наполеона Бонапарта. Що відбувалося далі — всім добре відомо: втративши столицю, втративши армію й імперію, Наполеон зрікся престолу (25 березня 1814) і відбув в заслання на острів Ельбу. Це дозволило новій французькій владі укласти 18 травня 1814 з членами коаліції мирну угоду.
У цьому поході брали участь полки майже всіх існуючих на той час козацтв. До Третього й Четвертого полків Уральського козацтва, які вже мали досвід війни з французами в 1812 році, в Росії, під час походу приєдналися ще два полки — П’ятий і Шостий. Цим, останнім, судилося взяти участь у битвах під Дрезденом, Лейпцигом, Гамбургом, Пфальцбургом, а два перші здобували славу в битві народів під Лейпцигом. Кінний Чорноморський полк полковника Плохого та гвардійська Чорноморська сотня репрезентували Чорноморське кубанське військо. В корпусі отамана Платова служило 14 полків Донського козацького війська. Ще ЗО полків цього козацтва були приписані до різних польових армій російського війська. З донських козаків було сформовано 26 запасних полків та кінно-артилерійську запасну півроту. Відомо також, що загалом на війну 1812-14 Донське військо виставило 50 тисяч шабель.
Одному лише Лейб-гвардії козацькому. Його Величності, полку та його підрозділам у червні 1813 було вручено 19 прапорів «За відзнаку проти противника в минулу кампанію 1813 року». А самому Війську Донському було вручено (листопад 1817) Георгіївський прапор з написом: «Вірнопідданому Війську Донському, на ознаменування подвигів, виявлених в останню Франхіузьку війну в 1812, 1813 і 1814 роках». Під час перебування російських військ у Парижі, всім офіцерам Донського козацького війська, від імені імператора, було подаровано кавалерійські еполети, що означало, що в чинах та становищі вони прирівняні були до офіцерів регулярної російської армії. А Лейб-гвардії козацькому полку вручено було Георгіївський штандарт «… за подвиг, здійснений при Лейпцигові 4 жовтня 1813 року». В цій війні брала участь і бригада українських козацьких полків під командуванням генерала Вітте, а також ряд інших українських (малоросійських) козацьких полків, сформованих здебільшого в Полтавській та Київській губерніях, і які вже мали гарт франко-російської війни 1812 року.
Збереглися відомості про участь у Закордонному поході командира Чорноморської гвардійської сотні, отамана чорноморських козаків, українця за походженням, Олексія Безкровного. В 1813, «офіцер видатної хоробрості, він був призначений у конвой Государя Імператора». В битві під Лейпцигом, командуючи своєю гвардійською сотнею, Безкровний був поранений кулею в груди, навиліт, але незабаром знову виявився в строю і вже в Кульмській битві був тяжко поранений осколком ядра в бік. За виявлену мужність — Чорноморської сотні та його особисту — О. Безкровному було надано чин полковника та нагороджено орденом Св. Володимира з бантом.
Шістьма Донськими козацькими полками командував в 1813-1814 роках козацький генерал-майор Петро Греков. Його полки брали участь майже в усіх битвах та боях цієї кампаній, але особливо відзначилися вони в битвах під Кольбергом і Ле-венбергом, за які генерала було нагороджено орденом Св. Анни І ступеня, з діамантами; та в битві народів під Лейпцигом, за яку він заслужив подяку імператора та іменну, прикрашену діамантами, шаблю. Брав він участь і в штурмі Парижа, за що нагороджений російським орденом Св. Володимира та баварським орденом Св. Максиміліана Йосифа. В листі з Плоцька, на ім’я отамана Платова, М. Кутузов писав (1813), «Битва, що відбулася 23 числа цього місяця під Данцигом, є новим досвідом старанності, ревності і відмінної хоробрості донців, якими ви командуєте. Послуги, виявлені Вами Вітчизні упродовж нинішньої кампанії, не мають прикладів. Ви довели всій Європі могутність і силу жителів, Богом благословенного Дону.
Під час Лейпцизької битви генерал-козак Гаврило Луковкін, син донського отамана, командував вісьма козацькими полками. У вирішальний момент він непомітно зайшов у тил ворога й атакував там загін піхоти, що розташувалася на відпочинок. Значну частину загону козаки знищили, а 213 вояків, з них 13 офіцерів, взяли в полон. За цей та інші подвиги Луковкіна було нагороджено орденом св. Георгія З ст. Прославилися козаки Луковкіна і під час штурму Парижа. Потрапивши під Парижем в оточення, генерал-козак зі своїм загоном не лише пробився з оточення, але й зумів прикрити вихід узятої в оточення російської дивізії. Після вступу до Парижа, імператор Олександр І нагородив його орденом Св. Анни І ст. і двічі оголосив йому подяку, а король Пруссії удостоїв ордена Червоного Орла 2 ст. Прибувши до Майнца, Луковкін очолив корпус з 12 козацьких полків. Прославився зі своїми лейб-козаками і начальник особистої охорони Олександра і граф Орлов-Денисов. Під Лейпцигом, у вирішальний момент бою, він очолив загін з 400 козаків і зумів врятувати російську батарею, на яку насувалося каре французів. А слід зазначити, що граф Василь Орлов-Денисов був спадковим козаком, сином військового отамана Донського козацтва генерала Василя Орлова.