Зборівська угода (1649) була укладена між гетьманом України Богданом Хмельницьким і польським королем Яном-Казимиром 8 серпня 1649 р.
Успішна облога Збаража й переможна для козаків Зборівська битва поставили королівську армію, оточену українськими збройними силами, на межу катастрофи. Але зрада союзника козаків кримського хана Іслам-Гірея, проведені ним сепаратні переговори з королем Яном-Казимиром перекреслили плани українського гетьмана Богдана Хмельницького остаточно розгромити польську армію і покласти край намаганням Польщі в Україні.
У ніч з 5 на 6 серпня Ян-Казимир переслав хану листа з проханням припинити наступ і розпочати переговори. Принагідно король нагадав, що його попередник Владислав IV свого часу звільнив Іслам-Гірея з полону.
Тієї ж ночі Хмельницький відправив листа генеральному обозному Івану Чорноті (він залишив його під Збаражем керувати облогою фортеці), де повідомляв про здобуту під Зборовом перемогу. «Всі вони були у мене в руках», — згадував пізніше український гетьман.
Король вислав два листи Богдану Хмельницькому. У першому листі, дуже невиразно обіцяючи «зробити все, що належить до вільностей і свобод Запорозького Війська, та заспокоїти і задовольнити військо», Ян-Казимир закликав Богдана Хмельницького припинити боротьбу і наказував відвести війська на 10 миль віл польського табору. Богдан Хмельницький відповів з удаваною покірністю. Український гетьман тим самим відверто глузував з короля, який сидів у облозі. Хмельницький також з іронією натякнув Яну-Казимиру на всевладдя магнатів і його слабкість, побажавши йому стати «можнішим паном в польській Короні», як його батько і брат, та щоб «не був невільником у Речі Посполитій ».
Відповідаючи Хмельницькому у своєму другому листі, Ян-Казимир висловлював готовність визнати його гетьманом за умови, що він виявить «належне підданство», не підтримуватиме стосунків із володарями інших держав, розпустить війська. Король, одержавши згоду хана на проведення переговорів, зайняв позицію диктуючої сторони. Більше того, король не мав наміру вести безпосередні переговори про перемир’я з українським гетьманом, а тільки з ханом. «Про що за тебе буде просити наш брат, цар кримський», — так писав він Богдану Хмельницькому. Отже, перед гетьманом і старшиною не тільки постала загроза укладення сепаратного миру Кримського ханства з Річчю Посполитою — хану до того ж надавалася роль вершителя долі України, У жодному разі цього не можна було допустити,
Хмельницький із старшиною у ніч на 7 вересня розробили проект договору, який увійшов в історію під назвою «Пункти про потреби Запорозького Війська». Цей документ складався із 17 статей. Ішлося насамперед про збереження козацьких прав, вольностей і привілеїв, зокрема незалежного козацького суду.
Мали бути скасовані всі сеймові ухвали, спрямовані проти запорожців. Ішлося також про окрему територію для Запорозького Війська, тобто Української держави, яка утворилася в ході Національно-визвольної війни. Передбачалося, що ця територія охоплюватиме Київське, Брацлавське. Чернігівське воєводства та сусідні частини Подільського й Волинського воєводств. Кордон із Польщею намічався по лінії Бар — Старокостянтинів — р. Случ — р. Прип’ять — р. Дніпро і далі від Любеча на Стародуб і до кордону з Московським царством. Польським військам заборонялося вступати на цю територію. Щодо кількості козацтва, то це питання віддавалося на розсуд гетьмана, «без визначення реєстру». Всі адміністративні посади в судах Брацлавщини та Чернігівщини мали обіймати тільки православні, тобто українці. Шляхтичі могли повернутися до своїх маєтків, але водночас їхнім селянам, які брали участь у повстаннях, пропонувалося дати повну амністію. Також пропонувалося не вважати українських шляхтичів, які приєдналися до Запорозького Війська, бунтарями («ребілізантами»).
Цікавим є національно-релігійний аспект цього козацького проекту польсько-українського договору. Висувалися вимоги скасувати унію та повернути православним усі їхні церкви, захоплені уніатами. Українське духовенство слід урівняти в правах із католицьким, зокрема воно має правити службу й виконувати церковні обряди «по всій Короні Польській і Литві», а отже, треба дозволити православні церкви у Кракові, Варшаві, Любліні. Йшлося також про заборону діяльності єзуїтів і заснованих ними в Києві та інших містах єзуїтських колегіумів.
Викладені в «Пунктах» вимоги мали певною мірою компромісний характер і, звичайно, далеко не відбивали всіх прагнень їхніх авторів, оскільки на козаків здійснював тиск кримський хан, який підтримав польського короля.
8 серпня в середині дня спеціальне козацьке посольство вручило «Пункти» разом із листом Хмельницького польському королю. Богдан Хмельницький хотів, щоб відбулися тристоронні українсько-польсько-татарські переговори про укладення мирної угоди. Однак того дня, але трохи раніше, канцлер Єжи Оссолінський і візир Сефер Казиага в ході сепаратних переговорів дійшли згоди про встановлення між ханом і королем «вічної приязні».
Українсько-польські переговори в другій половині дня 8 серпня з козацької сторони вів Богдан Хмельницький разом з Іваном Виговським і ще п’ятьма козацькими старшинами; з польської — Єжи Оссолінський, Януш Радзивілл, князь Заславський, Адам Кисіль та інші.
Переговори проходили в надзвичайно гострій, напруженій обстановці. Поляки не приймали «козацьких вимог» навіть у компромісній формі. Богдан Хмельницький завзято намагався відстояти хоча б найголовніші вимоги Запорозького Війська. Але з огляду на вже укладену польсько-ханську угоду він мусив піти на поступки, і в ході переговорів були урізані як головні, кардинальні, так і конкретні вимоги. Не змогли українські депутати добитися згоди на необмежену кількість козаків, що дало б змогу затримати у війську селян, які масово в нього вливалися. Хан випередив козаків і домовився з поляками про сорокатисячний реєстр. Полякам це було вигідно — вони сподівалися таким чином розірвати козацько-селянський союз. Козаки — колишні селяни, які не потрапили до реєстру, — повинні були повернутися до своїх панів. Це, безперечно, викликало їхнє невдоволення. Щоправда, селянам, які вступили до Запорозького Війська, дозволялося виїхати зі своїм майном на козацьку територію. Оголошувалася також амністія селянам — учасникам повстання, хоча виникали дуже великі сумніви, гцо шляхта виконає ці зобов’язання. За Зборівським договором тільки половина території України потрапляла під козацьку юрисдикцію, де утверджувалася українська державність. Західний кордон проходив тільки по лінії Ямпіль — Вінниця — Коростишів.
Національно-релігійні питання взагалі не розглядалися, а відкладалися до винесення окремої ухвали.
В укладеній Зборівській угоді були зовсім відсутні конкретні статті «Пунктів» про передачу церковного майна в присутності старшини Запорозького Війська, про повернення конфіскованих земель, прихильне ставлення королівських канцелярій до прохань українців щодо видачі їм документів-привілеїв тогцо. Категорично не погодилися польські делегати з козацькою вимогою, щоб король із представниками сенату та сейму підтвердили присягою договір із Запорозьким Військом. Щодо питання про козацький суд, то Ян-Казимир пізніше видав такий привілей: королівські старости, державці та намісники не можуть судити козаків, це право належить тільки гетьману.
Таким чином, остаточний текст Зборівської угоди дуже відрізнявся від «Пунктів про потреби Запорозького Війська». Хмельницький і старшина вважали (так воно і було) Зборівський акт мирним договором. Польський уряд, щоб прикрити свою воєнну поразку, намагався представити Зборівську угоду як односторонній акт і назвав її «Декларацією ласки його милості короля на пункти прохання Запорозького Війська».
Український народ у більшості своїй не сприйняв Зборівського трактату й вимагав продовження війни. Сам Богдан Хмельницький дуже тяжко переживав з приводу укладеного договору. Історик Іван Крип’якевич наводить свідчення боярського сина з міста Трубчевська — Жаденова, який нібито бачив, що Богдан Хмельницький плакав, розповідаючи про Зборів: «Йому прикро і нелюбий мир, що його він уклав з ляхами».
Однак Зборівський мир можна розглядати і в іншому аспекті. Вперше формулювалися в міжнародному договорі правні основи Української Козацької держави, хоч і в урізаному вигляді. Три наддніпрянські воєводства — Київське, Брацлавське і Чернігівське — стали окремою козацькою територією. Польські війська не мали права вступу на неї. До рук козацтва перейшло управління цією частиною України. Адміністрація складалася з козацької старшини, серед якої були вихідці з українських православних шляхтичів.
Визначення в Зборівському трактаті 40-тисячного реєстру козацького війська (досі найбільшим, на що погоджувався польський уряд, був 6-тисячний реєстр) було визнанням Збройних Сил України. Слід пригадати, що європейські армії, як правило, не перевершували 30-40 тисяч вояків. А збройні сили, як відомо, є однією з головних ознак держави.
Зборівський договір був затверджений польським сеймом у січні 1650 р., але Польща його не додержувалася і згодом відновила війну.