Серед трійці легендарних державних діячів Русі — Кия, Аскольда і Діра — найзагадковішою особою є Кий. І справа не лише у майже непроглядній товщі п’ятнадцяти століть, що відділяють його від нас, а й у непевності літописних відомостей про нього.
У гранично скупих свідченнях джерел Кий виглядає особою, що майже повністю належить легенді.
Уперше він згадується у долітописній, фольклорній оповіді “Повісті минулих літ” і Новгородського зводу про заснування найдавнішого східнослов’янського міста Києва — у землі наймогутнішого племені полян “було три брати: один на ім’я Кий, другий — Щек і третій — Хорив, а сестра їхня була Либідь. Сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині називається Щекавицею, а Хорив на третій горі, що прозвалась по ньому Хоривицею. І побудували городок на честь старшого свого брата, і назвали його Київ. Був навколо міста ліс і бір великий, і ловили там звірів. І були ті мужі мудрі і кмітливі, і називалися вони полянами, від них поляни і до сього дня у Києві”. Ця оповідь міститься у недатованій частині “Повісті минулих літ”, серед відомостей, що стосуються кінця V—VI ст.
Не може не впасти в очі фольклорний характер наведеного оповідання. Його головні мотиви з давніх-давен розповсюджені у світі: Кий заклав Київ так само, як Ромул — Рим (Коша — латинською), Корінф — Корінф, Кракус — Краків і т. п. Один із давньоруських літописів виводить найменування міста Турова від легендарного засновника місцевої князівської династії Тура, хоча сучасні лінгвісти висловлюють сумніви стосовно подібної етимології.
Скептичне ставлення вчених до вірогідності літописної оповіді про Кия, Щека і Хорива зросло ще більше, коли вони звернулися до мотиву трьох героїв-братів — засновників міста, також дуже поширеного в усній народній творчості різних народів світу. Зокрема, давня фольклорна традиція виводить усі слов’янські народи від трьох братів-родоначальників — Руса, Чеха і Ляха. Відомі також давньоруські легенди про засновників східнослов’янських племен Радима, В’ятка, Дуліба;
Проте Нестор не обмежився наведеною вище історією про заснування Києва. На подальших сторінках “Повісті минулих літ” він знову звертається до життєпису Кия, повідомляючи вже конкретніші дані про нього. Уважне вивчення усього оповідання про Кия привело академіка Б. О. Рибакова до висновку, що ця версія у своїй основі спирається на історичні факти^.
Продовжуючи свою оповідь, Нестор з обуренням відхилив вимисли новгородського літописця, нібито Кий був не то простим човнярем — перевізником через Дніпро, не то мисливцем-звіроловом С’зван бысть град великим князем во имя Кия, его же нарицают тако перевозника бывша; инеи же: ловы деяше около города): Деякі ж, не знаючи, говорять, що Кий був перевізником; був же тоді біля Києва перевіз, з того боку Дніпра, тому й говорили: ”На перевіз на Київ”. Цій версії київський книжник протиставляє іншу, логічну й осмислену, пов’язану з політичною діяльністю Кия. Вона починається словами: “Одначе якби Кий був перевізником, то не ходив би до Царгорода…” .
Перервемо виклад контраргументів Нестора, відзначивши, що проти подібних вимислів про буцімто простонародне заняття київського князя виступали й літописці наступних століть. Так, в одному із пізніх літописних зводів (кінця XVI ст.) читаємо: “У Києва был перевоз с страны Днепрской, того ради и глаголют, яко бы град Киев зделан на перевозе. Но несть се истина” Подібне пояснення версії про Кия-перевізника видається правдоподібним. Оскільки на місці майбутнього стольного града Русі з давніх часів існувала переправа через Дніпро, це могло стати мотивом легенди, буцімто сам Кий і був таким перевізником.
Чому ж новгородський літописець XI ст. прагнув звести до становища простого човняра славного засновника Києва, якого деякі давньоруські книжники пізнішого часу порівнювали з Ромулом і навіть із Олександром Македонським? Тенденція до демократизації походження і роду занять перших руських князів взагалі характерна для багатьох найдавніших пам’яток усної народної творчості. (На Псковщині ще недавно жила легенда про княгиню Ольгу, яка в юності була нібито простою селянською дівчиною). Але новгородський літописець відображав політичні ідеї та устремління місцевого боярства, яке силкувалося позбавитися влади київського князя, і прагнув створити бажану для боярства схему східнослов’янської історії, ставлячи під сумнів провідну роль Києва на Русі, надміру звеличуючи своє місто.
Згадавши, що Кий ходив до Царгорода (Константинополя) і вже тому не міг бути простим перевізником, Нестор таким чином розвиває тему, яка нас цікавить: “Кий той княжив у роді своєму і ходив він до царя, — не знаємо тільки, до якого царя, але тільки знаємо, що великі почесті склав йому, як мовлять, той цар, за якого він приходив. Коли ж він повертався, прийшов він на Дунай, і уподобав місце, і збудував невелике місто й хотів оселитися в ньому зі своїм родом, але не дали йому ті, що жили поряд. Так і донині називають придунайські жителі городище те — Києвець. Кий же, повернувшись до свого міста Києва, тут і помер”
Висловлюючись сучасною мовою, Нестор розповів складну і багату на події політичну біографію наймогутнішого вождя полянського союзу племен, що наважився вдтупити у переговори із самим візантійським імператором, а згодом зробив сміливу спробу закріпитися на Дунаї — на той час північній межі Візантії. Але намірам Кия перешкодили, вірогідно, не без підступів правителів у Константинополі, якісь придунайські племена. У подібної історії мусило бути міцне фактичне підгрунтя.
Але й тут не обійшлося без впливу усної народної творчості. Навряд чи у Нестора були які-небудь документи чи інші письмові джерела — інакше йому було б відоме ім’я візантійського імператора, котрий приймав Кия. Київський літописець, певне, знайшов оповідь про полянського князя у народних історичних переказах. Не варто дивуватися з того, що “Повість минулих літ” не зберегла навіть приблизних відомостей про час, у який жив Кий.
Одначе існує більш давнє письмове джерело, яке дозволяє пролити світло на цю епоху. Йдеться про ранньосередньовічну вірменську “Історію Тарона”, що містить сказання про трьох братів — Куапа, Мелтея і Хореана, які заснували місто в далекій країні Палуні. Як тут не згадати землю полян і двох братів — засновників Києва — Кия і Хорива із “Повісті минулих літ”? (У ранньосередньовічних східних джерелах Київ називають Куявою чи Куябою). І найвражаючим є те, що імена середніх братів однакові за смислом: давньоруське “щек” і вірменське “мелтей” означають те саме — “змій”.
Як і в оповіді про заснування Києва, Куар, Мелтей і Хореан спочатку жили окремо, а згодом побудували місто на горі. У сказанні є й інші близькі місця, і це навряд чи можна пояснити випадковим збігом. Вчені прийшли до висновку, що “Історія Тарона” наводить давньоруський переказ про заснування Києва, щоправда, у зміненому вигляді.
Найвірогіднішим автором першої частини “Історії Тарона”, у якій міститься оповідь про Куара і його братів, вважається єпископ Зеноб Глак, що жив в області Тарон у VI чи VII ст. Можливо, тоді й потрапив до Вірменії давньоруський фольклорний переказ про заснування Києва. Є свідчення джерел про зв’язки слов’ян із Закавказзям починаючи з кінця VI ст. н. е. Отже, діяльність Кия можна віднести до періоду, що передував створенню “Історії Тарона”, тобто не пізніше VII ст. Та чи не можна уточнити таке приблизне датування? Виявилося, що можна.
Дослідження літописного переказу про Кия у контексті слов’янсько-візантійських стосунків кінця V—VI ст. дозволило Б. О. Рибакову припустити, що викладений у “Повісті минулих літ” епізод відвідин Києм невідомого Нестору візантійського імператора належить до початку правління знаменитого реформатора Юстиніана І (527—565 рр.) . Згадаймо відомості літописця про прийом Кия грецьким імператором з “великими почестями”. Дуже подібну історію, навіть таку, що збігається у багатьох деталях з літописною, повідав уже згадуваний Прокопій Кесарійський, який
написав “Війну з готами” у середині VI ст. Він засвідчує, що Юстиніан приязно обійшовся з антським* воєначальником Хиль-будієм і доручив йому захищати імперські рубежі на Дунаї: “На четвертому році своєї єдинодержавної влади імператор, призначивши цього Хильбудія начальником Фракії, поставив його для охорони ріки Істру (Дунаю), наказавши йому слідкувати за тим, щоб місцеві варвари не переходили річку” .
Отже, слов’янський воєначальник Хильбудій близько 530 р. вступив на службу до візантійського імператора. Юстиніан гадав, що Хильбудій, який добре знав звичаї і військову тактику слов’янських племен, зможе стримувати їхні вторгнення до північних земель імперії. Спочатку так воно й було. Але невдовзі дунайські слов’яни (за висловом Нестора, ті, “що жили поряд”) напали на Хильбудія, не дозволивши йому утвердитися на Дунаї.
Таким чином, у політичній діяльності Кия і Хильбудія є подібні риси, якщо лишень перед нами… не та ж сама людина! Із творів візантійських авторів (Прокопія Кесарійського, Менандра та ін.) ми знаємо, що за правління Юстиніана І почали часто запрошувати слов’янських вождів з дружинами на службу, використовуючи їх головним чином для охорони кордонів імперії по Дунаю. Тому є підстави думати, що Кий був одним із слов’янських воєначальників, який встановив дружні стосунки з Юстиніаном і деякий час (очевидно, недовгий) служив йому, захищаючи небезпечні дунайські рубежі. Можливо, він виступає у творі Прокопія під іменем Хильбудія. Не виключається, що слово “кий”, яке означає усіма слов’янськими мовами “палиця”, “дубина”, “бойовий молот”, було не ім’ям, а прізвиськом удачливого слов’янського полководця. Носив же прізвисько “Мартелл” (молот) король франків Карл!
Переповідаючи переказ “Повісті минулих літ” про відвідини полянським князем Царгорода, пізній (XVI ст.) Никонівський літопис доповнює, що Кий ходив на візантійську столицю “із силою ратною” . Джерело цих свідчень невідоме, але багато дослідників ставляться до них з довірою. Ще російський історик XVIII ст. В. М. Татищев тлумачив їх як вказівку на те, що Кий зробив військовий похід на візантійську столицю. Не будучи впевненим у автентичності цього повідомлення Никонівського літопису, відзначу його смислову відповідність оповіданню Нестора про Кия: сутичка полянського князя з дунайськими племенами могла відбутися під час походу Кия на Константинополь, навіть після закінчення його служби в Юстиніана.
Можливо, певні деталі політичної біографії Кия зображені у візантійській пам’ятці “Чудеса Дмитрія Солунського”, що висвітлює, як вважають вчені, події першої половини VII ст. У ній повістується, як вождь прикарпатсько-дунайських слов’ян Кувер (згадаймо Куара з “Історії Тарона”!) повстав проти тюрків-аварів, які поневолили його країну, і, зазнавши поразки, разом із рештками війська укрився у Візантії. Так само, як і Кий, він відвідав імператора у Константинополі, вдався до спроби закріпитися на нижньому Дунаї і навіть захопити деякі візантійські володіння, поміж них — велике і багате місто Фессалоніку (по-слов’янськи Солунь). Одначе Куверові не пощастило, він, найвірогідніше, тоді ж і загинув.
Навряд чи Кувер був Києм, як вважали деякі історики у минулому. Мабуть, Кий був попередником Кувера, можливо, його предком, а народні перекази просто поєднали епізоди їхньої діяльності. Як би там не було, синтез відомостей вітчизняних і візантійських джерел дозволив припустити, що полянський князь на ім’я чи прізвисько Кий справді перебував на службі в одного із візантійських імператорів і, вдавшись до спроби на власний ризик утвердитися на північному рубежі цієї держави, зазнав невдачі.
Реальним підсумком князювання Кия було заснування майбутнього стольного міста Давньої Русі. Результати археологічних досліджень підтверджують загальне датування діяльності Кия останніми роками V — першою третиною VI ст. Археологами виявлені рештки укріплень, знайдені візантійські монети та інші пам’ятки матеріальної культури другої половини V—VI ст. у найдавнішому історичному ядрі Києва, тому створення літописного “міста Кия” можна віднести до кінця V — першої половини VI ст. .
Що стосується датування виникнення найдавнішого міста Русі 80-ми роками, чи, скажімо, останньою чвертю V ст., то найбільш вірогідна наступна послідовність подій. Заснувавши свій “городок” у юності. Кий через кілька десятиліть, будучи вже людиною похилого віку, відвідав Царгород, вступив на службу до Юстиніана І, а потім спробував, хоча й невдало, захопити північні володіння Візантії. За свідченням Нестора, Кий повернувся у своє місто на Дніпрі, де й помер.
На повідомленні про смерть Кия уриваються відомості вітчизняних джерел про перший міський осередок Русі. “Повість минулих літ” — основне письмове джерело — згадує про Київ лише з 852 р., коли детально за роками починають подаватися
події східнослов’янської історії. Тим часом понад три століття, що минули після смерті Кия, не могли пройти безслідно для цього міста і східнослов’янського суспільства. Відокремлені, хоч і могутні, союзи племен поступово об’єдналися навколо Києва у перше державне утворення східних слов’ян, а саме місто перетворилося на центр ремесел і торгівлі, політичного, культурного і духовного життя давньоруської народності, яка інтенсивно складалася в той час. Однак письмові й археологічні джерела, що збереглися, не відображають у повній мірі процеси і явища, які відбувалися у суспільстві до середини IX ст. Першу східнослов’янську державу у Подніпров’ї ми умовно (для середини IX ст.) називаємо Київським князівством.