ХІХ ст. увібрало в себе складні пошуки самоідентифікації української інтелектуальної традиції. Спорадичні і не пов’язані між; собою етнографічні, культурологічні та історіософські дослідження поступово перетворювалися на систематизовану картину українських прагнень та очікувань.
Початок тут було покладено ідейною програмою Кирило-Мефодіївського братства (1845-1847), в якій свідомо синтезовано християнство і романтичний націоналізм і де Україна в потоці історії, в єдності минулого, теперішнього і майбутнього вперше постає як самостійна політико-філософська проблема. Такому синтетичному погляду на свою національну (етнічну) спільноту як на єдиний, розгорнутий у «соціалізованому» просторі континуум і водночас як на суб’єкта загальноєвропейського історичного процесу слід — у дусі традиційної класично-філософської термінології — дати визначення: національна ідея. Воно повністю вкладається у дефініцію національної ідеї, запропоновану одним з найвидатніших релігійних філософів XX ст. М. Бубером: «Ми говоримо про національну ідею, коли який-небудь народ помічає свою єдність, свій внутрішній зв’язок, свій історичний характер, свої традиції, становлення і розвиток, свою долю й призначення, робить їх предметом своєї свідомості, мотивуванням своєї волі».
У діяльності і творчості діячів Кирило-Мефодіївського братства знайшов своє відображення синтез ідей романтизму і народності в єдності літературного, соціально-політичного та національно-визвольного аспектів. З погляду еволюції української філософсько-політичної думки демократична народницька течія досягла зрілості саме з появою цього братства. Головним теоретиком туч був М. Костомаров (1817-1885), відомий історик, який згодом започаткував народницьку школу української історіографії. З братством був пов’язаний і Тарас Шевченко (1814-1861), поетичний геній якого зробив його найвпливовішою постаттю в інтелектуальному житті новітньої України.
Слід зазначити, що новим елементом в ідеології Кирило-Мефодіївського братства, порівняно з його попередниками-декабристами, був український націоналізм. Появу цього елемента викликало українське культурне відродження перших десятиліть XIX ст., пов’язане здебільшого з діяльністю нових осередків вищої освіти, зокрема Харківського університету. Це відродження, хоча й не мало політичного спрямування, розбудило і захоплення «народом», і свідомість української етнокультурної самобутності. Програма Кирило-Мефодіївського братства, що була, по суті, поєднанням засад романтичного націоналізму з радикальними суспільно-політичними ідеями декабристського руху, позначена наповненістю догматомом християнської віри. Основою національного відродження своєї Батьківщини кирило-мефодіївці вважали визволення селянських мас; їхньою метою була незалежна Українська Республіка у федерації слов’янських народів і новий суспільний устрій, заснований на християнських принципах свободи, справедливості й рівності. Світогляд членів Кирило-Мефодіївського братства містив проєвропейську штерпретацію вітчизняної історії, в якій демократичні традиції України (втілені, зокрема, в козацтві) вигідно відрізнялися від самодержавства Московщини-Росії і навіть аристократизму Польщі.
Концептуально-програмні ідеї кирило-мефодіївців викладено в основних документах братства, зокрема в першій і частково в другій частинах «Статуту Слов’янського товариства Св. Кирила і Мефодія», «Книзі буття українського народу», прокламації «Брати українці!», поясненні В. Білозерського до статуту організації. (Автором «Книги буття українського народу» та названої вище листівки був М. Костомаров). Про їхні світоглядні погляди свідчать також заслузіі В. Білозерського про народну освіту, М. Костомарова про панславізм, М. Савича про емансипацію жінок у суспільстві, епістолярій, художні й публіцистичні твори, показання під час допитів і т. п.
Провідною ідеєю членів Кирило-Мефодіївського братства було здобуття політичної незалежності та створення самостійної Української держави. (Цього ж мали домогтися всі слов’янські нації). Так, у п. 2 розділу «Головні ідеї» статуту вказувалося, що «кожне слов’янське плем’я повинно мати свою самостійність» У п. 109 «Книги буття…» підкреслювалося, що «Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою» У відозві «Брати українці!» також наголошено, що кожний народ зобов’язаний створити свою державу.
Свідченням, що саме такою була провідна ідея товариства (чи братства), є пояснення до його статуту. У ньому, зокрема, зазначається: «Щасливі ті, у кого національне самоусвідомлення настільки сильне й тверде, що ніяка зовнішня сила неспроможна підкорити сили духовної; народ збереже тоді й свою самостійність і вільний розвиток: і ось мета, до якої повинен прагнути всякий народ, бо горе тому, хто потрапить у неволю!». Далі йшов опис жахливого становища, в якому опинилася Україна, приєднавшись до Росії «на основі своїх власних прав»; її права-т, усім українським зневажено, на український народ накинуто важке ярмо і він почуває себе чужинцем на своїй рідній землі; якщо такий стан триватиме й далі, то загине душа народу, зникне українська нація. «І якщо ми, що усвідомлюємо важливість подвигу своїх предків, залишаємося спокійними свідками неправди, якщо нас не навчить приклад загиблих народностей, якщо ми не потурбуємося про свою спадщину, то по справедливості на нас очікуватиме подібна доля» Тому, на думку кирило-мефодіївців, справжні сини своєї Вітчизни повинні докласти всіх зусиль до того, щоб вирвати її з неволі, щоб домогтися «втілення в ній свободи, братньої любові і народного благополуччя, незалежного розвитку тієї ідеї, яка вкладена творцем у сутність нашого народу». У цьому твердженні логіка пряма і прозора: необхідно домогтися незалежності України. Проте тут же робиться й серйозне застереження: «Зрозумію, зрештою, що окреме її існування неможливе; вона буде перебувати між декількома вогнями, буде утискувана! може зазнати ще гіршої долі, ніж поляки». А тому єдиним засобом забезпечення гарантії національних прав може стати «об’єднання слов’янських племен в одну сім’ю під охороною закону, любові й свободи кожного».
За логікою послідовності з першого програвшого положення кирило-мефодіївців випливало друге: створити на демократичних засадах федерацію чи конфедерацію слов’янських держав. У розділі «Головні ідеї» статуту наголошувалося:«1. Приймаємо, що духовне і політичне об’єднання слов’ян є справжнє їхнє призначення, до якого вони повинні прагнути». У «Книзі буття…» зазначалося, що Україна буде незалежною державою «в союзі слов’янськім». Прокламація «Брати українці!» розпочиналася тезою: «Ми приймаємо, що усі слов’яни повинні з собою поєднатися», але так, щоб вони мали свою мову, літературу і «свою справу общественну»
Що ж до третього програмного положення, то воно встановлювало таке: у кожній слов’янській державі буде знищено стани, створено громадянське суспільство з повною політичною рівністю його членів і вільним волевиявленням обрано «правління народне» та «свого правителя» на повний період («на года») Відповідно кожна держава мала дотримуватись «повної рівності громадян за їх народженням, християнським віросповіданням і становищем». У «Книзі буття…» проголошувалося: «Т встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар». Відозвою «Брати українці!» висувалися вимоги: «4. Щоб в кожній Речі Посполитій був свій правитель, вибраний на года …»; «5. Щоб в кожній Речі Посполитій була посполита рівність і свобода і станів не буде овсі»
Таким чином, кирило-мефодіївці передбачали ліквідувати самодержавний, монархічний лад і встановити демократичний республіканський лад (чи то президентську, чи то парламентську республік) в кожній слов’янській державі.
Члени братства послідовно виступали проти будь-якого поневолення людини, тому ще однією — четвертою важливою їхньою програмною вимогою стала вимога ліквідувати крінацтво, феодально-кріпосницьку систему. У статуті було на-голощено, що товариство дбатиме «зарані про викоренення рабства і приниження нижчих класів»». А «Книга буття…» наскрізь пройнята антикріпосницькими думками.
Програмними документами Кирило-Мефодіївського братства передбачалося, що в майбутній федерації (конфедерації) слов’янських держав буде створено спільний орган — Слов’янський собор (сейм чн раду), до якого входитимуть представники (депутати) від усіх держав і вирішуватимуть тільки ті питання, що стосуватимуться всього слов’янського союзу’.
Ряд фахівців небезпідставно наголошують на тому, що український націоналізм виник первісно із «загальноруського» (російського) нативізму і що радше слов’янофільські, аніж західницькі, ідеї знаходили на початку позитивний відгук в Україні. Парадоксальним є інше: радикалізм, із яким ці «російські» (точніше, західні, але на російський лад артикульовані) ідеї були трансформовані в Україні. «Прагнення й орієнтації різних слов’янських народів були часто різними, а то й цілком протилежними. Навіть панславізм означав для різних слов’ян цілком різні речі»
Влушо, по суті, окреслив докорінну відмінність між російським та українським слов’янофільством наймолодший член Кирило-Мефодіївського братства, студент Ю. Андрузький: «Слов’яністи ще діляться за племенами (поряд із суто політичним поділом на «поміркованих» та «непоміркованих»): на малоросів, поляків і росіян, але поміж них чисельні лише перші дві партії, а з-поміж росіян ідеями слов’янізму займається не більше чотирьох-п’яти студентів… Головний корінь слов’янізму вважається у Москві, хоча там із цим не пов’язують політичних ідей, а займаються лише дослідженням старожитностей та історією слов’янських племен»
Кирило-мефодіївські слов’янофіли, по суті, першими почали стверджувати, що їхня культура «заслуговує підтримки й поширення сама по собі, а не лише задля збагачення культури російської». Вони почали «розглядати Україну в контексті слов’янського світу загалом і обстоювати федерацію слов’янських народів» За термінологією Ю. Андрузького (з точки зору «істинного» слов’янофіла), «політична лихоманка», що охопила студентів Київського університету, мала один характерний симптом: вона несла в собі ідею перетворення абсолютистської монархії в конституційну державу. Ця ідея була радше декабристською, тобто західницькою, ніж власне слов’янофільською. Крім того, ця «політична лихоманка» мала виразну етнічну особливість: вона «вражала» головним чином українських і польських студентів, тобто студентів-неросіян. Саме вони підтримували ідею федералізму — ще більш «підозрілу і небезпечну» з погляду імперії, ніж ідея конституціоналізму. Українське слов’янофільство, таким чином, від самого свого виникнення виявилося дивним синтезом справді слов’янофільських рис (нативізм, ідеалізація національної історії, сильні антипетровські настрої, донаціоналістична ксенофобія чи підозріливість до всього чужого — неслов’янського, етнічний месіанізм), а з іншого боку — суто західних запозичень (федералізм, конституціоналізм, демократія).
Така специфіка зумовлена певними особливостями України, що зробили її культурний і політичний розвиток суттєво відмінним від російського. Україна була не західною, а в основному російською колонією, тому українському нативізму значно більше загрожувала русифікація, ніж «вестернізація» традиційного національного життя. Слов’янофіли — кирило-мефодіївці, приміром, — підносили все «рідне» — українське — скорше як відмінне від російського, аніж як протилежне західному.
Вони з готовністю приєднувалися до своїх російських колег у їхній критиці Петербурга як надто вестернізованого ворожого міста, однак наголос ставили передусім на «ворожості», а не на «вестернізованості». Для них, на відміну від росіян, Петербург був «чужим» не тому, що був надто «західним», а тому, що був столицею чужої, ворожої українству Ітерії. Крім того, оскільки українські міста, українське дворянство й українське буття в цьому були сильно зрусифіковані, а не «вестернізовані», нативістська ксенофобія українців спрямовувалась саме проти росіян, а не проти людей Заходу. І хоча в Україні не бракувало євреїв, поляків, німців, які на різні лади визискували місцевих селян, їхня другорядна, «неголовна», сказати б, роль в ієрархії гнобителів була загалом очевидною. З огляду на це нечисленні спроби українських слов’янофілів пересадити на місцевий ґрунт антизахідну риторику слов’янофілів російських виглядають надто незграбно й фальшиво. Тому як курйозна євгеніка сприймаються такі рядки М. Костомарова у «Книзі буття…»: «Слов’янщина, хоч і терпіла і терпить неволю, та не сама її сотворила, бо і цар, і панство не слов’янським духом створено, а німецьким або татарським. Т тепер у Росії хоч і є деспот цар, одначе він не слов’янин, а німець, тим і урядники у його німці; оттого і пани хоч і єсть в Росії, та вони швидко перевертаються або в німця, або в француза, а істиний слов’янин не любить ні царя, ні пана, а любить і пам’ятає одного бога Ісуса Христа, царя над небом і землею»
Але, певно, найсуттєвішою відмінністю між російською й українською формами слов’янофільства, судячи з документів братства, була характерна — для кожної з них своя — проекція майбутнього. Вона визначальною мірою ґрунтувалася на ідеалізації минулого. Обидві течії були виразно пасеїстськими: представники і першої, і другої осуджували сьогодення й вихваляли минуле. Одначе привертає увагу те, що об’єкти їхнього осуду як у сучасній для них епосі, так і тим більше у минулому, були ЦІ1КОМ різними. На відміну від росіян, українці «приміряли» до своєї допетровської історії1 моделі західноєвропейських ідей, утверджених згодом просвітництвом і Великою французькою революцією.
Незважаючи на дещо архаїчний стиль, очевидно, запозичений з «Книги буття народу польського і польського паломництва» А. Міцкевича, український текст виглядає значно модернізованішим за висловленими в ньому головними ідеями та ключовими словами, наче зумисно запозиченими з лексикону французьких революціонерів кінця ХУГИ ст. Аналогічні — революційні по суті — ідеї ще виразніше формулювалися в деяких інших документах Кирило-Мефодіївського братства: «Кожне плем’я повинно мати народне правління і забезпечувати цілковиту рівність громадян за їхнім народженням, християнським віросповіданням та станом».
М. Костомаров у «Книзі буття…» вказує на два ймовірні джерела своїх демократичних ідей — польську конституцію, схвалену Сеймом у 1791 р. незадовго до події Речі Посполитої сусідніми імперіями, та декабристський рух у Росії 1823-1825 рр. Але водночас він зазначає, що саме Україна (а не навпаки) була прикладом і для поляків, і для росіян: «Бо голос її, голос, що звав усю Слов’янщину на свободу і братерство, розійшовся по світу слов’янському. Т одізвався він, той голос України, в Польщі, коли З травня постановили поляки, щоб не було панів і всі були б рівні в Речі Посполитій; а того хотіла Україна за 120 літ до того… 1 голос України одізвався в Московшині, коли після смерті царя Олександра хотіли руські прогнати царя і панство, встановити республіку, і всіх слов’ян поєднати по образу іпостасей божественних нерозділимо і не змінимо; а сього Україна ще за 200 років до того хотіла».
Хоча за формою месіанізму наведені вище формулювання з «Книги буття…» були тільки наслідуванням, а то й копіюванням польського зразка»”, але як свідчення способу україноцентричного моделювання історії вони постали явищем принципово новим.
Найцікавіше, що М. Костомаров, будучи професійним істориком, безумовно, знав, що польська конституція не була такою радикальною, як він її характеризував («щоб не було панів»), і декабристи теж не досягли такого радикалізм («прогнати царя і панство»). У своїх історичних дослідженнях М. Костомаров ніколи не підтасовував факти, навіть коли відпрацьовував свої новочасні погляди на історію, наприклад, про «федеративні начала в Давній Русі» Чим же пояснити його не-об’єктивність, коли в «Книзі буття…» було знехтувано прикладом важливішим, ніж декларативні положення так і не реалізованої на практиці польської конституції й так само не здійснені декабристські наміри? А йдеться тут про приклад Великої французької революції
Розгадка цього феномена криється в тому, що «Книга буття…» писалася не як текст історичного жанру, а як текст магічний — аналог віщування, пророцтва (тут автор — не історик, а радше поет), його призначення не описати історію, а «змінити» її — і «змінити» її за допомогою хоча б чарівних слів: «І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя… ні пана… ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії… І стане Україна незалежною Річчю Посполитою в союзі слов’янськім. Тоді скажуть усі народи, показують рукою на те місце, де на карті буде намальована Україна.