Отже, прогнозоване головним ідеологом Кнрило-Мефодіївського братства майбутнє України було не просто відтворенням ідеалізованого минулого. Воно — це минуле — поставало відтак модернізацією сучасного з його специфічно відібраними ідеями та по-новому інтерпретованими пріоритетами. Зрозуміло тому, що для автора «Книги буття…» не мав вирішального значення реальний зміст ні польської конституції, ні декабристських програм. Досвід Польщі і Росії у даному плані служив йому, головним чином, для моделювання суто «українських» (як йому видавалось чи прагнулось вірити) цінностей — свободи, рівності, братерства, ідеали польської конституції та російських декабристів були тут лише «реінкарнацією» — новим етапом втілення питомо українських цінностей (передовсім з відомої тріади:, утверджених легендарною козацькою республікою майже на 200 років раніше.
Сьогодні можна з цілковитою очевидністю стверджувати, що риторична стратегія автора «Книг буття…» була однозначно спрямована на націоналістичні цілі, зокрема для обґрунтування окремішності української нації, української культури. Української держави
Як це не парадоксально, але навіть сьогодні ці речі ще далеко не для всіх є очевидними. Що ж до 40-х років XIX ст., то їх бачили лише одиниці — безнадійні мрійники на зразок членів Кирило-Мефодіївського братства. Несприятливою обставиною тут було те, що Україна вступила в європейську «добу націоналізму» тоді, коли найостанніші залишки її автономії було знищено. Імперські аргументи «общеруської» нації і войовничого православ’я домінували над свідомістю всіх громадян, у тому числі й «малоросів». Український націоналізм був занадто слабкий, щоб кинути цьому дискурсу відкритий виклик. Тому він пішов на «єретичну» модифікацію панівної ідеології, щоб запозичити її концептуальні конструкції і її ж засобами сформулювати власну програму. Таким чином, кирило-мефодіївці витворити самостійну програвшу доктрину, достатньо радикальну для своїх цілей — «емансипації» української нації — і водночас достатньо помірковану, щоб бути сприйнятою більшим загалом прихильників.
Треба зазначити, що у такому контексті аргументи «західників» не були популярними в тогочасній Україні і не мали ніяких шансів на реалізацію. Українських слов’янофілів цілком влаштовували умови архіконсервативної Російської імперії, за яких їхній український традиціоналізм набував об’єктивно «прозахідного» і в цілому прогресивного спрямування. Тут використовувався саме слов’янофільський дискурс, аби підтримувати «традицію», але свою власну, великою мірою «європейську», а не російську; осуджувати і критикувати «модерність» — саме російську, а не свою — українську чи європейську. Західницька ж орієнтація не могла дати більше переваг, ніж слов’янофільська, натомість неодмінно привела б до прямого зіткнення з владою.
Крім того, як відомо, до середини ХТХ ст. українська національна свідомість чітко не виділяла себе із «загальноруської», і навіть українське письменство ще не стало справді «національною літературою, залишаючись типовим регіоналізмом» У цей період і протягом усього XIX ст., коли, до речі, українська мова почала офіційно заборонятись і переслідуватись, малоросійська література розглядалася як частина (і, власне, й була частиною) всеросійської, імперської літератури. «Всі українські письменникові так чи інакше брали участь у загальному всеросійському літературному процесі. Ба більше; на тому етапі функціонально українська література (тобто те письменство, яким українське суспільство живилося) була двомовна, і, мабуть, більше російськомовна, ніж українськомовна» Історичні наслідки цього феномена проявилися в тому, що «ідея слов’янської федерації панувала в українському політичному мисленні аж до XX століття».
Суть у тому, що новонароджений український націоналізм ще не мав достатніх сил зробити прямий виклик панівному «запальноруському» дискурсу і подолати його необхідним запасом власних, принципово відмінних доказів — аргументацій. Така потенційна слабкість зумовила його «пристосовницькій», підкреслено «поміркований», «лояльний» щодо імперії характер. Не зважуючись рішуче перекреслювати міф «общеруської єдності», український націоналізм намагався модифікувати цей міф на свій лад, шукаючи визнання етнічної окремішності малоросів у рамках тієї «єдності». І тут у нагоді стала слов’янофільська ідеологічна концепція, яка політично була цілком безпечною за умов імперії. Вона, по-перше, не оскаржувала, принаймні прямим чином, російського домінування. По-др>те, передбачала водночас визнання українців як окремої нації, поряд із чехами, поляками, хорватами та іншими. Отже, слов’янофільська концепція повною мірою була використана для конвертації місцевого патріотизму у новочасний націоналізм. І це було здійснено з належною увагою до сподівань тогочасного українського суспільства. Вищезазначене знайшло своє принципове відображення у «Книга буття…». Хоч уперше вони були опубліковані лише у 1905 р., їхні найголовніші ідеї втілені у поетичних творах Тараса Шевченка.
Безсумнівно, найбільший ідейний вилив на діячів Кирило-Мефодіївського братства здійснив саме Т. Шевченко. Є підстави твердити, що провідні суспільно-політичні думки його поетичних творів так чи інакше відобразилися у програмних документах кирило-мефодіївців. Де засвідчується, передусім, висловлюваннями останніх. Так, В. Білозерський 1 травня 1846 р. писав М. Гулаку: «Я мимоволі з приємністю подумав про те, яку геніальну людину ми маємо в Тарасові Григоровичі, бо тільки геній за допомогою лише одного глибокого почуття здатний угадувати потреби народу і навіть цілого віку, до чого не приведуть ніяка наука, ні знання без вогню поетичного і разом з тим релігійного» Високу позитивну характеристику, пройняту глибоким усвідомленням величезної суспільної значимості поетичної творчості Т. Шевченка, дав П. Куліш: патріотично налаштована українська молодь дивилася на поета як на якийсь «небесний світильник», він появився серед тих, хто прагнув «ви-двигнути рідну націю з духовного занепаду, українського кріпака з неволі духовної і соціальної», як «видиме оправдання нашого натхнення звиш»; Шевченкова муза тоді «запротестувала з усією енергією своєю проти ледарства сильних миру сього»; «наші молоді мрії знайшли в Шевченкові благословенне оправдання, знайшли запоруку своєї будушини»; «для мене ж сяйво духа його було тамся надприродним…»; поет «вже був не кобзар, національний пророк»°. П. Куліш засвідчив і значний вплив поглядів Т. Шевченка на М. Костомарова: «Багато в дечому він природно мусив підлягати Костомарову, але й Костомаров не міг бути вільним від його впливу»’.
Цікавою є оцінка прогресивної ролі Т. Шевченка з точки зору «прозахідних» орієнтацій, яку висловив відомий націоналіст нативістського напрямку Р. Смаль-Стоцький: «У темну добу абсолютизму він (Т. Шевченко) підніс у одному з віршів прапор американського республіканізму, проголосивши ідеалом України «Джорджа Вашингтона з новим і праведним законом» і поставивши за взірець своїй нації ідеї американської Декларації про незалежність 1776 року… Шевченко сформулював українську національну ідею й перетворив український націоналізм у силу соціального й політичного визволення, нерозривно поєднавши їх із західноєвропейськими ідеями, особливо — з ідеями батьків-засновників Сполучених Штатів Америки. Шевченко інстинктивно відчув вирішальне значення того пам’ятного внеску, який зробила американська нація в боротьбу за моральний лад у світі. Ідеї американської Декларації про незалежність ознаменувати для нього вершинний здобуток загальнолюдської боротьби за свободу… Культ Шевченка, був, по суті, культом ідей американської Декларації про незалежність, культом ідей свободи й людської гідності перед Богом…
Щодо релігійно-клерикальних аспектів історіософських концепцій, то кирило-мефодіївці були послідовниками християнських гуманістичних ідей. Вони піднесли до рівня програмних положень вимогу, щоб управління, законодавство, право власності базувалися на засадах вчення Ісуса Христа. На їхню думку, в управлінні кожною слов’янською державою та союзом таких держав повинні мати перевагу ті, хто має достатню освіту й високу моральність. Вони виявляли особливу турботу про те, щоб домогтися ліквідації розбрату між слов’янськими племенами, особливо в конфесійних питаннях.
Слід зазначити, що програмні положення Кнрило-Мефодіївського братства були викладені не тільки в колективних документах («Статуті Слов’янського товариства Св. Кирила і Мефодія» та «Книзі буття українського народ»), а й у працях окремих членів: поясненнях до статуту і записці про народпу освіту В. Білозерського, записках М. Костомарова про панславізм та М. Савича про емансипацію жінок у суспільстві; «Проектах досягнення можливого ступеня рівності й свободи (переважно в слов’янських землях)» та «Ідеали держави» Ю. Андрузького, листуванні, художніх і публіцистичних творах.
Згадані вище головні програмні положення, безперечно, поділялися всіма учасниками Кирило-Мефодіївського товариства. Тому твердження багатьох дослідників минулого переважно представників радянської історіографії про те, що серед них сформувалися два антагоністичні крила (течії) — радикально-демократичне (революційне) та ліберальне, — між якими відбувалися гострі суперечки, навіть точилася боротьба, — є помилковими. Звичайно, у світоглядних позиціях коленого кирило-мефодіївця були певні відмінності, що зумовлювалися соціальним походженням, життєвим досвідом, рівнем і змістом освіти та характером виховання, рисами характеру тощо, і це проявлялося під час обговорення тих та інших суспільно-політичних проблем на спільних зібраннях, у листуванні, власній творчості і т. д.
Прихильників революційно-демократичних поглядів у Кирнло-Мефодіївському братстві гуртувала навколо себе творчість Т. Шевченка. У питаннях здійснення програмних ідей вони стояли на радикальніших позиціях. Заклики до повалення самодержавства й скасування кріпосного права сприймали всі члени товариства, ще більш близькими вони, крім поета, були М. Гулакові, О. Навроцькому, І. Посяді.
Прихильники еволюційних поглядів становили у братстві більшість, що мало вплив на напрям програми й діяльності таємної організації. Серед них були, насамперед, М. Костомаров і В. Білозерський, а також П. Куліш, Д. Пильчиков, О. Маркович, О. Тулуб, М. Савич. Ця частина вважала можливим здійснення програми шляхом просвітництва і реформ.
Необхідно підкреслити, що діяльність братства не була ізольованою від аналогічних процесів у інших країнах. Вивчення документів свідчить про те, що міжнародні революційно-визвольні події активно впливали на формування поглядів кирило-мефодіївців, які шукали шляхів єднання з прогресивними силами Європи. Підтвердженням цього є прагнення членів братства налагодити зв’язки з діячами визвольного руху західнослов’янських країн. Так, М. Гулак листувався з чеським поетом Вацлавом Гайкою. У листі від 8 березня 1846 р. він писав: «Головну увагу досі я звертав на правові відносини нижчих станів, як у Росії, так і в інших слов’ян, якраз на рабів, невільників, холопів, селян, підданих й інших як на предмет, що за своєю важливістю і сучасністю заслуговує порівняно з іншими нагальнішого уважного вивчення». В. Біюзерський, перебуваючи весною 1847 р. у Польщі, встановив контакт з істориком літератури слов’янських народів В. Мацейовським, філологом П. Дубровським та ін. Проїжджаю 1847 р. через Париж, М. Савич передав польському поетові Адаму Міцкевичу рукописну копію Шевченкової поеми «Кавказ». Т. Шевченко у 1846 р. познайомився зі студентом Київського університету поляком Ю. Беліною-Кенджнцьким і навіть намагався залучити його до братства. Через Є. Врублевського кирило-мефодіївці встановили зв’язок із таємним «Союзом литовської молоді». Налагоджувалися контакти з діячами російської політичної організації петрашевців.
Отже, підсумовуючи вищевикладене, зазначимо таке: численні документальні матеріали переконливо доводять, що, на думку кирило-мефодіївців, український народ зможе завоювати належне йому місце серед народів світу не шляхом відособленості, а в результаті розвитку рівноправного співжиття та взаємозв’язків між ними. Ідеї перебудови суспільства єднали кирило-мефодіївців з прогресивними революційними силами тієї епохи. Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягало, насамперед, у тому, що воно знову висунуло ідею створення суверенної Української держави. Не менш важливою була його ідея творення нової України на засадах демократизму — політичного й соціального, — по суті, розбудови в Україні громадянського суспільства. Тобто будівництво демократшшої України мало здійснюватися не тільки з використанням історичних традицій державотворення українського народу, а й з урахуванням передового досвіду європейських народів. Зміна міждержавних відносин, передусім між слов’янськими державами, на принципах демократичної федерації (конфедерації) — одне із значних ідейних надбань кирило-мефодіївців. М. Грушевський відзначив, що кирило-мефодіївці вперше спробували теоретично сформулювати «українську ідею у політичній і суспільній сфері в дусі прогресу й свободи», що від них «веде свою історію весь новий український політичний рух»
1
Епоха Петра І усвідомлювалася українськими слов’янофілами як історичний рубіж, коли були знищені права і вольності українців, їхня самобутність, їхнє минуле і майбутнє, як символ російського імперського деспотизму стосовно України.
2
Ні в польській конституції, ні в програмах декабристів не відводилось ніякого місця українцям як окремій нації. Дехто з декабристів схилявся до федералізму і погоджувався на автономію для поляків, але аж ніяк не для українців.