Киценко Микола Петрович (1921-1982) — автор ідеї увічнення пам’яті запорозького козацтва на о. Хортиця та в усій Україні.
Микола Киценко народився 4 грудня 1921 р. в селі Куркулак (пізніше — Нижній Куркулак) Токмаківського району Запорізької області. Невід’ємною духовною рисою селян Куркуляка було прагнення зберегти історичну пам’ять про своїх героїчних предків — славетних запорізьких козаків. Козацькі пісні й думи, легенди та перекази, побутові традиції стали основою культури мешканців цього краю. Разом іа любов’ю до безмежного козацького степу ввійшли вони змалку і в свідомість Миколки, сформували його особистість.
У чотирирічній школі села Показного Миколі Киценку пощастило з учителем — Устином Юхимовичем Халіменчуком. Досвідчений педагог, український патріот прищепив допитливому учневі любов до історії України, а особливо до історії козаччини. Запорозької Січі.
З п’ятого класу Микола ходив до Коханівської школи, щодня відміряючи туди й назад по п’ять кілометрів. І тут він був одним з найкращих учнів. У шкільні роки дуже багато читав, особливо вабила його поезія.
Уже в зрілому віці Киценко казав, що його вихователями і вчителями, поряд з батьками, були й сільські діди, які літніми вечорами після роботи сиділи в холодочку «попід стріхами» і в мудрих розмовах розкривали йому правду життя.
1936 р., після закінчення семирічки, Микола Киценко вперше спорядився в далеку дорогу — вступати до Новомосковського педагогічного технікуму, йшов до станції Попове пішки, босий. Так і з’явився перед приймальною комісією. Добре підготовлений з мови й літератури, він не дуже опанував математику й відверто зізнався, що не знає, як розв’язати задачу. «А що ти, дитино, знаєш?» — запитав директор технікуму. «А я «Кобзаря» знаю», — відповів Микола. І члени приймальної комісії почули уривки з багатьох творів цієї безсмертної книги.
Під час навчання в технікумі Микола виявив літературні здібності: писав вірші, рецензії, редагував стіннівку. Друзі цінували його товариськість, почуття гумору. Однак на мізерну стипендію жилося сутужно. Бувало, що й голодував. У батьків ніколи не просив. Добре знав, що злидні обсіли батьківську хату.
На канікули приїздив додому. Взимку йшов пішки від станції у подертих черевиках, підв’язаних мотузком. Та ніколи ніхто не чув від нього скарг, прохань про допомогу. Навпаки, умів піднести дух іншим. Він організував у селі драмгурток і оркестр струнних інструментів. Сам добре грав на балалайці, мандоліні та гітарі. У сільському клубі ставив з хлопцями п’єси, під власний акомпанемент майстерно виконував українські народні пісні.
Сім літ життя, починаючи з 1939 р., довелося Киценкові віддати армії. Він брав участь у Другій світовій війні. У боях з японцями був контужений…
у лютому 1946 р. Киценко з дружиною та дев’ятимісячною донькою дістався до районного центру Токмак, а далі — пішки у валянках по мокрому снігу двадцять кілометрів до рідного села, зруйнованого війною. Батьківська хата без даху, вікна закладені цеглою, худоби нема, мати й сестра у шматті, їсти нічого. Батька забрали в трудову армію на шахти Донбасу, там він захворів на сухоти. В Україну прийшов страшний голод 1946-1947 рр.
Микола Петрович влаштувався коректором у районній газеті Токмака. Його літературні здібності, ерудицію помітили й запросили очолити Верхньохортицьку районну газету. Це дало йому можливість часто бувати на Хортиці, яка вабила ще з дитячих років. Саме з цього часу й почалося ґрунтовне вивчення ним історії острова.
На посаді заступника голови Запорізького облвиконкому Микола Киценко працював дев’ять років і багато зробив для збереження духовної та матеріальної культури на землях запорозького козацтва. До 150-річного ювілею Тараса Шевченка з ініціативи Миколи Киценка на Хортиці заклали парк на честь великого Кобзаря, посадили 400 дубів.
Завдяки зусиллям голови Запорізької обласної організації Товариства охорони пам’яток історії та культури Миколи Киценка було засновано музейний комплекс «Кам’яна Могила» під Мелітополем, а також споруджено салон біля 800-річного запорозького дуба у Великій Хортиці.
Ідея увічнення історичної пам’яті про запорозьке козацтво і створення меморіалу на Хортиці — то був зоряний час Микола Киценка. Головним завданням, яке поставив він перед собою, було домогтися надання цій справі державної підтримки. Разом із тодішнім заступником Голови Ради Міністрів УРСР П. Т. Троньком, начальником Запорозького обласного управління культури С. Кириченком та автором цієї статті М. Киценко розробив проект урядової програми увічнення пам’ятних місць запорозького козацтва, перетворення острова Хортиці на державний заповідник, побудови там історико-меморіального комплексу запорозького козацтва. 18 вересня 1965 р. Рада Міністрів УРСР прийняла Постанову № 911 «Про увічнення історичних місць запорозького козацтва, оголошення острова Хортиці державним заповідником і побудову історико-меморіального комплексу запорозького козацтва на острові Хортиця».
Успіху справи Киценка сприяла підтримка її тодішнім першим секретарем ЦК КП України Петром Шелестом. У цього комуністичного функціонера, можливо, десь у підсвідомості жевріло національне почуття. Адже це він, виступаючи на з’їзді письменників України, закликав «плекати рідну українську мову». До того ж хоча хрущовська «відлига» вже закінчувалась, за інерцією ще долинали її відголоски.
Отже, після виходу урядової постанови навколо Хортиці почала розгортатися активна робота; нею керував Микола Киценко, виявляючи організаторський талант, наполегливість, безмежну відданість справі. Поряд з М. П. Киценком у хортицькій справі активно діяв Степан Маркевич Кириченко — тодішній завідувач відділу культури Запорізького облвиконкому, історик, патріот України, людина поетична і душевна, талановитий організатор.
Микола Петрович організував наукове вивчення острова, в якому сам брав безпосередню участь, зумів згуртувати довкола себе прогресивну творчу громадськість міста Запоріжжя та області: істориків, археологів, краєзнавців, географів, філологів, біологів, журналістів, письменників, поетів, художників, архітекторів.
Проводилися пошукові роботи в архівах, здійснювалися дослідження безпосередньо на острові, визначався загальний образ майбутнього історико-тематичного, садово-декоративного парку та його етнографічної частини. Безперечним досягненням було детальне вивчення топографії і топоніміки Хортиці, визначення пам’ятних місць, пов’язаних із видатними подіями, окреслення історико-природних зон. Завдяки невтомному Миколі Киценку на острові було встановлено більше 130 пам’ятних охоронних знаків.
Багато зусиль і часу віддав він проведенню республіканського конкурсу на кращий проект історико-меморіального комплексу.
1 вересня 1970 р. була затверджена дирекція Державного історико-культурного заповідника запорозького козацтва на острові Хортиця. За спорудженням меморіалу завдяки зусиллям Миколи Киценка стежила вся Україна. Він розшукував діячів науки, літератури, мистецтва, тією чи іншою мірою причетних до розробки козацької тематики, зокрема й автора цієї статі, залучав їх до участі в створенні козацького меморіалу.
Мені пощастило взяти участь у розробці концепції, основних напрямків і плану-програми створення історико-меморіального комплексу на Хортиці.
Довелося також працювати над підготовкою матеріалів для втілення задуму М. Киценка щодо увічнення пам’ятних місць історії запорозького козацтва на всій території України відповідно до постанови уряду від 18 вересня 1965 р. Було виявлено і складено науковий список-реестр таких меморіальних місць, який був опублікований у семи номерах журналу «Україна» за 1966-1967 рр.
М. Киценко систематично й наполегливо вивчав історію Хортиці, результатом чого стала його історико-краезнавча, науково-популярна книжка з дослідницькими новаторськими узагальненнями «Хортиця в героїці і легендах». Ця книжка виходила двічі: у 1967 і 1972 роках у видавництві «Промінь» (Дніпропетровськ). Книжка М. П. Киценка стала певним етапом у вивченні й історії Хортиці. У ній вперше правдиво висвітлювалася історія славетного дніпровського острова.
Найбільше сторінок у книжці присвячено героїчному трьохсотрічному козацькому періоду в історії Хортиці. Автор вперше розкрив велике стратегічне значення Хортиці в історії козацтва.
Завдяки запорожцям Хортиця прославила-:я у віках і ввійшла в історію людства. До напи-ання книжки автор залучив багато історичних джерел, доповнивши їх легендами та переказами козацької Хортиці, пов’язаними з її скелями, берегами. Великим Лугом, Січовими ворогами та ін. У книжці справедливо говориться: «На Хортиці немає горбика, ямки, які б не розмовляли з нами мовою століть».
З ініціативи М. П. Киценка Запорізький облвиконком прийняв ряд спеціальних постанов на захист Державного заповідника острова Хортиці, зокрема про упорядкування землекористування, заборону самовільної забудови її території, звільнення від господарчого навантаження. І не його вина, що ці рішення залишилися на папері.
Після вимушеної відставки Шелеста, приходу до влади Щербицького посилилися російські великодержавні тенденції у політиці Москви на Україні. Почалося цькування Киценка. Сигналом послужила редакційна стаття в газеті «Індустріальне Запоріжжя», де піддавалася нищівній критиці його книжка «Запоріжжя в бурях революції».
На початку 1973 р. з’явилися ще дві статті, в яких гостро і безпідставно критикувалася друга книжка М. Киценка — «Хортиця в героїці і легендах». У журналі «Вопросы исто-рии» (Москва) за прямою вказівкою Суслова, в чому авторка рецензії [Дружиніна] зізналася директору Хортицького заповідника А. Сокульському, було опубліковано рецензію, написану з позицій колонізаторської політики російського царизму.
Ще одна нищівна і настільки ж необ’єктивна рецензія (автор М. Котляр) з’явилася в «Українському історичному журналі» (Київ). Ця рецензія була реакційнішою, ніж маніфест Катерини II про скасування Запорозької Січі! Саме ці дві рецензії і стали підставою для винесення 20 березня 1973 року Запорізьким обкомом КПУ рішення про усунення М. П. Киценка з посади заступника голови облвиконкому (формально: «за допущенные ошибки в работе») і про заборону його книжки «Хортиця в героїці і легендах», яка спішно була вилучена з бібліотек та книжкової торгівлі і спалена! На цю книгу було заборонено навіть посилатися! Киценка усунули від робіт у заповіднику, а сам Музей історії козацтва спішно перелаштували в Музей «дружби народів»(!).
У травні 1973 р. тодішнє Політбюро ЦК КПУ розглядала доповідну записку секретаря з ідеології «Про серйозні недоліки, допущені при будівництві історико-культурного заповідника на острові Хортиця м. Запоріжжя». Вона мала характер політичного доносу. Зокрема в ній ішлося, що ідейно-тематична спрямованість комплексу на о. Хортиця «не відзначалася належною класовою чіткістю і послідовністю, вся увага концентрувалася головним чином на моменті національному. Сильно відчутні елементи захоплення козацькою старовиною, її ідеалізація».
З 1973 р. майже десять років М. П. Киценко працював завідувачем відділу трудових ресурсів Запорізького облвиконкому. Як завжди, ставився до роботи відповідально, сумлінно.
Тяжко переживаючи відлучення від справи свого життя, душею вболіваючи за трагічний стан української культури, Микола Петрович не занепав духом. Він продовжував працювати над книжкою, не втрачаючи віри в можливість нового її видання, коли в Україні настануть кращі часи.
На одному з примірників другого видання своєї книжки на початку травня 1974 р. він написав: «Тепер, коли пройшли бурі і грози, які принесли нову трагедію Україні, книжку доповнити тими правками, що помітив на сторінках, і, можливо, одним економічним розділом — про шляхи, переправи, зимівники, чумацтво; решту залишити без змін, не розширювати: тепер уже книжка виступає як історичний документ того, що сталося в кінці 1972 р.- протягом 1973 р. присуджено краєзнавчу премію імені Дмитра Яворницького, у 1993 р. вийшло третє видання його книжки «Хортиця в героїці і легендах» (видавництво «Січ», Дніпропетровськ).
Однак, на жаль, не просувається і тепер втілення в життя ідеї Миколи Киценка — перетворення прадавньої козацької землі у величний пам’ятник запорозькому козацтву, хоча в 1992 р. Кабінет Міністрів України видав постанову, підписану тодішнім прем’єр-міністром Леонідом Кучмою, про надання острову Хортиці статусу національного заповідника. Однак досі жоден із пунктів цієї постанови не виконується. Більше того, знову мусуються плани збудування мосту через Хортицю, що завдасть непоправного удару цьому унікальному історичному та природному заповіднику…
Символічно, що Микола Петрович у 1978 році написав вірш-сповідь, присвятивши його Олесеві Гончару. Вірш не потребує коментарів. Тільки душу охоплює безмежний сум, що не дожив автор до того часу, коли Україна стала на омріяний ним історичний шлях, здобувши незалежність.
О. Т. ГОНЧАРУ
Ми винесли все, що на долю гірку
нам дісталось:
Цькування з трибун, підлі, отруйні статті.
Відступи друзів, безчестя,
що правдою звалось.
Ми винесли все, і нам не забути тортури оті.
Ми винесли все за честь, справедливість,
за славу.
За мову твою і чисті, джерельні пісні.
За душу Тараса, давню Козацьку державу.-
Ми винесли все, і зорі нам
будуть світити ясні.
А коли набіжить, настигне
тривожна година,
І серце замовкне в жорстоких шалених боях,-
Нам бронзи не треба!..
Цвіла б і жила Україна,
І правда щоб встала на наших
зотлілих кістках!
10 травня 1982 р. Миколи Петровича не стало. Своїм величним діянням — увічненням історичної пам’яті запорозького козацтва на Хортиці й на всій Україні — він назавжди увійшов в історію нашої держави. Без таких, як Киценко, без їх духовної ноосфери неможливе було б українське національне відродження, яке переживає нині наша країна. Таких людей було небагато, але вони існували навіть у найжахливіші часи в історії України. Пам’ятаймо ж великий духовний подвиг Миколи Киценка, інтелігента з української хліборобської родини, продовжувача роду козацького, що ніколи не втрачав своїх генетичних зв’язків із запорожцями, сина козацького степу.
Тепер, коли Україна стала незалежною, ім’я Миколи Киценка здобуло визнання. Його іменем названі скелі на Хортиці.