На початку 70-их pp. Київ зосередив у собі значні інтелектуальні сили і став головним осередком українського національного руху. Центром культурно-громадського життя стала Київська Громада.
Жили там тоді і працювали Вол. Антонович, Мих. Драгоманов, Павло Житецький, Павло Чубинський, І. Михальчук, Микола Лисенко, Федір Вовк, Софія Руссова, Мих. Старицький, І. Нечуй-Левицький.
Київська громада
З кіл Київської Громади вийшла ініціатива заснувати у 1873 р. українське наукове товариство під офіційною російською фірмою «Південно-західній відділ російського географічного товариства». Це т-во повело енергійну роботу наукового дослідження української історії, етнографії, мови, словесності, економіки. Завдяки послабленій цензурі у Києві згодом появились українські книжки для народу, а теж белетристичні й популярно-наукові твори. Композитор Лисенко почав опрацьовувати українську музику і створив українську національну оперу. Київська Громада придбала газету «Київський Телеграф», який став органом української думки. Були активні зв’язки з Одесою, де теж існувала Громада, як теж з Галичиною і Буковиною.
Розгортання національного руху в початках 70-их років затривожило російський уряд, що добачав у ньому черговий прояв політичного сепаратизму У країни, мовляв, „вони хочуть вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі”. Рішенням спеціальної комісії для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю — закрито «Південно-західній відділ географічного т-ва», заборонено видавання «Києвского Телеграфа». Рівночасно розпочались репресії проти визначних членів Київської Громади. Зокрема уряд звернув особливу увагу на Мих. Драгоманова, тоді професора історії на Київському університеті і визначного науковця, дуже талановитого публіциста, який користувався великою популярністю так в Україні, як і серед прогресивних росіян. Відігравав він теж значну роль у зміцненні зв’язків східних і західних діячів української культури, в організації видавничої справи, в пропаганді української літератури в західній Європі, як теж надбань поступової російської літератури серед читачів східньої і західньої України. Зокрема мав він великий вплив на молоде покоління галицьких українців 80-90-их pp. Під його впливом довший час був теж І. Франко.
Михайло Драгоманов
Михайло Драгоманов (1841-95) був уродженцем Полтавщини. Після закінчення Київського університету став там у 1873 р. викладачем історії, а рівночасно, поряд з Антоновичем, що був лідером Київської Громади (т.зв. „старої”), був тоді найбільш маркантною постаттю тодішнього наукового Києва. Він теж, коли почались репресії проти українських діячів, був першою жертвою нагінки царської поліції. З особистого наказу царя його у 1875 р. звільнено з праці у Київському університеті. Цього ж року Київська Громада висилає його закордон, до Швейцарії, і тут у Женеві Драгоманов починає видавати перший модерний український журнал «Громада» (5 томів в роках 1878-82), а теж брошури українською, російською і французькою мовами та іншими західноєвропейськими мовами.
В них інформує він європейську громадськість про українську проблему. Оснований ним у Женеві гурток політичних діячів вважається зародком українського соціалістичного руху. З причин його лівих марксистських поглядів прийшло до розриву з Київською Громадою і Драгоманов виїздить до Болгарії, де став професором Софійського університету і тут він помер.
Основні зацікавлення Драгоманова були в сфері міжнародної конституційної та культурної політики. Крім цілої низки ідеологічно-політичних праць, Драгоманов є автором цілої низки праць з ділянки української і загальнослов’янської етнографії та фольклористики. Як літературний критик і етнограф був він найвизначнішим представником в Україні історично-порівняльної методи. Дав він дуже цінні праці-дослідження української народної словесності, як от «Исторические песни малоруского народу», «Малоруские народния предания и расскази», «Політичні пісні українського народу XVIII-XIX ст.» Багато етнографічних праць Драгоманова надруковано чужими мовами. Був він теж реформатором української абетки, яку прозвали „драгоманівкою”, і користувався нею у своїх писаннях аж до смерті, але вона в загальному вжитку не прийнялась.
У зв’язку з цим варто на цьому місці зацитувати коротку, але вимовну характеристику Драгоманової діяльності в Женеві, яка вийшла з-під пера Франка. У своїй «Історії української літератури до 1890 р.» Франко м.ін. писав: „Від кінця 1876 р. Женева зробилась центром коли не українського руху, то української думки на протязі двадцятьох літ. Тут написав Драгоманов найбільшу часть того, що запевнило йому визначне місце в українському письменстві, а також ряд писань публіцистичного характеру російською, французькою та італійською мовами, що запевнило місце між визначними публіцистами ХХ-го віку”.
Київська громада. Михайло Драгоманов (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)