Історія ранньофеодальної України князівських часів найбільш сприятливий для України час. До цієї держави завжди була прикута увага дослідників, її вивчали як у дореволюційній, так і в радянській школах. Існування розвиненої держави у IX — XIII ст. на наших землях, яка за своїми цивілізаційними здобутками не лише не поступалася, а інколи й переважала в культурному розвитку країни Західної Європи — це той історичний позитив, на якому виховували не одне покоління українців.
Справді, такі факти, як грамотність серед князівської верхівки й простолюду (на підставі берестяних грамот), вигідно відрізняє Україну-Русь від таких країн, як, наприклад, Англія та Франція, де королі навіть не вміли писати (історія Анни Ярославни й короля Франциска, українського Євангелія, на якому присягали французькі королі). Багато важить факт європейського визнання державного Києва й династичних зв’язків староукраїнської держави майже з усіма королівськими родинами Європи. Україна тоді була державою міст і за цим показником не поступалася Європі. Приклад Києва, міста, більшого тоді за Париж і Лондон, також промовляє на користь тодішнього рівня розвитку давньоукраїнської держави. Через грандіозні розміри Київ порівнювали з Константинополем. Близько п’ятдесяти кам’яних церков у ньому, майже 100-тисячне населення, вісім ринків, І це тоді, коли в головних містах
Європи населення не перевищувало 5-6 тисяч осіб, а культові споруди з цегли можна було порахувати на пальцях однієї руки. Через кілька століть ситуація змінилася кардинально, але це мало зовнішню причину — монголо-татарів.
Факт важливості давньоруської спадщини для виховання гордості за своє минуле серед нових генерацій людності добре розуміла російська влада та її вчені-історіографи. Росія після приєднання до неї України в XVI ст. проголосила себе спадкоємицею київських князів і слави давньої України-Руси. На цій підставі побудована система доведення права московських царів на українські землі. Теза про наступність влади лежала в основі імперської єдино-неподільної візії Росії.
Для постановки українського питання українській історіографії необхідно було вирішити проблему належності києворуської спадщини. Належність історії Давньої Русі передусім українській історії піднімали всі визначні українські історики XIX ст. — від Михайла Максимовича до Михайла Грушевського. Логіка українських інтелектуалів була така: оскільки стверджуємо, що український етнос проживав стало на землях Наддніпрянщини й Наддністрянщини у IX — XIII ст, то закономірно й державне утворення на цих землях вважати українським. На противагу цьому російська суспільна думка висунула тезу про знелюднення земель навколо Києва в результаті монгольської навали, переселення етнічних росіян на землі навколо Москви й натомість заселення Києва галичанами-українцями. Суперечка “южан” (українських вчених) і “сєвєрян” (вчених російських) тривала в площині філології, етнографії та історії і, на думку Івана Огієнка, закінчилася перемогою “южан”. Що дало можливість українській стороні з наукового поля перейти до вимог українського культурно-політичного відокремлення.
Повсюдне вживання штучного терміну “Київська Русь”, введеного в обіг російською історіографією, є неправомірним для нас. Від нього відмовилися батьки української національної історіографії Олександр Барвінський (історик Ігор Чорновіл приписує саме йому термін Україна-Русь), Володимир Антонович, Михайло Грушевський (для російськомовних читачів перші томи “Історії України-Руси” він видав під назвою “Киевская Русь”, ш;об не викликати обурення в людей, які сприймали російські трактовки нашої історії). Київська Русь за логікою російських інтелектуалів розпочинала тричленну тисячолітню історію імперських Русей: Русі Київської, Русі Московської та Русі Петербурзької. Натомість українці протиставили російській історіографічній схемі чотири періоди української історії: України-Руси, України польсько-литовського часу, України козацької й України нового часу. Отже, коли сьогодні під час святкування хреш;ення Руси-України Володимиром Святим ми, українці, кажемо про Київську Русь, то несвідомо погоджуємося зі схемою російської історії, ш;о є анахронізмом. Не випадково пропагандистом терміну Київська Русь є історик Петро Толочко — переконаний прихильник старої російської схеми української історії. На наш погляд, цілком правомірним є вживання до давньоруського часу історії терміну “давньоукраїнська історія”. І так само вживання понять “давньоукраїнські князі”, “давньоукраїнська мова” для періоду до XIII ст.