його державна діяльність тривала 59 років, хоча прожив він 63 роки. Тут немає помилки: чотирилітнім вступив Данило Романович на многотрудний шлях політичного життя…
А ти, буй-Романе, і ти, Мстиславе!
Мисль одважна
Покликає ваш розум на діло.
Високо плаваєш ти, Романе,
В подвигах ратних,
Як той сокіл на вітрі ширяючи,
Птицю долаючи одвагою.
Маєте ви залізні нагрудникиПід шоломами латинськими.
Та й не одна країна гуннська,
Литва ще й ятвіги,
Деремела й половці Списи свої покидали,
А голови преклонили
Під тими мечами булатними!
Це сказано про батька Данила, галицько-волинського князя Романа Мстиславича (1150—1205 рр.). Невідомий автор “Слова про Ігорів похід” змальовує його могутнім переможцем багатьох країн і народів. Та чи немає тут перебільшення, притаманного пам’яткам давньоруської словесності? Звернімося до джерел уже історичних і прочитаємо такий же вражаючий і піднесений панегірик Роману у вступній частині Галицько-Волинського літопису: “Він переміг усі язичеські народи мудрістю свого розуму… Наслідував діда свого Мономаха, який погубив поганих ізмаїльтян, що називалися половцями”.
Щоправда, у літописному тексті мовиться лише про гучні перемоги Романа Мстиславича над половцями. Та, на погляд давньоруського суспільства, боротьба із хижими половецькими ханами була головним зовнішньополітичним завданням і доблестю будь-якого князя. Відбиття половецької навали вимагало напруження всіх сил, воно було необхідною умовою незалежного
Очевидно, мовиться про тестя Данилового — Мстислава Здатного, економічного, політичного, соціального 1 культурного розвитку ВСІХ східнослов’янських земель, навіть тих, на які не вторгалися орди половецьких ханів. Недаремно літописець поставив Романа поряд з іншим великим войовником проти половців — його предком Володимиром Мономахом.
Князюючи спочатку в Новгороді Великому, а потім у Володимирі-Волинському, Роман Мстиславич до кінця XII ст. об’єднав під своєю владою Волинську і Галицьку землі, став володарем могутнього князівства, ледве чи не найсильнішого на феодально роздробленій Русі. Феодальна роздробленість послаблювала політичну могутність і державну єдність Давньої Русі, і цим не забарились скористатися половецькі хани, польські, угорські та німецькі феодали. Протягом шести недовгих років перебування на галицько-волинському великокняжому престолі (1199—1205 рр.) Роман Мстиславич доклав зусиль, аби відвернуги ворожі навали і відновити єдність Давньоруської держави. Робив це він у відповідності з політичними уявленнями феодального класу Русі: об’єднавши Галицьке і Волинське князівства, заявив про свої права на Київ. Задля справедливості зазначимо, що тодішній київський князь Рюрик Ростиславич був слабким і підступним володарем і політиком, якому не під силу було об’єднати Русь. Але він охоче розпалював князівські усобищ, лигався з половецькими ханами, використовуючи їх у боротьбі з князями-конкурентами. У 1202 р. Роман оволодів Києвом і фактично став великим князем у стольному місті Русі.
Маємо всі підстави довіряти розповіді В. М. Татищева, запозиченій, напевне, із якогось невідомого нам стародавнього джерела, про те, що Роман Мстиславич в останні роки життя публічно виступив з проектом підтримки “доброго порядку” на Русі. За цим проектом передбачалося припинення князівських сварок у державі, зіуртування сил для відпору половцям та іншим ворогам, запровадження майорату (передачі князівського столу і всіх земель старшому сину, що ставило перепону роздрібненню князівства) і навіть — вибори київського князя (у разі його смерті) шістьма найбільшими на Русі князями.
Для обговорення і затвердження свого проекту “доброго порядку” Роман запропонував скликати князівський з’їзд — “снем”, але суздальський, смоленський та всі інші князі відмовилися з’явитися на нього, мотивуючи свою відмову різними причинами, головна серед яких — “того одвіку не було”. Самому князю Роману не судилося об’єднати Русь. У 1205 р. він загинув поблизу польського містечка Завихоста під час походу проти малопольського князя Лєшка Краківського». Роман залишив по собі голосну славу переможця половців і двох малолітніх синів: чотирирічного Данила і дворічного Василька. Данила і було проголошено великим галицько-волинським князем.
Та з першого дня князювання Данила Романовича було затьмарене бунтом великих галицьких бояр, багатих земельних магнатів. Великі бояри Галицької землі до приходу туди Романа Мстиславича були справжніми і. повновладними її господарями, не рахувалися ні зі знаменитим Ярославом Осмомислом, ні з його сином Володимиром, безцеремонно втручалися не лише в політику, айв особисте життя князів. Володіючи великою земельною власністю, грішми та іншими багатствами, бояри тісно оточили і стиснули Галич своїми садибами-замками, наповненими озброєними людьми, по суті, перетворивши князів у своїх полонених.
Владний, сильний характером батько Данила Роман не міг і не бажав миритися із сваволею і нахабством бояр. До того ж опір феодалів заважав політиці централізації князівства, яку він провадив. Іноземні хроніки розповідають про знищення князівськими дружинниками багатьох боярських олігархів, втечу вцілілих у пониззя Дністра та в Угорщину, керівники якої охоче втручалися в галицькі справи, маючи далекосяжну мету. Нагла смерть Романа в розквіті сил завадила йому остаточно задушити боярську опозицію, що опиралася не тільки об’єднанню всієї Русі, а навіть Галицько-Волинського князівства. Відзначимо, що боротьба князя Романа проти боярської олігархії була історично прогресивною ще й тому, що зміцнювала князівську владу, тобто державність, а це в умовах зрілого етапу феодальної формації сприяло еволюції виробничих сил і піднесенню міст, населення яких, що терпіло від боярського свавілля, рішуче підтримало князя Романа в його заходах. Підтримають горожани згодом і його сина Данила, але перед тим стече немало води.
Смерть Романа Мстиславича викликала приплив сміливості у верховодів ворожої боярської партії. Тепер їм протистояла тільки вдова грізного князя, Анна, яка правила Галицько-Волинським князівством як регентша від імені малолітнього Данила. Щоправда, княгиня не була беззахисна, її оточувало волинське боярство, яке залишилося вірним її сімейству і було зобов’язане покійному Роману землями, багатством і привілеями. Анна спиралася на дружину чоловіка — важкоозброєну лицарську кінноту. Проте…
Дружина була вмілою, хороброю, відданою, але, на жаль, малочисельною, загони боярських олігархів кількісно переважали її. Крім того, відчуваючи страх перед популярними в народі сиротами Данилом і Васильком, верховоди галицьких бояр покликали собі на допомогу польських та угорських феодалів, змовившись також із чернігівськими князями Ольговичами. З благословення угорського короля Андрія II, який віроломно порушив дану ним княгині Анні обіцянку підтримувати законні права Данила на галицько-волинський престол, Галич і його землі захоплюють у 1206 р. представники династії Ольговичів, сини героя “Слова про Ігорів похід” Ігоря — Володимир, Роман і Святослав. З того часу досі могутнє Галицько-Волинське князівство на кілька десятиліть перестає існувати, розпавшись на Галицьку і Волинську частини, в кожній із яких виникло по кілька карликових удільних князівств. Усе глибше край занурювався у безодню феодальної роздробленості з ії чварами всередині панівного класу, про які галицький літописець із сумом писав: “Почався великий розбрат на Руській землі”.
Певно, аби збагнути подальший хід подій, необхідно стисло охарактеризувати наше головне історичне джерело — Галицько-Волинський літопис XIII ст. По суті, це не традиційний літопис, що складається із річних, точно датованих статей, які більш-менш докладно і послідовно розповідають про події й людей. Маємо скоріше дві воїнські повісті: перша — Галицька частина — розповідає про життя і діяння Данила Романовича і доведена до його смерті (1264 р.), друга — Волинська — це життєпис його молодшого і єдиного брата Василька та його нащадків. Вона закінчується останніми роками XIII ст. В жодній із двох частин немає дат, немає і розбивки тексту на щорічні статті. І те й друге з’явилось в Іпатіївському та в деяких інших списках Галицько-Волинського літопису набагато пізніше, у XV або навіть і у XVI ст.
Через відсутність розподілу матеріалу за роками важко встановити хронологію багатьох подій. Зате суцільний, вилитий єдиним потоком виклад сприяє емоційному впливові на читача протягом усього повістування. Можна з певністю сказати, що більше, ніж будь-який інший давньоруський літопис, Галицько-Волинський належить літературі, залишаючись при цьому цілком авторитетним історичним джерелом, яке заслуговує довір’я. Нами використана перша частина цієї пам’ятки, яку в науці дещо умовно прийнято називати Галицьким літописом. Одначе повернімося до подій, що відбулися після кончини Романа.
Вражена зрадою угорського короля, княгиня Анна за порадою відданих їй волинських бояр без бою залишає Галич і перебирається до родової вотчини чоловіка — на Волинь, у стольне місто Володимир. Одначе Ігоровичі не задовольнилися здобутим, вони хотіли викоренити Романових нащадків і почали вимагати від мешканців Володимира їх видачі. Доводиться думати, що ворожа Романовичам боярська партія існувала й у Володимирі-Волинському, інакше чому це княгиня Анна вирішила втікати з міста, яке, згідно із суворими феодальними законами, належало їй та її дітям?! Галицький літописець, немов у середньовічному лицарському романі, розповідає про цей відчайдушно-сміливий крок матері Данила і Василька: “Назавтра княгиня довідалася про це (про вимогу видати Ігоровичам її дітей. — Авп?,) і, порадившись із Мирославом-дядьком, уночі втекла до Ляхів (у Польщу. — Авт.). Дядько посадив Данила в сідло перед собою і виїхав із міста. А Василька винесли годувальниці і піп Юрій, вийшовши через пролом у міській стіні…”
Так розпочалася багаторічна одіссея малолітніх спадкоємців Романа по чужих землях і країнах. Немає змоги в короткому нарисі про Данила розповісти про все це докладно14. Зазначимо лише, що польський князь Лєшко й угорський король Андрій II під тиском міжнародної громадської думки, хоча й уклали договір про підтримку законних прав дітей Романа на великокняжий престол, одначе використали його для розчленування Галицько-Волинського князівства. У цю велику й безпринципну політичну гру, ставкою в якій була незалежність і територіальна цілісність Галицької і Волинської земель, постійно втручалися чернігівські князі, спочатку новгород-сіверські Ігоровичі, потім Михайло Всєволодич і його син Ростислав, а також белзький (удільний волинський) князь Олександр. Надзвичайно активною і ворожою Романовичам силою була й боярська олігархія Галича і Галицької землі, що дотримувалася нехитрої лінії: хай хто завгодно посяде престол, лише б не законний спадкоємець Данило. Зрештою в Галичі закріпився угорський гарнізон з королевшіем Коломаном на чолі.
Багато років Данило жив в Угорщині, при королівському дворі, а Василько — то у польській столиці Кракові, то на шматочку Волині, який Анні вдалося закріпити за собою та дітьми. Розвал державної структури Галицько-Волинського князівства ілюструється нечуваною на Русі подією: у 1212 р. в Галичі якийсь час князював боярин Владислав Кормильчич, керівник ворожої Романовичам партії земельних аристократів. Це було зухвалим порушенням норм феодального права, згідно з яким князем на Русі міг бути лише той, хто ним народився, тобто прямий нащадок Володимира Святославича і Ярослава Мудрого.
У ході боротьби за Галич і його землю між іноземними і місцевими феодалами хлопчик Данило кілька разів сідав на галицький престол і знову виганявся боярами з міста. Але княгиня та її діти не занепадали духом. Сидячи у волинській глушині, як пише галицький книжник, Романовичі “стали князювати там зі своєю матір’ю, на Володимир поглядаючи, і казали вони: ”Так чи інакше, а Володимир буде наш…».
Тим часом на 1217 р. боротьба за Галич і його землю між Польщею й Угорщиною сягнула найвищої напруги. Після того як король Андрій II добився від папського престолу проголошення свого малолітнього сина Коломана галицьким королем (на що, зауважимо, папа не мав ніякого права, оскільки давньоруські землі були повністю незалежні від цього, перебуваючи в церковній юрисдикції константинопольського патріарха), польський князь Лєшко переконався, що програв, і звернувся раптом до новгородського князя Мстислава Мстиславича на прізвисько “Вдатний” (Щасливий) з пропозицією: “Ти мені брат. Прийди і сядь у Галичі”. Навряд чи цю пропозицію можна вважати випадковою. Лєшко сподівався руками прославленого полководця Мстислава вигнати угрів, а вже потім спробувати розділити з ним Галицьку землю, а то й приєднати ії до Польщі. Але підступним планам польського князя не судилося здійснитись. Йому завадив юний Данило Романович.
Розвідавши політичну ситуацію в Південно-Західній Русі, та мало що зрозумівши у ній, Мстислав Мстиславич вирішив прийняти пропозицію Лєшка. У 1219 р. на чолі випробуваної в битвах кінної дружини він навально вступив у Галицьку землю, легко вибив із міста угорський гарнізон на чолі з “оперетковим” королем Коломаном і почав князювати у Галичі. Разом з королевичем в Угорщину пішла й боярська партія, що його підтримувала (пішла, між іншим, щоб невдовзі повернутися). Тим часом Данило, котрий уже став повнолітнім і утвердився у Володимирі-Волинському, вирішив укласти дружній союз з новим галицьким князем. Цей союз було скріплено традиційною для того часу печаткою: того ж року волинський князь узяв шлюб з дочкою Мстислава Анною.
Юність Данила, як і дитинство, промайнула за одну мить. Та чи й були вони у спадкоємиць Романа? Тоді князеві ледве виповнилося 18 років, але настала пора зрілості — державної і військової. Данило розпочинає збирати батьківську спадщину, “отчину”, — спочатку волинську.
З цього часу старший син Романа стає помітною фігурою на політичній сцені Східної Європи, з кожним роком набираючись досвіду і зміцнюючись. Втім його перший політичний союз із Мстиславом Вдатним приніс юному князеві самі лише розчарування. Грізний вояка виявився слабким і нерішучим правителем, чим скористалося вороже щодо Данила боярське оточення. Мстислав уникав сварки з польським князем Лєшком і тому (а може, і за наущенням боярських олігархів) відмовився підтримати зятя в боротьбі за об’єднання Волинь.
Не сподіваючись на допомогу тестя, Данило розриває відносини з Лєшком і звільняє від польських загарбників Берестейську і Забузьку землі, здійснивши, таким чином, перший рішучий крок як суверенний володар Волинського князівства Галицький книжник з гордістю повідомляє, що він “поїхав разом з братом і захопив Берестя, Угровськ, Верещин,
У 1222 р., готуючись до великого походу за Волгу, монгольська родоплемінна верхівка15 вирішила провести “розвідку боєм” на Заході і послала в Європу 30-тисячне відбірне військо на чолі з кращими полководцями Чингісхана Субедеєм та Джебе. Пройшовши Кавказ і Крим, це військо вступило у причорноморські степи і навалилося на половців. Зазнавши тяжких втрат, половецькі хани на чолі з тестем Мстислава Вдатного Котяном звернулись до руських князів по допомогу. Ті зібралися на “снем” у Києві й ухвалили, як свідчить галицький літописець: “Краще нам зустріти їх на чужій землі (тобто Половецькій. — Авт), ніж на своїй”.
31 травня 1223 року об’єднане військо київського, чернігівського, смоленського, галицького, волинського та інших князів зустрілося з монголо-татарським на річці Калці. У вирішальний момент битви розпочалися чвари між руськими князями. Не бажаючи ні з ким поділяти слави, Мстислав Вдатний без підтримки більшості князів і спираючись лише на допомогу Данила та половецької орди, раніше від усіх розпочав бій. Воїни Субедея і Джебе не витримали шаленого натиску важко озброєної кінноти Мстислава й Данила і почали відступати. Раптом не звиклі до регулярних боїв і недисципліновані половці почали відходити внаслідок контратаки монголів і безладно побігли, зім’явши табір київського, чернігівського, смоленського та інших князів, які не брали участі в битві. Бій закінчився для руських тяжкою поразкою.
У критичний момент 22-річний Данило проявив себе холоднокровним і вмілим воєначальником, хоробрим воїном. Галицький книжник милується мужністю і стійкістю свого героя: “Сам Данило, бувши пораненим у груди, через молодість і хоробрість не відчував ран на тілі своєму…” Підсумовуючи оповідь про подвиги Данила у Калкській битві, літописець вигукує: “Був він відважний і хоробрий, від голови до ніг не було у нього ганджу”
Звісно, Данило Романович був вражений розгромом руських дружин на Кал ці. Та він розумів, що поразці сприяла незгода між князями, і особливо зухвалі амбіції Мстислава Вдатного. Одночасно Данило переконався, що монгольських воїнів можна перемагати: вони безладно тікали від його волинських кіннотників. Урок на Калці пішов на користь князеві. Гадаємо, не лише у військовому відношенні. Хто знає, чи не зародилася ще тоді у його свідомості думка про необхідність згуртувати всі руські сили проти страшного ворога, що набагато переважав чисельністю і могутністю половецькі орди? Про це можна лише здогадуватися. Джерела мовчать. Монголо-татарські полчища зникли так само раптово, як і з’явилися, неначе і не було їх ніколи. Віддалений від місця подій новгородський літописець розгублено зауважив у своїй праці: “Татари вернулися від ріки Дніпро; і не знаємо, звідки вони прийшли і куди знову поділися” А Давня Русь так само лишалася розчленованою, воїнство — незгуртованим, князі ж продовжували сваритися за кращі столи, багаті міста, родючі землі. Данилові довелося зазнати чимало образ і розчарувань.
У Ватиканському архіві зберігся документ, з якого видно, що Мстислав Вдатний невдовзі після Калкської битви пообіцяв видати дочку за Андрія, сина угорського короля, і заповідав йому Галицьке князівство. У 1225 р. королевич обручився з дочкою Мстислава й одержав від нього західну частину Галицької землі, Перемишль з округою. Наприкінці життя спантеличений боярами Мстислав добровільно (!) віддав щойно побитому ним угорському королеві Галицьке князівство, а сам відійшов на Пониззя, а потім у розташоване на південній окраїні Київської землі місто Торчеськ, де і помер у 1228 р. Галицький літописець запевняє, начебто перед смертю Мстислав каявся перед Данилом: “Сину, погрішив я, що не дав тобі Галич, а віддав іноплеміннику за порадою брехливого [боярина] Судислава; ошукав він мене”. Та хіба могла виправити становище ця запізніла покута?!
Але як би там не було, смерть Мстиотава розв’язала руки старшому Романовичу. Тепер він може перейти у наступ на Галич. А поки що князь продовжує наполегливо і цілеспрямовано збирати волинську “отчину”, послідовно приєднуючи до Волинського князівства землі, що відпали від нього в роки роздробленості: Луцьку, Пересопницьку і Волзьку. Настала черга повернення Галицького князівства до складу колишньої держави Романа Мстиславича.
Одначе в Галицькій землі сидів угорський маріонетковий король, феодальна олігархія остаточно розперезалась, іноземні й місцеві бояри управляли краєм жорстоко й неправедно, народ стогнав під владою великих і малих панів. Галицький книжник записав з гіркотою: “Почнемо ж розповідати про незліченні раті, та про великі діяння, і про часті війни, і про численні крамоли, і про часті повстання, і про багато заколотів (боярства. — Авт.), з юних літ не було покою Данилові й Васильку”
Слова “великі діяння” в основному треба віднести до старшого з братів — Данила. Тепер він докладає зусиль, щоб захопити Галич. Необхідно відзначити, що з перших днів самостійної політичної діяльності Данила в абрисах його, здавалося б, традиційної політики повернення втраченої “отчини”, збирання галицьких і волинських земель чітко проглядає прагнення молодого князя до об’єднання давньоруських земель, принаймні південно-західних. Це прагнення дедалі посилюється в міру наближення навали полчищ Батия, грізні ознаки якої відзначаються вітчизняними й іноземними джерелами з початку 30-х років XIII ст.
Наприкінці 20-х —у 30-х роках Данило Романович докладає героїчних зусиль, аби заволодіти Галичем і відновити Галицько-Волинське князівство. Для цього князеві довелося перебороти опір боярської опозиції, помірятися силами з одним із кращих в Європі угорським військом, дипломатичними заходами і військовим тиском нейтралізувати агресивних польських князів і попутно розгромити хрестоносців під Дорогичином.
Молодий, але вже досвідчений полководець спочатку здійснює масштабну військову реформу, першим у давньоруській історії організувавши піше добре оснащене і навчене військо. Раніше князі в сутичках із сусідами покладалися в основному на свою кінну дружину, а на випадок зіткнення із великими силами зовнішнього ворога поспішно збирали народне ополчення. Та чудово озброєна і вишколена дружина була звичайно нечисленною, навіть у великих князів рідко коли переважала тисячу чоловік. А народне ополчення було малоорганізоване і озброєне як доведеться.
Своє регулярне піше військо князь Данило зібрав із горожан — середовища, яке завжди підтримувало його батька й самого князя в боротьбі проти боярської опозиції і за централізацію держави. Це військо, судячи з подальших перемог Данила над значними силами ворога, було багаточисленним і добре озброєним. Воно було здатне вирішити наслідок ледве чи не будь-якої битви. Опора влади на населення міст — в основному його верхні й середні верстви — була історично прогресивною, оскільки сприяла зміцненню державності.
Саме міська верхівка Галича, так званий патриціат, покликала Данила сісти на батьківський стіл у 1230 р.: “Судислав (голова ворожої Романовичам боярської опозиції. —Авт.) пішов на Пониззя (Дністра. — Авт.), а королевич залишився в Галичі, приходь скоріше”. Данило зібрав військо, швидко послав Дем’яна (свого воєводу. — Авт.) проти Судислава, а сам пішов з малою дружиною із Угровська (волинського міста. — Авт.) до Галича”. Щоправда, того року князеві не вдалося втриматися в Галичі. Бунтівники-бояри були ще сильними. Але підтримка горожан обіцяла багато чого, якщо не головне, в майбутній боротьбі за об’єднання Галичини з Волинню. І молодий князь з оптимізмом дивився у майбутнє. У 1233 р. історія повторилася: при підтримці горожан Данило знову сів у Галичі і знову, уже наступного року, боярам вдалося вижити його з міста. Та з кожним роком бунтівливим феодалам усе важче було заважати поверненню Данила Романовича на галицьке велике князювання.
Намагаючись будь-якою ціною не допустити утвердження владного і рішучого сина Романа на галицькому престолі, вороже боярство вирішило протиставити йому іншого сильного князя — Михайла Всеволодича чернігівського. Судислав та інші верховоди ворожої Данилові партії справедливо вважали, що позбавлений коріння в Галицькій землі, а особливо підтримки політично активних міських верств населення, і насильно посаджений Михайло неминуче перетвориться в слухняну маріонетку. Так і трапилося.
Особливо непорядну роль у галицьких справах продовжували відігравати угорські феодали на чолі з королем Андрієм II. Прагнучи приєднати Галицьку землю до Угорського королівства, вони на словах обіцяли допомогу Данилові, а насправді підтримували його супротивників — будь-яких. Ось чому, коли бояри покликали на князювання Михайла чернігівського, король Андрій II зразу ж визнав його сина Ростислава “галицьким князем” і навіть пообіцяв видати за нього свою дочку.
Здавалося, Данило був загнаний у глухий кут. Але і в цьому майже безвихідному становищі він виявив мужність, витримку, воєнний і дипломатичний талант. Князь вступив у союзницькі відносини з ворогом короля Андрія II, австрійським герцогом Фрідріхом, і навіть зібрався разом з братом підтримати того у війні з німецьким імператором. Неважко здогадатися, що при цьому галицьке військо неминуче виявилося б в угорському тилу. Тому Андрієві довелося відмовитися від союзу з чернігівським князем і відступитися. Він запросив обох Романовичів до себе “на честь” і підписав з ними у 1236 чи у 1237 р. дружній договір, пообіцявши дотримуватися нейтралітету в галицьких і волинських справах. На виконання умов договору Андрій змушений був відмовити Ростиславу Михайловичу в руці своєї дочки. Як зловтішно зауважено в Галицькому літопису, “король не дав свою дочку заміж за Ростислава і прогнав його геть”»*. Однак угорський монарх не побажав тоді видати дочку і за сина Данила Лева.
Проте бояри зуміли все ж посадити в Галичі Ростислава чернігівського. Але позбавлений підтримки угрів, він почував себе невпевнено і навіть запобігав перед Данилом, добровільно поступившись йому частиною князівства — “гірською країною Перемишльською”. Данило не задовольнився цим і невдовзі у 1238 р. оволодіває Галичем. Як сказано в літопису, “мужі градські” Галича, тобто провідники міської общини, твердо вирішили покликати старшого Романовича на князювання. Боярин Григорій та єпископ Артемій, яким належала тоді реальна влада в місті, не змогли стати на перешкоді всенародного бажання і зі сльозами безсилої злоби, як іронічно пише галицький книжник, були змушені просити: “Приходь, князю Даниле, візьми місто”. А от горожани “кинулися до нього, як бджоли до матки, як спраглий до джерела”. Ростиславу довелося тікати в Угорщину (таким був насправді “нейтралітет” короля Андрія!). А Данило Романович “прийняв стіл батька свого, і вцісвятк>вав перемогу, і поставив на Німецьких воротах прапор свій”
Безумовно, перемогою над боярською опозицією та чернігівськими князями Данило був зобов’язаний головним чином “мужам градським”, середнім і вищим верствам населення Галича та інших міст князівства, обуреним боярським свавіллям і потерпаючим від боярських утисків. Князя підтримало і сільське населення, незадоволене пригніченням великими і дрібними феодалами. Опора на народні маси, хай в основному на середні й горішні верстви, паралізувала зусилля безпринципних боярських олігархій, які прагнули будь-що, навіть ціною іноземного поневолення батьківщини, зберегти свої землі, багатства і привілеї, з вузько егоїстичною метою опиратися об’єднанню князівства.
Того ж 1238 р. Данилові Романовичу вдалося включити в орбіту свого впливу і стольне місто Русі Київ. Коли помер його союзник, київський князь Володимир Рюрикович, великокняжий престол захопив ворожий Данилові смоленський князь Ростислав. Галицько-волинський князь вигнав його із Києва і посадив там свого намісника Дмитра, доручивши йому, як сказано у літописі, “обороняти (місто. — Авт.) від іноплемінних язичників, безбожних татар”. Але в цій перемозі Данила відчувався присмак гіркоти. Її аж ніяк не можна вважати об’єднанням усієї Південно-Західної Русі. Насувалася страшна гроза зі Сходу, і земля стугоніла від тупоту незліченної кінноти Батия…
Аж до цього часу в історичній літературі побутує думка, немов навала багатотисячних орд кочівників у 1237—1241 рр. була несподіваною для Русі. Для її народу — так, але для її правителів — ні. Руські князі, і насамперед великий князь владимирський Юрій Всеволодич, знали про наближення небезпеки від біженців із розгромленої монголо-татарами у 1235—1236 рр. Волзької Булгарії, від мандруючих на Сході руських та іноземних купців, зрештою, із донесень лазутчиків та християнських місіонерів, які відвідували Заволжя.
Знали — і нічого не зробили, аби згуртувати свої сили? Саме так! І причиною незгоди між можновладцями була та ж самісінька феодальна роз’єднаність, що послабила політичну і військову єдність Давньоруської держави. Недаремно так боровся з боярськими і князівськими “которами” (сварками) Данило Романович, який розумів згубність децентралізованого становища держави на випадок ворожої навали.
Сплюндрувавши у 1237—1238 рр. Південно-Східну Русь, захопивши Рязань, Владимир-на-Клязьмі, Ростов, Переяславль-Залєський, Ярославль та багато інших міст, полчища Батия у 1239 р. навалились на Південно-Західну Русь. У березні того ж року вони захопили Переяслав-Південний, а в жовтні — Чернігів . У князя Данила більше не було сумнівів: ворог загрожує решті південно-руських земель і міст. Він спішно намагається створити антита-тарську коаліцію, вступає в переговори про воєнний союз з новим угорським королем Белою, пропонує скріпити його шлюбом свого сина Лева з королівською дочкою. Та марно. Бела відмовив Данилові. Він боявся виступати проти завойовників, даремно сподіваючись, що вони обійдуть його землі стороною. Так само зазнала невдачі спроба Данила підняти проти Батия польських і мазовецьких князів.
А тим часом у грудні 1240 *р. орди завойовників штурмом захопили і майже знищили Київ, а потім рушили на Галицько-Волинську Русь. Було захоплено Володимир, Галич та більшість інших міст і фортець князівства. Наприкінці 1241 р. Батий завоював усю Південно-Західну Русь.
Сам галицько-волинський князь перебував тоді в Польщі, даремно прагнучи збудити мужність, воїнську доблесть та слов’янську солідарність у переляканих місцевих феодалів і добитися їх участі у боротьбі проти загарбників. Він повернувся додому тільки після того, як полки Батия рушили в Угорщину. Смерть, руїни і пожарища зустріли князя. Та Данило не занепав духом. Він докладає зусиль до відновлення міст і сіл, успішно бореться з феодальною опозицією. І перемагає Гї.
Відчайдушна спроба ворожих бояр протистояти його утвердженню на престолі привела до повторного запрошення Ростислава чернігівського у галицькі князі. Угорський король Бела дав у його розпорядження могутнє військо, а галицькі бояри виставили під його знамена численні озброєні загони. Данило і Василько розуміли, що на карту поставлені не лише їхні життя, а й доля Галицько-Волинської Русі: чи залишатися їй вільною, чи перетворитися у провінцію Угорського королівства, нехай навіть з руським маріонетковим князем на чолі. Романовичі грунтовно підготувалися до вирішальної битви, зібравши велике і відмінно озброєне піше і кінне військо. 17 серпня 1245 р. під валами галицького міста Ярослава відбулася генеральна битва, одна з найбільших у середньовічній Європі. У ній сили Данила і Василька розгромили військо Ростислава Михайловича та угорців. Данило, який керував галицькими і волинськими полками, показав себе вмілим і мужнім воєначальником. За всіма правилами класичного воєнного мистецтва він своєчасно ввів резерв під час битви, а обхідний маневр одного із його полків довершив справу. Перемога була повною. Ростислав утік спочатку в Польщу, а потім — в Угорщину, де й залишався до кінця своїх днів.
Тепер Данило міг, здавалося б, із полегшенням зітхнути. Але для цього доля не відпустила йому жодного дня. Князь негайно приступає до здійснення головної справи свого життя: згуртування руських сил для визволення з-під ярма монголо-татарських завойовників. Повернувшись із Центральної і Південної Європи у 1242 р., Батий осів на пониззі Волги, де заснував державу Золоту Орду. Формально вона входила до складу Монгольської імперії, але фактично з самого початку свого існування стала незалежною.
Загарбники виявилися спритними правителями. Вони зберегли систему феодальних відносин на Русі. Батий і його насгупники зробили своїми васалами місцевих князів, збираючи їхніми руками непосильні данини й повинності з трудового населення і придушуючи повстання проти ординських поневолювачів. Золотоординська верхівка вміло грала на суперечностях між князями, на їхньому страхові втратити привілеї і багатства. Більшість князів і великих феодалів вступили у змову із загарбниками, зрадили своєму народові. Але на цій безрадісній, темній картині були і світлі плями. Не схилили голову перед завойовниками деякі князі та їхні дружинники. На перше місце серед них варто поставити Данила Романовича Галицького.
Сплюндрована монголо-татарськими ордами лежала в руїнах і згарищах Іська земля. Її мужні й працьовиті люди знайшли в собі сили відбудувати зруйновані жорстоким ворогом міста і села, відновити землеробство і скотарство, ремесла і промисли, оживити торгівлю. Раніше за інші частини Південно-Західної Русі оправилось від “Батиєвого погрому” Галицько-Волинське князівство. Як оптимістично відзначив галицький літописець, невдовзі після ворожої навали Данило Романович “почав закликати… іноземців та руських, іноязичників і ляхів. День у день приходили підмайстри і майстри різні: втікали від татар сідельники, лучники, сагайдачники, ковалі заліза, міді й срібла: все ожило, і наповнилося дворами і селами поле навколо міста”.
Зумівши, завдяки тонким дипломатичним маневрам, ціною приниження перед Батиєм закріпити за собою великокняжий стіл, Данило Романовичі починає старанно й енергійно готуватися до звільнення рідної землі від поневолювачів. З цією метою він встановлює союзницькі стосунки з недавніми ворогами: польськими князями й угорським королем, а пізніше підписує мирний договір з Литовським князівством. Галицький володар, проте, розумів, що занурені в європейську політику західні сусіди — погані спільники в боротьбі проти Батия. І він шукає — і знаходить! — союзників на Рсі. Його погляд звертається на північний схід, до могутнього Владимиро-Суздальського князівства.
У 1249 р. великокняжий престол у Владимирі рішенням великого хана Монголії (західні джерела називають його навіть “імператором”) дістався молодшому братові Олександра Невського Андрієві Ярославичу. Він одразу ж проявив свою волелюбність, прагнення до незалежності, переставши надсилати дари в Орду. Бажання Андрія звільнитися від ординської неволі привернуло увагу Данила, і галицько-волинський князь у 1251 р. укладає з ним воєнний союз, ознаменований шлюбом владимиро-суздальського князя і дочки старшого Романовича. Цей союз двох найсильніших давньоруських князів налякав ординських правителів. Із Сарая на Владимиро-Суздальську Русь у 1252 р. було послано величезне військо під керівництвом хана Неврюя. Напад ординців був настільки раптовим, що Данило не встиг надіслати союзнику необхідну допомогу. Новгородський літописець повідомляє, що “втік князь Андрій Ярославич у Свейську землю” , тобто до Швеції. Так Данило втратив єдиного сильного і надійного спільника в майбутній битві з ординцями.
Та й залишившись самотнім, князь Данило не занепав духом, продовжуючи зміцнювати старі й будувати нові, особливо надійно укріплені міста й фортеці, переважно на східних рубежах князівства. Одночасно він переозброював військо. Тепер Данило звертає особливу увагу на важко озброєну кінноту, де обладунками були захищені і вершник, і кінь. Як підказав йому власний воєнний досвід (битва на Калці), легкоозброєна монгольська кіннота не витримувала ударів важкоозброєних вершників. При цьому князь, за свідченням галицького літописця, перейняв усе краще з іноземного озброєння, зокрема легкі й міцні китайські лати із шкіри биків, які побачив у тих же монголів.
Уся ця робота проводилася дуже поспішно і з неймовірним напруженням сил. Літописи, і передовсім Галицький, дають зрозуміти, що в 1252 р. князь відкрито вступив у збройний конфлікт із загонами монгольського полководця Куремси, якого послали приборкати Данила, як перед тим Неврюю доручили задушити протест Андрія Ярославича.
Виконуючи широкомасштабний стратегічний план, розроблений у ханській ставці в Сараї, Куремса вторгся до галицького Пониззя, прорвавши оборону на Дністрі, з тим, щоб у подальшому окупувати Київщину та, використавши рать ворожого Данилові новгород-сіверського князя Ізяслава, вдарити на Галицько-Волинську їсь з півдня і сходу. Але цим планам не судилося здійснитися. Військо Данилового сина Лева розбило ординців і відкинуло їх за Дністер. Не мали успіху й інші воєнні заходи Куремси.
Тому наприкінці 1254 р. Данило Романович перейшов у рішучий наступ проти полчищ Куремси. Протягом наступного року ординцям було завдано кілька тяжких поразок, про що так сказано в Галицькому літописі: “Данило воював з Куремсою і ніколи не боявся Куремси, тому що Куремса ніколи не міг заподіяти йому зла”. Успішно воював з ним Данило і у 1256—1257 рр. Ці перемоги галицько-волинського війська над ординцями не слід недооцінювати: вони були першими в історії визвольної війни давньоруського народу проти поневолювачів, що прибули зі Сходу.
В Золотій Орді вирішили за будь-яку ціну повернути Галицько-Волинську Русь у колишню залежність. Було зібрано величезне військо, яке очолив досвідчений полководець Бурундай. у 1258 р., як з гіркотою повідомляє літописець, “прийшов Бурундай безбожник, злий, з багатьма полками татарськими, добре озброєними, і зупинився на тих місцях, де стояв Куремса”. Монголо-татарським силам, які у багато разів переважали чисельністю і бойовим оснащенням, неможливо було протистояти. Зневірившись у допомозі Заходу, втративши єдиного союзника Андрія Ярославича в охопленій князівськими усобицями Русі, Данило змушений був наказати руйнувати укріплення галицьких і волинських міст. Уцілів лише неприступний Холм, гарнізон якого з презирством відхилив вимоги Бурундая розібрати мури і вежі міста.
Майже 60-річному Данилові довелося розпочинати боротьбу проти Орди, по суті, спочатку. Про останні роки його життя знаємо мало. Джерела, головним чином, іноземні, свідчать про його нові дипломатичні зусилля у Польщі й Угорщині по створенню антиординської коаліції. Але вони, як і раніше, не мали успіху. А важке, сповнене небезпек життя, численні рани підірвали здоров’я князя. Він серйозно захворів і 1264 р. помер у своєму улюбленому, відбудованому його руками Холмі.
Галицький літописець залишив нам дещо ідеалізований портрет Данила Романовича. Він захоплюється його воєнними подвигами, високо оцінює державні й дипломатичні здібності, діяльність князя по “влаштуванню землі”: спорудженню міст і фортець, заохоченню ремесел, промислів, торгівлі, сприянню землеробству. Але в цьому образі багато й життєвої правди.
Данило Романович зумів у часи найнесприятливіших внутрішньо- і зовнішньополітичних умов возз’єднати Галицьку і Волинську землі в могутньому князівстві, успішно протистояти ординським поневолювачам. Хай йому не довелося скинути ярмо монгольських ханів: ще не дозріли історичні умови. Але це аж ніяк не може применшити життєвого подвигу князя Данила — людини, що все своє життя присвятила справі об’єднання Русі проти загарбників.