Сьогодні, коли вчених закликають до заповнення “білих плям” у минулому, до реабілітації тих чи інших діячів, та й взагалі до відновлення історичної істини там, де про неї не так давно забували, згадалася нам людина, яка ось уже дев’ять століть незаслужено носить ім’я злочинця…
А проте справа не стільки в цьому забутому діячеві, скільки в шкоді, завданій науці та науковій моралі, у некритичному ставленні до джерел, у бездумному схилянні перед авторитетами, в інерційному русі за раз і назавжди встановленими концепціями та думками. Інакше кажучи, йдеться про шкоду догматизму.
Важко, напевне, відшукати в запаморочливих глибинах давньоруської історії фігуру зловіснішу і похмурішу, ніж Святополк Ярополчич, пасерб Володимира Святославича київського. Стародавні вітчизняні джерела — “Повість минулих літ” та інші літописи, а також церковні оповідання про Бориса і Гліба — змальовують його в найчорніших барвах. Жорстокий виродок-братовбивця, “другий каїн” (відси й епітет “окаянний”, даний йому давньоруськими книжниками), він, здається, уособлював найгірші людські риси.
У суворій відповідності до свідчень давньоруських джерел вчені здавна вкрай негативно оцінюють Святополка і його діяльність. Наприклад, корифей російської історіографії початку XIX ст. М. М. Карамзін таким чином підсумував його життєвий шлях: князь “кінчив мерзенне життя своє в пустелях богемських, заслуживши прокляття сучасників і нащадків. Ім’я Окаянного залишилося в літопису нерозлучно з іменем цього нещасного князя: бо злочин є нещастя” . Мине майже двісті років, і в статті найновішого довідника з давньоруської літератури “Казання про Бориса і Гліба” (а ця пам’ятка є одним з головних джерел життєпису Святополка) ми прочитаємо: “Прагнувши закріпитися на київському столі, Святополк вирішує усунути найнебезпечніших суперників. За його таємним наказом були вбиті сини Володимира — Борис, Гліб і Святослав”. Між цими оцінками маємо чимало близьких чи подібних. У наш час мало хто навіть серед істориків-професіоналів задумується над справжнім сенсом кривавої трагедії, що відбулася на Русі майже тисячу років тому.
Всі автори різко негативних характеристик Святополка виходили із свідчень виключно давньоруських пам’яток писемності. Звернімося й ми спочатку до цих джерел, пройдемо із запропонованими відомостями шляхами життя київського князя, прозваного Окаянним. Але перед тим як перейти безпосередньо до біографії Святополка, необхідно хоча б побіжно розглянути писемні пам’ятки, де є відомості про нього. Як відзначають спеціалісти-літературознавці, літописна повість про князювання Святополка збереглася в двох редакціях: Новгородського першого літопису молодшого ізводу і “Повісті минулих літ”, а також у залежних від них інших зібраннях. Як доведено ще на початку нашого століття, тексти обох редакцій ведуть до спільного джерела XI ст., яке, на жаль, не збереглося. В науці переважає думка, що тим джерелом був Початковий київський ізвод 1095 р. .
Крім того, існує ще одне джерело, найвірогідніше також написане в XI ст.: анонімне “Казання про Бориса і Гліба” . О. О. Шахматов першим звернув увагу на те, що упоряднику “Казання” належить хіба що риторична і лірична частини, самі ж факти запозичені із літописів. Радянські дослідники підтримали цю думку вченого. М. М. Ільїн довів, що при порівнянні відповідних текстів літопису і “Казання про Бориса і Гліба” легко помітити: там, де повідомляються історичні факти, в основі розповіді того чи іншого джерела лежить той самий текст. Більше того, розповіді літопису і “Казання” про Святополка в дечому збігаються дослівно або з незначними відхиленнями.
Таким чином, є вагомі підстави стверджувати, що незважаючи на існування двох літописних редакцій і “Казання про Бориса і Гліба”, всі фактичні повідомлення про Святополка зводяться до єдиного джерела: Початкового літопису 1095 р. чи, як можна логічно гадати, до його попередника Печерського, або Никонівського, ізводу 1073 р.
Як відомо з літописів і деяких іноземних джерел, князюванню Володимира в Києві передувала жорстока боротьба за владу між синами Святослава після його загибелі у 972 р. в бою з печенігами. Спочатку склав голову молодший син Олег, який князював на Древлянщині. Це сталося у 977 р. А наступного року (в літопису, щоправда, зазначено 980 р., але історики довели, що ця дата помилкова) зіткнулися позосталих два брати: Ярополк, котрий, як старший, князював у Києві, і Володимир, що сидів у Новгороді. Поєдинок закінчився перемогою Володимира.
Найвірогідніший упорядник “Повісті минулих літ” Нестор так розповідає про народження Святополка: “Володимир почав жити з жінкою свого брата (Ярополка. — Авт.) — гречанкою, і була вона вагітною, і народився від неї Святополк. Від гріховного кореня плід буває злий: по-перше, була його (Святополка. — Авт.) мати черницею, а по-друге, Володимир з нею не в шлюбі, а як перелюбець. Тому й не любив Светополка його батько (тобто Володимир. — Авт,), що був він од двох батьків: від Ярополка і від Володимира”.
Князь Святополк (Окаянний)
Отже, літописець стверджує, що Святополк доводився сином знищеному Володимиром Ярополку. Одначе далі в “Повісті минулих літ” Нестор двічі називає Святополка серед дітей Володимира. Згадуючи жінок і дітей останнього, літописець зазначає: “Від гречанки він мав Святополка”. А під 988 р. зустрічаємо ім’я нашого героя в ряду імен Володимирових нащадків: “Було ж ѵ нього 12 синів: Вишеслав, Ярослав, Святополк, Всеволод…” і т. д. . Обидва ці повідомлення дали привід деяким історикам припустити, що Святополк міг-таки доводитись рідним сином Володимиру. У згадуваному вже “Словнику книжників і книжності Давньої Русі” на с. 399 можна прочитати, що Святополк був одним із синів Володимира (!).
Всі сумніви щодо свого походження розвіяв сам Святополк. Під час свого недовгого князювання в Києві у 1018 р. він велів викарбувати срібники зі своїм християнським іменем Петро і на зворотному боці цих монет помістити родовий знак Ярополка з двома кінцями. Цим він проголосив на весь давньоруський світ, що його батьком був Ярополк. Якби Святополк вважав себе сином Володимира, — а з огляду на його претензії на великокняжий престол це було б йому вкрай вигідно, — то на його монетах опинився б родовий знак Володимира з трьома кінцями, який ми бачимо на срібниках останнього, а також його сина Ярослава Мудрого.
На біду вчених — біографів Святополка і “Повість минулих літ”, і Новгородський перший літопис молодшого ізводу, і залежні від них у початковій частині інші, пізніші зводи, не приділяють уваги нашому героєві аж до початку його війни з Ярославом за спадщину Володимира. Це не повинно насторожувати, адже так само мало згадують до 1015 р. давньоруські книжники і про його суперника Ярослава, їхнього безумовного улюбленця. Справа в тому, що з 998 р. і аж до 1014 р. літописні статті, по суті, не збереглися. Маємо лише чотири стислі згадки про смерть членів великокняжої сім’ї та ще одну — 1007 р. — про перенесення мощів святих у Десятинну церкву. Зовсім бракує тексту (проставлені лише роки) в статтях 998, 999, 1002, 1004-1006, 1008-1010, 1012 і 1013 рр.
Що ж стосується Святополка, то в “Повісті минулих літ” під 988 р. розповідається про адміністративну реформу уряду Володимира Святославича, згідно з якою в головних містах Давньоруської держави місцевих князьків замінили київські намісники — сини великого князя. Святополку дістався тоді Турів на річці Прип’яті, що належав Київській землі. Щоправда, в “Казанні про Бориса і Гліба” записано, що Володимир посадив Святополка в Пінську, але це повідомлення не викликає довіри. Ніяких відомостей про перебування в Турові Ярополчича в літописах і “Казанні” немає. Формування його як особистості, причини, які спонукали його переступити всі закони і норми моралі, кинувши виклик небові і людям, — усе це залишилося чомусь поза увагою давньоруських книжників.
Тим часом існує дуже авторитетне джерело західного походження, що проливає світло не лише на життя Святополка в Турові, а й на важливі події міжнародної політики початку XI ст., які значною мірою визначили розвиток міжусобної боротьби на Русі після смерті Володимира. Йдеться про “Хроніку” саксонського єпископа Тітмара. Це латиномовне джерело надзвичайно високо оцінюється вченими, оскільки написане сучасником подій, які відбувалися тоді на Русі. “Хроніка ” повідомляє низку важливих відомостей, що безпосередньо стосуються теми нашої розповіді. Наприклад, саксонський історик сповіщає, що між 1008 і 1013 рр. було укладено союзний русько-польський договір, скріплений шлюбом “старшого сина” (тобто пасерба) Володимира — Святополка і польської князівни, дочки Болеслава Хороброго. Очевидно, їхнє весілля відбулося у 1009 чи на початку 1010 р.
До прибулого на Русь почту княжни входив як її духівник і капелан Рейнберг, що перед тим посідав єпископську кафедру в невеликому польському місті Колобжезі. Так трапилося, що Рейнберн невдовзі почав впливати на Святополка. Тітмар недвозначно засвідчує: “Цього єпископа разом зі своїм сином та його дружиною згаданий король (князь Володимир. —Автор.) коли йому стало відомо, що його син з намовлянь Болеслава готує проти нього повстання, наказав схопити й ув’язнити в окрему темницю” . Там Рейнберн незабаром номер, а Святополк залишився в ув’язненні. Все це відбулося десь 1012 р.
Розказану історію Тітмар підсумовує таким чином: “Довідавшись про все це, Болеслав не припиняв мститися, як тільки міг”. Під 1013 р. саксонський хроніст повідомляє про вторгнення польського князя на Русь. Похід не приніс особливих успіхів Болеславу, за свідченням Тітмара, вони звелися до спустошення прикордонних давньоруських земель.
Мабуть, польський історик С. Закшевський, який видав книжку про Болеслава Хороброго в 1925 р., першим висловив гадку, що цілком поглинутий впливом Рейнберна Святополк схилявся до католицизму. Близьку за змістом гіпотезу висловив дослідник Б. Я. Рамм: мовляв, Рейнберн був одночасно агентом і папської курії і польського князя, прагнув підпорядкувати київську митрополію Римові. У політичному плані Болеслав з допомогою Рейнберна вчинив змову: вони мали на меті повалити Володимира і замінити його Святополком, який симпатизував католицизму .
Ця смілива, хоча й непідтверджена джерелами версія припала до душі деяким зарубіжним історикам, які здавна пропагують “католицизм” Святополка, зображуючи його навіть одним із перших “борців за унію” православної і католицької церков. Що й казати, подібні припущення також позбавлені фактичної основи. Змова між Рейнберном і Святополком справді відбулася. Та мета була не релігійна, а політична. Це видно хоча б із гострої реакції польського князя Болеслава, який у відповідь на арешт та ув’язнення дочки, зятя та Рейнберна зразу ж рушив походом на Русь.
Що ж замислив Святополк проти Володимира? Гадаємо, відповідь на це питання криється в статті “Повісті минулих літ” під 1014 р., де йдеться про виступ Ярослава проти батька: новгородський князь припинив сплату данини Києву . Певно, двома роками раніше так само збирався вчинити й Святополк. Володимир старів, його кращі часи спливли, і молоді, сповнені сил нащадки прагнули до самостійності і, можливо,— хто зна? — навіть до спільноруського престолу. В державі визрівала справжня громадянська війна, та раптом Володимир Святославич помер. Смерть Володимира сколихнула події небаченого драматизму й напруги пристрастей, що відбилися у невідомому нам спільному джерелі літописів та “Казання про Бориса і Гліба”.
Перегорнімо ж наступні сторінки літописів, де розповідається про братовбивчу війну на Русі, яка спалахнула після завершення життєвого шляху Володимира. Із вітчизняних джерел відомо, що в день кончини батька Ярослав перебував у Новгороді, а “Хроніка” Тітмара свідчить, що Святополк продовжував сидіти в київській в’язниці. В останні місяці життя Володимир наблизив до себе одного із молодших синів, Бориса. Так само, як і інший персонаж цієї жорстокої війни — його брат Гліб, Борис, за словами Нестора, народився від “болгарині” (деякі пізніші джерела називають її Милоликою). Дехто з істориків, виходячи з того, що Володимир незадовго до смерті явно віддавав перевагу Борисові перед іншими братами, припускав, що княжич був сином візантійської принцеси Анни, на якій великий князь одружився напередодні запровадження християнства на Русі: мовляв, народжений від “порфирородної”, він мав переважні права на київський престол. Одначе така версія суперечить літописним свідченням, з яких дізнаємося, що від Анни Володимир мав лише дочку — Марію Доброгніву.
у годину смерті батька Бориса в Києві не було. Володимир послав його з військом проти печенігів, які навалились на південні рубежі держави. І ось тоді на сторінках літописів починає нарепггі діяти 36—37-річний Святополк (він народився або у 978, або в 979 р.). Літопис Нестора скупо подає: “Помер він (Володимир. — Авт,) на Берестові, і втаємничили смерть його, тому що Святополк був у Києві” . Як уже було сказано, вітчизняні джерела нічого не повідомляють про сутички Володимира із Святополком і про ув’язнення останнього. Але природно припустити, що кончина великого князя могла звільнити Святополка із “поруба”, як називають тюрму давньоруські пам’ятки писемності. Закономірно також, що, за відсутністю інших претендентів, Святополк, якщо довіряти літописам і “Казанню”, міг безперешкодно зійти на княжий стіл у Києві.
Відзначимо, що серед численних синів Володимира на той час залишилися живими (чи згадуються в літопису, що, по суті, те саме) семеро: Святополк, Мстислав, Ярослав, Борис, Гліб, Святослав і Судислав. Треба сказати, що Судислав не брав участі у міжусобній війні.
Динамічну розповідь про нещасливе й криваве князювання Святополка Ярополчича в Києві “Повість минулих літ” за все той же 1015 р. починає словами: “Святополк сів у Києві по смерті батька свого і скликав киян і почав давати їм подарунки. Вони ж брали, але серце їх не лежало до нього, тому ш,о брати їх були з Борисом” (у війську, що поспішно рушило назустріч печенігам). Так Нестор готує читачів до думки, що кияни не любили Святополка, що їхні серця були віддані Борисові. Як ми переконаємося далі, це не відповідало дійсності.
Літописи і “Казання про Бориса і Гліба” таким чином відтворюють фактичний бік подій братовбивчої війни, що розпочалася 1015 р. Коли звістка про смерть батька й узурпацію престолу Святополком долетіла до вух Бориса, то дружина, яка була з ним під час походу на печенігів, запропонувала княжичеві допомогу, аби усунуїи суперника. Та Борис відмовився від того, сказавши ратникам: “Не підніму руки па брата свого старшого: якщо батько в мене помер, то хай буде мені замість отіщ”. Почувши це, воїни залишили його» . Зі жменькою юнаків (молодших дружинників) Борис залишився на березі невеликої річечки Альти в Переяславській землі
А Святополк “замислив беззаконну справу, сприйняв замір Каїнів (ось де його вперше порівняли з Каїном! — Авт.) і послав сказати Борисові: ”Хочу з тобою любов мати і придам тобі ще до того володіння, яке одержав ти від батька «, але сам ошукав 7 його, аби якось його погубити» . Послані Святополком вбивці застали Бориса серед ночі в наметі за молитвою і співом заутрені і протяли списами і князя, і його слугу. Загорнувши в тканину шатра мертвого, як вони гадали, Бориса, вбивці повезли його у Вишгород, та раптом княжич ожив. Тоді Святополк послав двох варягів добити жертву. Останки Бориса були таємно поховані у Вишгороді.
А чому не у Києві, запитає читач? У тексті “Повісті минулих літ” не відображена важлива подробиця (стала відома з пізнішого Тверського літопису): коли тіло Бориса поклали у човен і привезли до Києва, то кияни не прийняли його і відштовхнули човен від берега. Ця деталь, що кидає тінь на Бориса, зрозуміло, не могла бути введена Нестором в остаточний текст “Повісті”, де княжич звеличується, — коли упорядковувалося це літописне зведення, Борис, як і його брат Гліб, був уже оголошений святим. А насправді він був непопулярним серед киян? Та не виключено, що кияни боялися жорстокого Святополка. Але… чи був тоді Святополк у Києві?
У розповіді давньоруських джерел про мученицьку смерть Бориса вчені давно помітили багато недоречностей. По-перше, не можна переконливо пояснити відмову Бориса вести військо проти узурпатора Святополка, ще важче — рішення дружинників кинути князя напризволяще, що суперечило нормам феодальної моралі і кодексу лицарської честі. Чому це Борис, військова людина, досвідчений полководець, посланий батьком проти печенігів, стоїть на березі Альти і байдуже очікує своєї смерті, не роблячи навіть спроби врятуватися, хоча й догадується про злі наміри Святополка?
В літописній повісті про смерть Бориса (також і у “Казанні”) є чимало й інших незрозумілих відомостей. Так само, як і у розповіді про кончину Гліба. “Святополк же окаянний почав міркувати: ”Ось убив я Бориса, як би знищити Гліба?». І, задумавши каїнове діло, послав, обдурюючи, посла до Гліба з такими словами: “Приїжджай сюди швидше, батько тебе кличе: дуже він хворий” . Гліб, який правив у Муромі, сів на коня, добрався до Волги, потім біля Смоленська пересів на корабель («насад»), на який напали підіслані Святополком вбивці і зарізали княжича.
О. О. Шахматов відзначив нелогічність вибору шляху, яким Гліб вирушає до Києва. Адже Муром знаходиться на Оці, яка впадає у Волгу. Навіщо ж було князеві верхи, лісними пущами, бездоріжжям добиратися до Волги, якщо можна було обрати зручніший і легший водний шлях? Вчений вбачав у цій нелогічності літописної розповіді спробу об’єднати два церковних перекази: в одному Гліб добирався кораблем, коли його наздогнали вбивці, а в другому — на коні.
Обидва вони, Борис і Гліб, у літописах і ‘‘Казанні” позбавлені реальних людських рис. Наприклад, “Казання” повідомляє, що Борис почав готуватися до мучеництва, як тільки довідався про кончину Володимира. Він увесь час молиться та голосить: і коли надходить звістка про смерть батька, і коли довідується про небезпеку, яка йому загрожує, і коли його залишає дружина, і коли наближаються вбивці, і навіть коли його вбивають… Так само тримається Гліб. Тому один з істориків, роздумуючи над образом Бориса, відтвореним у давньоруських джерелах, справедливо твердить: “Перед нами не стільки жива історична особистість, скільки святий і мученик”.
у такому зображенні і тлумаченні образів Бориса і Гліба вітчизняними книжниками немає нічого дивного: і літописна повість, і “Казання” про вбивство братів віддалені від подій 1015 р. не одним десятиліттям. Вони витримані в релігійно-легендарному дусі і створювались напередодні, а то й після офіційної канонізації Бориса і Гліба, приєднання їх до сонму християнських святих.
Скептицизм, з яким після всього сказаного наш читач може поставитись до історичної достовірності вітчизняних легенд про злодійське вбивство Святополком Бориса і Гліба, гадаємо, ще більше посилиться, якщо ми звернемося до літературних джерел цих оповідань. Маємо на увазі не раз уже згадуване спільне давньоруське джерело літопису і “Казання” — його поки що вченим не пощастило ні точно назвати, ні тим більше реконструювати. А тим часом в історії про знищення Святополком братів проступає добротна літературна основа. Не можна не погодитися з дослідником, який скрупульозно вивчив цю історію: “Перед нами не документальний опис історичних подій, де відтворюються факти так, як вони відбувалися, а тенденційний історичний роман, де реальні події минулого переплітаються з творіннями художньої вигадки. У прийомах викладу подій відчувається перо досвідченого письменника з творчою уявою, літературною майстерністю й ерудицією в галузі сучасної йому агіографїї.
Агіографія є одним із видів церковно-історичної літератури, присвячена “житіям” святих та інших релігійних діячів. Агіографічні структура й оформлення літописних легенд про Бориса і Гліба відзначалися й іншими вченими, наприклад І. П.Єрьоміним у книзі “Повість временних літ” (Л., 1946). А наявні в тексті “Казання про Бориса і Гліба” згадки про святого В’ячеслава раптом пролили яскраве світло на джерело (як виявилося в процесі подальшого дослідження — головне) повісті про вбивство Святополком братів-княжичів.
Легенди про мученицьку смерть чеського князя В’ячеслава народилися у X ст. Отже, відпадає припущення, буцімто давньоруські легенди XI ст. про вбивство Бориса і Гліба могли викликати їх до життя, визначити їх фабулу чи художні засоби. Відбулося інше: легенди про В’ячеслава мали вирішальний вплив на створення таких творів про Бориса і Гліба.
Культ Святого В’ячеслава був відомий на Русі уже в перші десятиліття XI ст.: один із синів Ярослава Володимировича, який народився у 1036 р., мав це ім’я. Очевидно, легенди про В’ячеслава поширювалися на Ісі чи усно (русько-чеські зв’язки починаючи з кінця X ст. були вже постійними і жвавими), чи в одній із чеських латиномовних книг, які серед інших були зібрані і перекладалися в Києві з ініціативи Ярослава Мудрого і, можливо, його попередника Володимира.
Порівняння повісті про Бориса і Гліба з легендами про В’ячеслава виявило їх разючу схожість, яка в жодному разі не може бути випадковою. В обох пам’ятках бачимо і нічну нараду братовбивці із спільниками, і його підступні пропозиції жертві. Обставини і навіть деталі вбивства подібні: тут і ніч, і передсмертна заутреня, і знищення й пограбування людей з князівського оточення та ін. Навіть порівняння в давньоруських джерелах Святополка з Каїном («другий Каїн») є дослівним перекладом з латині епітета, яким нагороджений вбивця В’ячеслава Болеслав у чеській агіографічній пам’ятці: “акег Каін” .
У той же час ми маємо справу не зі школярським запозиченням чеської легенди київськими книжниками, а з її майстерною творчою переробкою. На питання, коли народилася давньоруська повість про Бориса і Гліба, спробуємо відповісти пізніше, а поки що відзначимо, що вона має суто літературний, агіографічний характер і тому не викликає довір’я як історичне джерело.