Таким чином, запитає читач, перед нами звичайна вигадка, створена в церковному середовищі, і, отже, в історії про вбивство Бориса і Гліба, в крайньому випадку в тому вигляді, в якому вона викладається в давньоруських джерелах, немає ні грана правди? Цього сказати не можна — Борис і Гліб таки загинули, і трапилося це, мабуть, незабаром після смерті їхнього батька Володимира. Але хто їх убив?
Виявляється, повідомлення літописців (що збігається зі свідченнями “Казання про Бориса і Гліба”), неначе “Святополк сів у Києві по смерті батька свого”, цілком спростовується свідченням їхнього сучасника Тітмара, який прекрасно знав, що відбувалося на Русі: “Князь (Володимир. — Авт.) під вагою днів помер, залишивши спадщину свою повністю двом синам, третій 8 перебував до того в темнищ, з якої потім вирвався і, залишивши там дружину, втік до тестя” . Цей “третій” — безумовно, Святополк, трьома роками перед тим кинутий в “поруб” через те, що готував змову проти батька. В іншому місці “Хроніки” Тітмар повідомляє, що дружина Святополка, дочка Болеслава Хороброго, ще довго залишалася в полоні у Ярослава.
Отже, скориставшись сум’яттям, що настало в Києві після раптової кончини Володимира, Святополк “вирвався” з темниці і, не зволікаючи пі хвилини, втік у Польщу. Відпадає припущення, нібито він міг затриматися в Києві, аби організувати вбивство Бориса і Гліба: втеча його була настільки поспішною і, вірогідно, наслідком збігу обставин, що йому довелося залишити в темниці дружину, вроджену польську князівну, і явитися без неї перед грізні очі тестя. Тому, гадаємо, можна вважати доведеним, що у дні смерті Бориса і Гліба Святополка взагалі не було на Русі.
Але як же тоді бути з подальшою розповіддю літописів про вбивство Святополком ще й брата Святослава, коли той втікав до “угрів”, біля “гори Угорської”, тобто Карпат? Вважаємо, що смерть Святослава назавжди залишиться загадкою для істориків. Хіба не можна не висловити подиву з приводу того, що цей князь, який сидів у північній, відносно Києва, Древлянській землі, раптом подався на південь, в Угорщину, при цьому неминуче мусив був пройти поблизу Києва — і вчинив нерозумно. Природніше було б йому податись на північ до Ярослава, що правив тоді в Новгороді. Втім, хто знає, як би поставився до можливого суперника в боротьбі за київський стіл Ярослав?
Як емоційно розповідає літопис, знищивши Бориса, Гліба і Святослава, Святополк Окаянний гадав: “Переб’ю всіх своїх братів і стану один володіти Руською землею”. Та здійсненню його блюзнірських намірів завадив славний лицар Ярослав. Він зібрав величезне 42-тисячне військо і “рушив на Святополка, покликавши бога в свідки своєї правди і мовив: ”Не я почав нищити братів моїх, а він; хай буде бог месником за кров братів моїх… Мабуть, і зі мною те ж зробить» .
Відповідно до розповіді давньоруського джерела, двоюрідні брати зійшлися в бою 1016 року на Дніпрі поблизу давнього міста Любеча. Битву описано Нестором у фольклорно-легендарному дусі. Святополк програв її і втік до Польщі — зрештою, свідчення наших пам’яток писемності починають, хай і наближено, але відповідати руським повідомленням Тітмара. Та ми уже знаємо, що Святополк відправився до Болеслава ще влітку 1015 р., зразу ж після смерті Володимира. Тому деякі історики, знайомі з відомостями Тітмарової “Хроніки”, гадають, що Любецька битва якщо і відбулася, то не у 1016, а в 1019 р., коли сталася сутичка між Ярославом і Святополком; вона і вирішила долю київського великокняжого столу.
До іншої думки схилявся відомий авторитет у давньоруській історії в. Д. Королюк: “У битві 1016 р. вирішувалася доля не Ярослава і Святополка, а Ярослава і якогось іншого його суперника на Русі”. Історик вважав, що цим суперником міг бути або брат Ярослава Мстислав, або племінник першого Брячис-лав. Гадаємо, що Ярослав, як і Святополк, не брав участі в цій битві. А ось Мстислав — інша справа!
Нагадаємо читачеві повідомлення Тітмара про кончину Володимира: князь помер, “залишивши спадщину свою цілком двом синам”.
Це повідомлення в дещо іншій формі повторюється згодом у “Хроніці”: “Влада його (Володимира. —Авпь) була розділена між двома його синами”. Але мЬк ким саме? Свого часу висловлювалося припущення, що батьківську спадщину розподіляли Ярослав із Мстиславом. При цьому виходили із повідомлень літописців, що десять років опісля, у 1026 р., Ярослав із Мстиславом справді поділили по Дніпру Руську землю, що перед тим, у 1023—1025 рр., не раз відбувалися сутички між братами. Погодитись із цією гіпотезою важко. Адже Ярослав, так само як і Святополк, повставав проти батька. До останнього дня життя Володимира Ярослав залишався його ворогом, і похід батька проти сина зупинила тільки смерть. Не варто доводити, що Володимир просто не міг бачити у Ярославі одного з головних своїх наступників.
З іншого боку, Ярослав, який сидів у Новгороді Великому, знаходився надто далеко, за багато днів кінного шляху від театру подій у Києві і навколо Києва у 1015 р. Поза всяким сумнівом, першим претендентом на престол батька був Борис, якого
Володимир виділяв з-поміж своїх синів. Він невідступно перебував біля батька. Незважаючи на його молодість, великий князь доручив Борисові очолити щонайвідповідальніший похід проти головних ворогів Русі — печенізьких ханів.
Другим серед двох згаданих, але не названих на ім’я Тітмаром синів Володимира, які поділили його владу, міг бути, на нашу думку, Мстислав тмутараканський. Він користувався голосною славою на Русі. Пригадаймо поетичні рядки ‘‘Слова про Ігорів похід”, де знаходимо величальну пісню “Мстиславові хороброму, що зарізав Редедю перед полками касозькими” , тобто черкеськими. Цей епізод став відомий авторові “Слова”, напевне, із літопису Нестора, де розповідається, як Мстислав, що князював у Тмутаракані, пішов на касогів, переміг у поєдинку їхнього князя Редедю і здобув перемогу. Природно вважати, що Мстислав перестав задовольнятися глухою Тмутараканню і, передбачаючи близьку смерть батька, почав у 1014—1015 рр. просуватися на північ, ближче до Києва.
Час народження Мстислава, як, втім, і більшості синів Володимира, невідомий. Неясно також, хто була його мати. Серед дітей Володимира літописці знають двох Мстиславів: від його першої дружини Рогнеди і ще від якоїсь жінки, не названої на ім’я. Якщо Мстислав належав до дітей Рогніди, то був старший від Ярослава, тому що названий раніше нього в переліку п синів: Ізяслав, Мстислав, Ярослав, Всеволод. Ряд істориків відкидає цю думку, вважаючи, що Мстислав тмутараканський народжений від невідомої нам дружини Володимира і був молодший Ярослава. Коли у 1025 р. відбулася битва між Ярославом і Мстиславом, у якій переміг останній, він урочисто заявив Ярославові: “Сідай у своєму Києві, ти старший брат” . Але цей доказ не дуже вагомий.
По-перше, Ярослав з 1019 р. незрушно сидів у Києві, був великим князем, головою “Володимирового племені”, і в ієрархічному розумінні повинен був вшановуватися як старший серед нащадків Володимира. По-друге, не виключено, що ці слова були придумані літописцем часів Ярослава чи навіть пізніших років, аби обгрунтувати його династичне право володіти Києвом.
За нашим переконанням, Мстислав все ж таки був старшим братом Ярослава. Лише цими обставинами можна пояснити ту рішучість і наполегливість, з якою він прагнув оволодіти Києвом у 1023—1026 рр. Напевне, його підтримувала якась частина феодального класу стольного міста Русі, вище за все ставлячи звичай заміщення княжого стола старшим сином. Як би там не було, від якої б жінки Володимира він не родився, Мстислав, як нам здається, найбільше підходить для кандидатури одного з двох синів Володимира, який розділив батьківську спадщину. Другим, як мовилось, був Борис. Інших “кандидатів” на ролі безіменних дітей Володимира, згаданих у “Хроніці” Тітмара, просто не могло бути.
Отже, із чималою вірогідністю можна твердити, ідо у битві 1016 р. зійшлися Мстислав і Борис. Неможливо встановити її наслідки, але, мабуть, під час бою (чи після його закінчення) Борис загинув. Ще важче відповісти на питання, як помер Гліб. Виходячи із тлумачення скандинавської літературної пам’ятки “Еймундова сага”, М. М. Ільїн робить припущення, що вбивцею Бориса і Гліба був … сам Ярослав Володимирович. Його докази здаються дотепними і навіть переконливими, проте саги — це фольклорні джерела, що відображають історичну дійсність у символічному, художньо опосередкованому вигляді. Необхідно з великою обережністю і вмінням спиратися на їхні поетично узагальнені свідчення при відтворенні реальних історичних подій. Гіпотеза М. М. Ільїна не відповідає цим вимогам.
Для теми нашої розповіді важливе тимчасом інше: Святополк не вбивав і не міг убити ні Бориса, ні Гліба, ні Святослава, тому що перебував у той час у Польщі. Як активно діюча політична фігура він висунувся на сцену лише у 1018 р., коли Ярослав уже князював у Києві і коли, згідно з логікою повістування давньоруського джерела, Борис, Гліб і Святослав уже були мертвими. До речі, “Повість минулих літ” дає зрозуміти, що Ярослав не одразу після переможної для нього битви 1016 р. оволодів Києвом. Напевне, він ще деякий час боровся за батьківський престол із Мстиславом і, очевидно, з Глібом. Літопис Нестора піл 1017 р. подає: “Ярослав пішов у Київ, і погоріли церкви” , не виключено, що якась частина киян повстала проти нього.
Історики здавна відзначають ворожість принаймні частини київських дружинників до Ярослава, що, напевне, бачили в ньому чужого, новгородсого князя, який захопив Київ з допомогою найманців-варягів». Недоброзичливе ставлення в Києві до Ярослава аж до дня утвердження його на великокняжому престолі засвідчено літописцями. Чи не самі кияни відчинили навстіж міську браму перед Святополком, коли 1018 р. польський князь Болеслав Хоробрий допоміг йому захопити Київ? Навіть Нестор, різко вороже настроєний щодо Святополка, виявився неспроможним приховати мирний характер вступу цього сина Ярополка у стольне місто Русі: “І переміг Болеслав Ярослава. То Ярослав утік з 4 мужами у Новгород, а Болеслав увійшов у Київ із Святополком. І сказав Болеслав: ”Розташуйте дружину мою по містах на покорм”; і було це виконано . На співчуття більшості киян до Святополка вказує хоч би те, що він при їхній підтримці вигнав поляків із Києва і почав там княжити.
Фінал цієї історії відомий нам у найзагальніших рисах лише із давньоруських джерел легендарного характеру, тому що Тітмар помер у 1018 р., до п завершення. У 1019 р. у вирішальній битві на річці Альті — в тому самому місті, де, за твердженням київських книжників, злочинно умертвили Бориса, — зійшлися дружини Ярослава і Святополка. Ярослав переміг, Святополку довелося тікати, і він загинув десь “між Ляхи і Чехи”. Як показали ще в минулому столітті О. І. Сенковський та І. Є. Забєлін, вислів “між Ляхи і Чехи” — не що інше, як переклад польської приказки, що означає “ніхто не знає, де і як”.
Зрозуміло, виникає питання: усунувши головного конкурента в боротьбі за Київ, Ярослав з легким серцем міг віднести на його рахунок убивство братів? Але в часи князювання Ярослава на Святополку ще не лежала “каїнова печать”. Усі згадані вітчизняні джерела про мученицьку кончину трьох синів Володимира родилися набагато пізніше, коли нікого із дійових осіб трагедії 1015 р. вже не було в живих.
Важко не висловити подиву з цього приводу. Якби Святополк справді убив Бориса, Гліба і Святослава, то твори про його нечувані злочини мали б бути написані зразу ж по гарячих слідах, та й канонізація Бориса і Гліба, цих перших давньоруських святих, мусила б відбутися ще в часи Ярослава — у всякому разі громадська думка відносно визнання їх святими уже могла б скластися. Довгий час так і думали вчені. Дореволюційний історик російської церкви Макарій вважав, що перший храм на честь Бориса і Гліба, уже канонізованих святих, було споруджено у Вишгороді десь після 1021 р. Академік Д. С. Лихачов називає іншу дату канонізації — близько 1037 р. — і пов’язує цю подію з організацією київської митрополії і посиленням прагнення давньоруської правлячої верхівки до ідеологічної незалежності од Візантії’. Одначе ці здогади не підтверджуються джерелами.
Існують вагомі заперечення проти спроб довести ранню (за життя Ярослава, який помер у 1054 р.) канонізацію Бориса і Гліба, а отже, і визнання Святополка їх убивцею. Так, у “Слові про закон і благодать” митрополита Іларіона, створеному в пору князювання Ярослава, імена Бориса і Гліба не згадуються, а цього, гадаємо, не могло б бути, якби їх уже канонізували. Творіння Іларіона спрямоване на прославлення Київської держави і давньоруської церкви, чому найкраще має слугувати проголошення перших руських святих. Наведемо ще один аргумент. 1050 р. внука Ярослава і сина Ізяслава назвали не іменем Бориса чи Гліба, а на честь… їхнього вбивці, проклятого богом і людьми Святополка. Отже, тоді Святополк ще не був офіційно визнаний вбивцею братів-мучеників і його ім’я ще не стало одіозним?! Відзначимо, що імена Борис і Гліб почали давати князівським дітям здебільшого у XII ст.
Найбільш вірогідним нам уявляються міркування археолога й історика М. К. Каргера та літописознавця М. X. Алешковського, згідно з якими Бориса і Гліба канонізували лише в 1072 р. . Докази на користь такої думки надзвичайно вагомі. Виходить, що і спільне джерело повістей про вбивство Бориса і Гліба в літописах і “Казанні” створено десь у цей час.
І, нарешті, останнє питання: чому раптом у 1072 р. чи незадовго до цього виникла необхідність канонізувати Бориса і Гліба та знайти їхнього мерзенного вбивцю? На це питання сучасна наука поки що не може відповісти. Можемо висловити лише свої міркування з цього приводу.
Кінець 60 — початок 70-х років XI ст. були порою загострення політичної обстановки на Русі. Щойно з допомогою військ польського князя Болеслава Сміливого було придушено повстання проти київського князя Ізяслава Ярославича. Тоді так само, як і в 1018 р., коли інший Болеслав — Хоробрий — вторгся на Русь, підтримуючи зятя Святополка, проти польських загарбників спалахнуло народне повстання. Події 1069 р. в народній пам’яті неминуче накладалися на події 1018 р. Тим паче, що Ізяслав, як і Святополк, був “польським зятем”, одружившись на Гертруді — дочці одного з попередників Болеслава Сміливого Мешка II. До того ж визрівав черговий спалах міжусобної боротьби на Русі між синами Ярослава. У 1073 р. Всеволод і Святослав виступили проти Ізяслава, і той знов утік у Польщу. В той час у Києво-Печерському монастирі було упорядковано літописний звід, автором якого вважають майбутнього ігумена цієї обителі Никона. Можливо, саме Никон уперше поклав вину за вбивство Бориса, Гліба й Святослава на Святополка. Але чому?
Гадаємо, тому, що виникла гостра необхідність у появі перших давньоруських святих. Вона могла бути викликана піднесенням етнічної і суспільної самосвідомості (наслідком чого й було складення зводу 1073 р.), посиленням прагнення до ідеологічної незалежності од Візантії. Зрозуміло, що однією з головних підстав для канонізації повинна була служити мученицька смерть “кандидата”. Необхідно було мати вбивцю, і не звичайного, а недолюдка, виродка з наміром знищити власну сім’ю. Це, у відповідності з канонами агіографічного жанру, надзвичайно високо підносило майбутнього святого над іншими людьми. Зупинилися на Святополкові, якого вже забуло суспільство, який не мав нащадків, що могли захистити його честь і гідність від обмови.
Але якщо навіть саме так усе й склалося, конкретні мотиви, якими керувався Никон чи інший автор канонізації Бориса і Гліба, оголошуючи їхнім убивцею Святополка, однаково залишаються невідомими.