Ініціатива у справі усунення Аскольда і Діра, за Новгородським літописом, належить Ігорю, а не Олегу. А після їх убивства Ігор і посів київський престол.
І у подальшій розповіді про правління князя Ігоря в Києві новгородський літописець відводить Олегові роль простого воєначальника при князі. Причину цього О. О. Шахматов бачив у переплетенні в літописах, передовсім у “Повісті минулих літ”, двох фольклорних переказів про Олега й Ігоря: північний (ладозький) розповідає про князя Олега, тоді як південний (київський) — про Олега як воєводу Ігоря.
Можна погодитися з думкою О. О. Шахматова, що у Початковому зводі “проглядає певна тенденція. Руська княжа династія повинна здобути ясну генеалогію: історичний Ігор мав бути пов’язаний з Рюриком, якого Новгородський переказ назвав першим князем” . Назвавши Ігоря “історичним”, учений підкреслив, що особа князя належить уже історії. На відміну від Олега, який згадується, крім літопису, лише в хозарському джерелі, про Ігоря цілком конкретно розповідає видатний візантійський учений другої половини X ст. Лев Диякон у праці “Історія”. Про похід Ігоря на Константинополь повідомляють також інші візантійські (Симон Логофет, “Житіє Василя Нового”), а також західноєвропейські (Ліупранд) і східні (Масуді) пам’ятки X—XI ст.
Думка, що Ігор, можливо, не належав до норманської династії Рюрика, певною мірою стверджується слов’янськими іменами членів його сім’ї, є навіть підстави твердити, що мати Ігоря була слов’янкою, оскільки його син мав слов’янське ім’я Святослав і портрет останнього, який належить перу Лева Диякона, “не має жодної норманської риси” (В. В. Мавродін). На слов’янці, очевидно, оженився і старший небіж Ігоря, також Ігор, оскільки діти його названі слов’янськими іменами — Володислав і Предслава. Інший племінник Ігоря мав слов’янське ім’я Улеб (Гліб) .
І все ж таки від спокусливої для декого думки, ніби Ігор був слов’янином, доведеться відмовитися: його ім’я є стовідсотково скандинавським, так само, як і ім’я його дружини Ольги. Отож, Ігор був-таки варягом.
Якщо вірити Нестору, більша частина 33-річного князювання Ігоря науці не відома. Новгородський перший літопис молодшого ізводу, що повніше, ніж “Повість минулих літ”, відображає його князювання, розпочинається таким чином: “Ігорже сидів у Києві, князюючи і воюючи проти древлян та уличів . І був у нього воєвода на імення Свенельд, і підкорив [Ігор] уличів, наклав на них данину і дав Свенельду. І не скорилося одне місто, іменем Пересічен, і сидів [Ігор] біля нього три роки, і ледве взяв. І сиділи було уличі по Дніпру внизу, а потім пішли між Буг і Дністер і осіли там” . У літопису Нестора місцезнаходження уличів визначено трохи інакше: “Уличі й тиверці сиділи по Дністру і сусідили з Дунаєм” . Певно, новгородський і київський літописці відзначили міграцію уличів із Подніпров’я у межиріччя Південного Бугу і Дністра, а потім і на Дунай. Ця міграція, мабуть, була викликана прагненням київських князів включити племінне об’єднання уличів до складу Давньоруської держави.
Така діяльність київського центру стосовно уличів розпочата не Ігорем. Новгородський перший літопис молодшого ізводу повідомляє, що Аскольд і Дір воювали з уличами (дата цієї війни — 854 р. — очевидно, умовна). Маємо вагомі підстави вважати, що племінне об’єднання уличів було особливо численним і сильним. “Повість минулих літ” повідомляє, що “було їх багато”, а володіння їх сягали Чорного моря, де “збереглися міста їх і досі”, тобто до часів Нестора. Ця ж думка підтверджується записками так званого Баварського географа (працював у другій половині IX ст.), які засвідчують, що уличі мали 318 міст — більше, ніж будь-яке інше південнослов’янське об’єднання племен. Звісно, в повідомленні німецького вченого йшлося не про справжні міста — вони виросли пізніше, у X—XI ст., в епоху уже феодалізму, — а про фортеці, укріплені “гради”, центри племен і навіть великих родів уличів.
Рать Ігоря зломила опір уличів. Важче було приєднати до Києва древлянські племена. Смерть Олега спонукала їх до повстання. Нестор таким чином описує вступ Ігоря на київський княжий престол: “Після смерті Олега став князювати Ігор… І зачинились від Ігоря древляни по смерті Олега” . Це означало, що древляни зачинили брами своїх міст (укріплених поселень) перед княжими збирачами данини та іншими представниками київської адміністрації. Мабуть, цей виступ древлянського об’єднання племен проти центральної влади мав стихійний характер, бо інакше навряд чи вдалося б князеві так легко його придушити. За свідченням Нестора, наступного року “пішов Ігор на древлян і, перемігши їх, наклав на них данину більшу, ніж перед тим” . Запам’ятаймо ці слова — “данину більшу, ніж перед тим” — у них ключ до розгадки того, що сталося з Ігорем наприкінці його життя. Племінна верхівка древлян винесла повчальний урок з того, що трапилося.
Новгородський перший літопис молодшого ізводу конкретизує загальну згадку “Повісті минулих літ” про накладення нової данини на древлян: “І дав же [Ігор] данину деревську (древлянську. — Авт.) Свенельду, і брали по чорній куні від диму. І сказала дружина Ігорю: ”Ти дав одному мужу надто багато». Перед нами щонайдавніша, найелементарніша форма феодального землекористування — так зване годування («кормление»), коли сюзерен віддавав васалу в нагороду за службу прибутки з тієї чи іншої землі (або міста) без права власності на саму цю землю. Напевне, частину данини “годувальник” повертав князеві. Мабуть, цим і було викликане загальне збільшення данини, яка стягувалася з древлян.
Але перед тим як зіткнутись у смертельній сутичці з вождями племінного об’єднання древлян, князь Ігор розпочав широкомасштабний похід на Константинополь, описаний у руських та іноземних джерелах. “Повість минулих літ” під 941 р. (іці дата вірна, підтверджується візантійськими джерелами) розповідає про кампанію Русі проти Візантії: “Пішов Ігор походом на греків. І послали болгари вість царю (візантійському імператору Роману І. —Авт.) що ідуть русичі на Царгород: 10 тисяч кораблів. І прийшли, і підпливли, і розпочали завойовувати країну Віфінську, і полонили землю по Понтійському (Чорному. — Авт.) морю до Іраклії і до Пафлагонської землі, і всю країну Никомидійську (окремі частини Малої Азії. — Авт,) полонили і Суд увесь спалили”
Вражає ця величезна — 10 000 суден! — кількість кораблів, з яких складався руський флот. Тим часом цієї ж цифри дотримуються і візантійські джерела: Лев Диякон, Скилиця, Зонара. Тільки кремонський’ єпископ Ліупранд, відвідавши Константинополь після Ігоревої навали, повідомляє, що під рукою в Ігоря була лише тисяча суден. Ця цифра, особливо у зв’язку з висвітленням наступних подій, видається правдоподібною. Ліупранд пише: у Константинополі йому сказали, що так само, як Аскольд, Ігор обрав для вторгнення в Золотий Ріг вдалу пору. Грецький флот вирушив у похід на арабів. Напад русів був настільки несподіваний, що візантійці не встигли навіть натягнути ланцюг, який перегороджував вхід до бухти.
Можна лише здогадуватися про причини русько-візантійської війни 941 р. В жодному з джерел вона не названа. Певно, Візантія припинила виплату постійної данини Київській Русі, скориставшися з того, що східнослов’янській державі у той час стали загрожувати печенізькі хани, незліченні орди яких кочували в степах Північного Причорномор’я. Деякі історики думають, що візантійська сторона порушила умови підписаного ще 911 р. договору з Олегом, згідно з яким руські купці та дипломати користувалися на землях імперії значними привілеями.
Візантійські історичні хроніки розповідають, що одночасно з флотом князь Ігор кинув на імперію ще й численне сухопутне військо. Очевидно, воно спізнилося, й облогу Константинополя розпочав десант, що висадився з давньоруських кораблів. Облога розгорталася мляво, і це дало можливість візантійському урядові підтягнути до столиці значні сили. Разом з тим полководець Феофан, який керував обороною міста, зумів налагодити кілька суден і обладнати їх пристроями для викидання “грецького вогню”. А тепер надамо слово Нестору: “Тим часом русичі, порадившись, вийшли проти греків зі зброєю, і в жорстокім бою ледве здолали греків. Надвечір русичі повернулися до своєї дружини і вночі, сівши в човни, відпливли. А Феофан зустрів їх у човнах з вогнем і почав трубами пускати вогонь на судна русичів… Русичі, уздрівши полум’я, кидалися у воду море, прагнучи врятуватися. І так рештки їх повернулися додому” .
Згідно з візантійськими джерелами, невдала для Русі морська битва відбулася 8 липня 941 року. Але давньоруські воїни висадилися з човнів на берег, з’єдналися з сухопутним військом і продовжували війну до вересня, але безуспішно. Ігор зразу ж після поразки на морі повернувся у Київ. Він не змирився з невдачею і 944 р. організував новий похід на Візантію.
Розповідь “Повісті минулих літ” під 944 р. дозволяє уявити справді велетенський розмах цієї воєнної кампанії: “Тим часом Ігор зібрав багатьох воїнів: варягів, русь, і полян, і словен, і кривичів, і тиверців — і найняв печенігів і заложників у них узяв, — і пішов на греків у човнах і на, конях, прагнучи помститися за себе. Почувши про це, корсуняни послали до Романа зі словами: ”Ось ідуть руські, без ліку кораблів у них, вкрили море кораблі» .
Як повідомляють візантійські автори, імператорське посольство зустріло рать Ігоря на Дунаї. Внаслідок довгих переговорів руський князь підписав мирний договір. Фундована на фольклорних джерелах, розповідь Нестора зображає ситуацію у надзвичайно вигідному для Русі світлі: “Почувши про це (похід київського війська. — Авт.), цар прислав до Ігоря знатних бояр з благанням: ”Не йди, а візьми данину, яку брав Олег, додам іще до тієї данини…» Мовила ж дружина Ігорева: “Якщо так каже цар, то чого нам іще треба, — не бившись, здобути золото, і срібло, і паволоки?..” І послухав їх Ігор. Забравши у греків золото й тканини на всіх воїнів, повернув назад і прийшов у Київ. У цьому, поза всяким сумнівом запозиченому із дружинного епосу повістуванні, особливо випукло постає давньоруське суспільство перехідної доби (від родоплемінного ладу, його заключного етапу — “військової демократії”, до ладу феодального). Стосовно найважливіших справ князь ще враховує мудрі поради дружини. Він ревно піклується про дружинників, “взявши у греків золото і тканини на всіх воїнів”.
Насправді становище було трохи іншим. Незважаючи на величезне військо, що зібралося під його хоругвами, Ігор з невідомих для нас причин не наважився форсувати Дунай і рушити до Константинополя. Певно, греки встигли зібрати свої сили, а їхній флот був готовий зустріти кораблі русичів біля входу в Золотий Ріг. У всякому разі підписаний Ігорем 944 р. мирний договір з Візантією для Русі був менш вигідний, ніж подібна угода Олега 911 року.
У тексті договору 944 р. уже не йшлося про безмитну торгівлю руських купців у Константинополі, їхні торговельні операції у візантійських містах обмежувались, а київські князі взяли на себе зобов’язання захищати від ворогів (напевне, кочівників-печенігів) грецькі володіння в Криму. Цей договір вичерпно викладено у “Повісті минулих літ”.
Здавна особливу увагу істориків привертає одна із заключних статей угоди Ігоря з греками, де сказано, що в складі руської знаті були християни: “в соборній церкві присягали церквою святого Іллі (у Києві. — Авт.), на лежачому перед ними чесному хресті і хартії цій (русько-візантійському договорі. — Авт.) дотримуватися всього, що в ній написано” . Згідно з відомостями (щоправда, недосить конкретними) ряду арабських джерел, невдовзі після підписання договору Олега з греками 911 р. якась частина руської правлячої верхівки прийняла християнство. Вірогідно, тоді у Києві утворилася невеличка християнська община, до якої з часом увійшла і частина старшої дружини Ігоря, що рушила з ним на Візантію в 944 р.
Повернувшись із походу на греків, Ігор зайнявся внутрішньополітичними справами. Літопис Нестора під 945 р. повідомляє: “І настала осінь, і почав він [Ігор] задумувати похід на древлян, бажаючи взяти із них ще більше данини. Того року сказала дружина Ігорю: ”Отроки Свенельда спорядилися зброєю та одягом , а ми — голі. Ходи, князю, з нами за даниною, так і ти здобудеш, і ми». І послухав їх Ігор — пішов до древлян за даниною, і додав до попередньої данини нову, і творили насильство над ними мужі його. Взявши данину, пішов він до свого міста. Коли ж ішов він назад, [то], поміркувавши, сказав своїй дружині: “Ідіть з даниною додому, а я повернуся й позбираю ще”. І відпустив дружину свою додому, а сам з малою частиною дружини повернувся, прагнучій більшого багатства. Древляни ж, почувши, що [Ігор] іде знову, радились із князем своїм Малом: ‘’Якщо внадиться вовк до овець, то винесе всю отару, поки не вб’ють його. Так і цей: якщо не вб’ємо його, то всіх нас погубить”. І послали до нього, кажучи: “Чому ідеш знову? Забрав же всю данину”. Та не послухав їх Ігор. І древляни, вийшовши із міста Іскоростеня проти Ігоря, убили Ігоря і дружину його, тому що було її мало. І поховано Ігоря, і є могила його поблизу Іскоростеня, в Древлянській землі, і до цього часу» .
Народний переказ, який виник, найімовірніше, у недружньому до Ігоря дружинному середовищі і введений Нестором до літопису, спирається на історичні факти. Відповідно до поглядів сучасної науки, Ігор з дружиною відправився збирати полюддя в землю древлян. Полюддя було найпримітивнішою і найгрубішою формою феодальної експлуатації, яка в ті далекі часи грунтувалася на колективній власності феодального класу на землю, — його уособлював глава цього класу, київський князь, — і жорстокому позаекономічному примусу феодально залежного населення. Судячи з наведеного уривка “Повісті минулих літ”, існували, очевидно, якісь, хай і приблизні, норми стягнення цієї данини: коли Ігор уперше поїхав до древлян за полюддям, ніхто із них не опирався князю. Він був убитий лише тоді, коли переступив узаконення, вироблені його попередниками і визнані ним самим.
Активна роль дружинників у збиранні полюддя підтверджує, як нам здається, думку деяких учених, що воно стягувалося в основному для розплати князя з найманою дружиною, тоді як звичайна данина бралася на користь князя і його сім»ї. Що ж робили зі своїми частками полюддя й данини князь і його дружинники? Відповідь на це питання знаходимо в творі візантійського імператора й історика Константина Багряпородного “Про управління імперією” (середина X ст.). У своєму трактаті імператор, безумовно, відобразив враження очевидців, які побували на Русі: “Коли настане листопад місяць, зразу ж їх архонти (князі. — Авт) виходять з усіма росами із Києва і вирушають на полюддя, що називається ” кружлянням», а саме — в Славинії (слов’янських землях. — Авт.), вервіанів (древлян, — Авт), другувитів (дреговичів. — Авт.), кривичів, северіїв (сіверян. — Авт) та інших слов’ян, які є пактіотами (данниками. — Авт.) росів. Годуючись там протягом усієї зими, вони знову, починаючи з квітня, коли скресне лід на річці Дніпро, повертаються до Києва. Потім так само, як уже розповідалося, взявши свої моноксили (човни-однодеревки. — Авт.), вони споряджають їх і вирушають у Романію (Візантію)
Із розповіді візантійського історика випливає, що, за винятком спожитого князем і дружиною, полюддя збувалося ними у Візантії, насамперед у Константинополі. Гадаємо, що саме особиста зацікавленість руських феодалів у реалізації одержаного при збиранні полюддя продукту спонукала їх включати до текстів русько-візантійських договорів статті, що сприяли торгівлі русів.
Смерть Ігоря була насильницькою і мученицькою. На це натякає “Повість минулих літ”. Про страадання князя повідомляє Лев Диякон: “Не згадую уже про його [Ігоря] подальшу нещасну долю, коли, вирушивши у похід на германців, він був узятий ними в полон, прив’язаний до стовбурів дерев і розірваний навпіл” . Учені, які вивчали свідчення візантійського історика, дивувалися, чому він назвав древлян “германцями”. При цьому гадали, буцімто Лев Диякон знав про відокремленість (на наш погляд, вигадану) древлян від решти союзів племен і вважав за необхідне цю особливість якось підкреслити. Можна запропонувати простіше пояснення: германці для візантійських письменників були “варварами”, що сиділи в непрохідних лісах. І загублених у пущах древлян у цьому розумінні можна було також назвати “германцями”.
Обставини кончини Ігоря, як і наступна жорстока відплата Ольги, викладені Нестором виключно за народними переказами та легендами. Тому встановити істину не так просто. Думається, що вожді древлянських племен не вважали себе вбивцями: вони просто віддали належне князю-грабіжнику, який зневажив власні закони. Тому, як і належало, намагалися налагодити добрі стосунки з київським урядом. Але не так гадала, посівши після загибелі чоловіка княжий престол, Ольга.