Кобзарство, як явище української культури, глибоко закорінене в давнину. Назву дістало від музичного інструмента — кобзи, який не є те саме, що споріднені з нею бандура та лютня, бо бандура — багатострунний інструмент, а кобза мала лише п’ять чи сім струн, лютня — загнутий назад гриф.
З XVIII ст. вони вживаються як синоніми на визначення одного музичного інструмента.
Можна з певністю сказати, що кобзарство має корені в найдавнішому нашому епосотворенні ще до часу Київської держави. Найдавніші згадки про кобзу (очевидно, лютневидну) маємо в записах арабських учених про слов’ян у X ст. Так, арабський географ Ібн Даста в книзі «Дорогоцінні скарби», датованій 925 р. говорить, що в районі Куяби (Києва) обряд сіяння супроводжувався музикою на лютні, гуслях і сопілці. Арабський мандрівець Аль-Масуді також у І чверті X ст. говорить про поховання руса, якому в могилу клали кобзу. Якою була кобза чи лютня (правильніше казати — кобза), можемо побачити на фресці Києво-Софійського собору, — це п’ятиструнний інструмент, без загнутого, як у лютні, грифа. Кобзою користувалися творці князівського епосу, оспівуючи героїчні подвиги князів; як сказано в «Слові о полку Ігоревім», «струни самі князям славу рокотали». Так само кобзою користувалися співці купецьких ватаг (про що засвідчив Аль-Масуді), які витворювали епос, що його в XIX ст. назвуть билинним.
Це була, так би мовити, передісторія кобзарства. Саме воно тісно пов’язане з козацьким станом і оспівувало героїчні подвиги передусім козаків. Цю традицію фіксуємо з XVI ст. Саме кобзарі XVI ст. залишили нам найдавніші зразки козацького епосотворення якого були не лише носіями, але й творцями (думи про Байду, Самійла Кішку, невольницькі плачі тощо).
Але кобзарі, тобто співці, що співали під супровід кобзи, задіяні були не лише в козацькому стані, — вони не раз служили в польському королівському дворі й по дворах вельмож та панів. Так, знаємо бандуриста королівської капели XV ст. Тарашка, лютнистів цієї ж капели Стечка, Подоляна, Лук’яна, Андрейка, — як бачимо, все українські прізвища. При дворі польського короля Сигізмунда Августа відомий був бандурист Чурило, з XVII ст. дійшло ім’я лютнистів Боярського, ІПумського, що грали на кобзі та лютні. Видатним лютнистом та бандуристом був Альберт Длугограй (1550-1619). справжнє прізвище якого Войташко; він працював у капелі короля С. Баторія і в панських дворах.
У зображенні інструментального ансамблю XVII ст. фіксуються і лютнист з лютнею, вже із загнутим грифом.
З другої половини XVII ст. знаємо про музичні цехи в українських містах і музик в українському війську. Оркестри та інструментальні ансамблі існували при міських магістратах, панських садибах, навчальних закладах (у Київській академії, наприклад), де вживалися кобзи, лютні та бандури.
З другої половини XVII ст. з’являється ускладнений тип бандури на 30-40 струн з додатковою головкою для басових струн — торбан, який звали іце «панською бандурою»; він був вельми популярний і в першій половині XVIII ст., по кінець XIX. Найдавніша згадка про цей інструмент, який має сорок п’ять струн, є в «Селянках нових руських» Б. Зиморовича, книга вийшла в 1663 р.
Із знаменитих торбаністів відомий Кововий із Полтави, придворний музикант В. Ржевуського Г. Відорт і його син Кастан, який був придворним торбаністом князів Сангушків.
Музичні цехи в Україні постали в другій половині XVI ст., найдавніший — у Кам’янець-Подільському в 1578 р., у Львові — в 1580 р., серед цехових музикантів були й бандуристи, але найчастіше сюди входили цимбалісти, скрипалі та дудники. Про бандуристів XVII ст. згадує в своїх «Селянках нових руських» Б. Зиморович. «Першу Селянку» він так і назвав: «Кобезники», тобто «кобзарі», кобзар тут грає ва бандурі танець під назвою «голубець». Закоханий хлопець на кобзі «думи тисячолітні квилить» — дуже цікава вказівка. Кобзарі складали пісні, грали танець «падван». Але кобзарі Б. Зиморовича не були народними співцями, бо не хочуть «бути простим Грицем», а творять вчену поезію. Складають «пам’ятні рими», тобто тексти в пам’ять покійних. Сама «Селянка…» с розмовою двох кобзарів Дем’яна та Панаса. У «Селянці Четвертій» згадується Данило «обезник подільський», який «добре вірші розуміє».
На бандурі грав І. Мазепа, бандуристи входили і до військової музики. Однак бандури «мають досить тихий, слабкий звук, старовинна бандура не могла бути інструментом військового оркестру, але грою на ній супроводжувалися кобзарські співи про подвиги козаків у боях з ворогами».
За прикладом міських музичних цехів творили й братства кобзарів як корпорації сліпих музик, вони й стали носіями кобзарського епосу. Коли відбулося це формування, не маємо достатніх даних, але гіпотетична схема може бути така.
Найнижчий тогочасний культурний осередок складавсь із мецената, церкви, священика, дяка й церковного люду, школи, яку вів дяк (він же й переписувач рукописних книг), а також т. зв. шпихліра, де збиралися непрацездатні: старі, каліки (уломні), які жили на милості мецената, а також на зборах милостині через прохацтво, яке могло мати й мистецькі форми. Зокрема сліпі певного регіону кооперувалися в окремі братства і здобували кобзарську кваліфікацію — їх могли навчати бойові кобзарі, які ходили з військом, а на спочинку продовжували творченосну й співацьку діяльність. Вони не обов’язково були сліпими. Майстерності могли навчати й сиріт зі школи, яка містилася у цьому ж будинку, що й шпихлір (яскравим описом такого осередку є «Заповіт В. Загоровського» з другої половини XVI ст.).
З часом така музична корпорація почала звужуватися: до неї входили лише сліпі, поводирями яких були зрячі діти-сироти зі школи. Цю практику твердо зафіксовано в XIX ст., коли мистецтво кобзарства традиційно передавалося сліпим. Братство охоплювало сліпих кобзарів певного регіону, чим пояснюється існування в XIX ст. кобзарських територіальних просторів, де вони діяли; це пов’язувалося також із діяльністю певних кобзарських шкіл як у способі гри на кобзі чи бандурі, так і в репертуарі, який мав свої відміни, захоплюючи твори спільного вжитку. Належність до описуваного культурного осередку зумовлювало те, що місцем збору кобзарів у XIX ст. була вибрана ними церква, де збиралися в престольні свята й вирішували спільні справи. Вироблено й певні правила спільної діяльності, які окреслювали територію, визначали центр, обирали громадське урядування, суд, скарбника і приймали нових членів.
Членом братства міг бути лише каліка, здебільшого сліпий, який умів грати на кобзі чи лірі. Він вивчав особливу, т. зв. лебійську, мову, вносив певну суму до скарбниці. Прийом у братство відбувався за встановленим ритуалом, саме братство в особисте життя братчиків не втручалося. Кобзар мав також вироблені принципи поведінки на звичаєвій основі. Вчилися кобзарі ремеслу в майстра 2-3 роки й більше. За цей час учень опановував репертуар певної школи кобзарства, після чого здобував право самостійного кобзарювання; майстер міг виховувати не одного, а гурт кобзарів. Нагляд над братством здійснював священик, що є прямим тактом для нашої гіпотези, що кобзарські корпорації виникли не на основі міських музичних цехів, а в культурному осередку біля церкви у шпихлірах. На чолі братства стояв цехмістр, що свідчить: структуру воно перейняло цехову, мало своїх ватажків, отаманів, соцьких й десяцьких, тобто жило самоуправно.
Кобзарі не мали себе за жебраків, а вважалися професійними музикантами-співцями, які на прожиття заробляють своїм мистецтвом. Отже, можемо вважати кобзарів народними рапсодами, основною метою яких було збереження в народі історичної пам’яті. Цим і зумовлюється, що вони були носіями дум та історичних пісень. Текст часом передавався незмінно, але здебільшого співак робив власні привнесення-інтерпретації, чим пояснюється значне число варіантів дум.
Козаки існували в Запорозькій Січі. Саме звідти вийшли й ряд дум, особливо найдавніших. З кобзарів XVIII ст. відомі Данило Бандурка і Грицько Кобзар, що були запорожцями. Були кобзарі і в гайдамаків: Прокіп Скряга, Михайло, Соковий зять, Василь Верченко, яких страчено в Кодні. Знаємо з XVIII ст. сліпого кобзаря Григорія Любистка.
А тепер назвемо найвідоміших кобзарів, котрі зберегли для свого народу знамениті українські думи та історичні пісні. Це Є. Адамцевич, І. Бернацький, О. Баря, Ф. Баша, А. Бешко, П. Братиця, Ю. Бутовський, І. Василевич, Г. Вахно, О. Верасай, С. Веселий, С. Говтман, І. Гоменюк-Рижий, В. Гончар, Г. Гончаренко, A. Гребінь, Ф. Гриценко-Холодний, О. Гришко, С. Ґудзь, П. Гузь, П. Дашенко, С. Димещук, О. Димнич, М. Діброва, П. Древченко, П. Дуб, М. Дубина, Н. Дудка, С. Зелинський, І. Зоря, О. Кальний, Г. Кожушний, П. Колибаба, Н. Колісник, Г. Костюченко, В. Кравченко, П. Кравченко, І. Кравченко-Крюковський, І. Кравченко-Кучугура, X. Крячківський, B. Кузьменко, П. Кулик, Я. Кулик, Г. Кучеренко, Ф. Кушнерик, Т. Мадин, Т. Мегадин, Д. Мазур, О. Микуленко, Д. Мороз, А. Никоненко, Никон з Пікова, Осип з Пилявців, П. Па-насюк, С. Панченко, Т. Пархоменко, С.Пасюга, Є. Перепелиця, І. Ригоренко, К. Рожко, І. Романенко, М. Самійленко, Я. Сапожник, А. Скоба, І. Скубій, І. Стрічка, К. Фещенко, А. Шолох, А. Шут.