Громадянська війна (1918-1922) — війна, що розгорнулася між Добровольчою армією (значну частину якої складало козацтво), армією адмірала Колчака, генерала, барона Врангеля та іншими військовими з’єднаннями «білих», — і частинами Червоної Армії та з’єднаннями, які підтримували утвердження в Росії радянської влади та комуністичного режиму.
Найзапекліші бої в ході Громадянської війни відбувалися на Дону, Кубані, Поволжі, в Сибіру і на Далекому Сході, а також на території України. Декрет про створення Робітничо-Селянської Червоної Армії (РККА) було підписано В. Леніним 15 січня 1918 року. Тоді ж, у січні 1918, почала формуватися й Добровольча Армія «білих» під командуванням генерала Лавра Корнілова.
На кінець 1918 Червона Армія вже нараховувала 1,5 мільйона бійців, а до кінця 1920 чисельність її зросла до 5,5 мільйона. Добровольча ж армія на квітень 1918 нараховувала всього лише б тисяч багнетів. Дослідники стверджують, що загальні втрати Білої і Червоної армій під час Громадянської війни становили 800 тисяч бійців. Втрати серед мирного населення — близько 18 мільйонів осіб. Однією з перших великих військових операцій Громадянської війни став штурм Добрармією Катеринодара (10-13 квітня 1918), захист якого здійснювали частини Південно-Східної Революційної армії. Добрармія була занадто малочисельною, щоб здобути штурмом таке місто, до того ж, якраз перед штурмом, загинув її командуючий -генерал Л. Корнілов. Це сталося 13 квітня, а на 14 квітня намічено було генеральний штурм міста. Новий командуючий генерал А. Денікін не наважився вести своє поріділе військо на штурм, а, завбачливо відійшовши від Катеринодара, повів Добрар-мію назад, на Дон, звідки вона й прийшла (див. «Перший Кубанський похід»). І все ж таки в боях на підступах до Катеринодара Добрармія втратила понад 2 тисячі бійців.
Ще однією операцією, котра привертає увагу дослідників, стала Казанська, під час якої, 5-10 вересня 1918, частини Червоної Армії оволоділи столицею Татарії Казанню. Білогвардійський гарнізон Казані становив всього 6 тисяч бійців. В той час, як на місто наступала П’ята армія «червоних» (командуючий Славен), Арська група військ (Азин) та «червона» Волзька флотилія, яка вже 9 вересня зуміла висадити десант на околиці Казані. 10 вересня, одночасним наступом з трьох сторін, частини «червоних» (понад 15 тисяч багнетів) зуміли здобути місто штурмом. Це була перша велика наступальна перемога Червоної Армії, яка дозволила їй оволодіти ініціативою.
Великі загони козацтва були задіяні під час оборони Царицина (Волгоград). Гарнізон «червоних», серед яких було чимало козаків, становив близько 45 тисяч бійців (під командуванням К. Ворошилова). Донською ж армією, котра майже цілковито складалася з донських та кубанських козаків (теж до 45 тисяч осіб), командував генерал Краснов. Саме в цей час генерал Петро Краснов утверджував державне утворення Доно-Кавказький Союз, котре мало об’єднати під однією владою всі козацькі території Північного Кавказу. Отож здобуття Царицина повинно було гаран- ‘ тувати безпеку цього союзу. Бої тривали з 25 липня по 7 вересня 1918 року. Так і не здобувши міста, Краснов відвів своє військо на Дон, поповнив його новими підроз- | ділами, дав відпочити, і вже 22 вересня знову рушив на Царицин. 15 жовтня козаки Краснова навіть увірвалися були на околиці міста, але, зазнавши удару з тилу Першої Стальної дивізії «червоних», змушені були знову відійти на Дон. Третій штурм відбувся в січні 1919. Цього разу козакам вдалося вийти до Волги північніше та південніше міста, і взяти його в кліщі, але загальний наступ червоних військ на
південь Росії змусив отамана Краснова втретє, і тепер уже назавжди, відвести свої частини на Дон.
Залишився в історії Білого руху та Громадянської війні і рейд Донського кавалерійського козацького корпусу генерала Мамонтова (10 серпня -19 вересня 1919). Цей 9-тисячний корпус зумів пройти рейдом тилами «червоних» через Тамбов, Козлов, Воронеж, але, оточений корпусом чисельністю до ЗО тисяч бійців, з великими труднощами прорвався через кільце, втративши при цьому понад 7 тисяч солдатів. Проте рейд Мамонтова, як вважають дослідники цієї війни, настільки дезорганізував тили «червоних», що не дозволив їм успішно провести серпневий наступ на південному напрямку.
В вересні-листопаді 1919 білогвардійські сили востаннє спробували прорватися до Петрограда, щоб відродити тимчасовий уряд (або й монархію). Командував цим наступом генерал Юденич, Північно-Західна армія якого складалася всього-на-всього з 18 тисяч бійців. В той час, як чисельність війська «червоних» перевершувала 50 тисяч. Юденичу все ж таки вдалося прорвати оборону «червоних», захопити низку населених пунктів, в тому числі й Царське Село, і підступити до Петрограда. Проте в нього вже не вистачало сил, щоб оволодіти таким великим містом з таким чисельним гарнізоном. До того ж, «червоні» терміново перекинули під Петроград ще близько 20 тисяч бійців. Та й серед частини військ «білих», особливо серед солдатів, велася революційна пропаганда, котра обіцяла, бачте, селянам землю, а робітникам фабрики, і котра своєю демагогією деморалізувала солдатські маси. Врешті-решт, Юденич змушений був відійти з рештками своїх військ в Естонію, де його бійці були інтерновані.
Козацькі кінні корпуси генералів Шкуро і Мамонтова діяли і в боях під Воронежем (13 жовтня-16 листопада 1919). Загальна чисельність білогвардійських сил Доб-рармії та Донської армії сягала лише 15 тисяч. В той час, як сили «червоних» перевершували 20 тисяч бійців. У кавалерійській битві, що розгорнулася під Воронежем, між майже 8-тисячним кавалерійським корпусом(значна частина якого теж становила козаки) Будьонного та козацькими частинами «білих», «червоні» зуміли розбити основні сили наступаючих й оволодіти спочатку Воронежем, а згодом і станцією Касторною. Після цієї битви війська «білих» виявилися дуже ослабленими, що було засвідчено подальшими битвами і подіями. В жовтні 1919 Перший армійський корпус генерала Кутєпова зумів розсіяти оборону «червоних», захопити Орел і піти наступом на Тулу. Проте цей наступ було зірвано значно переважаючими силами «червоних» (62 тисячі проти 22,3 тисяч бійців). Кінцевою метою цього походу було здобуття Москви, одначе бої, що розгорнулися в районі Орла, виснажили війська «білих» і ті, зазнаючи значних втрат, змушені були відступити до Курська. Відтак чисельність військ «червоних» почала переважати на всіх фронтах, в той час, як людські резерви «білих», по суті, вже були вичерпані. В січні 1920 частини двох червоних фронтів Південного (Єгоров) та Південно-Східного (Шорін) повели наступ на Ростов-на-Дону. Спочатку «білим» вдалося потіснити «червоних» на підступах до міста (район Генерального Мосту), але в цей час кінний корпус Думенка прорвав оборону «білих» і захопив Новочеркаськ. «Білим» не залишалося нічого іншого, як зняти частину військ і кинути їх до Новочеркаська, але саме це дозволило «червоним» вже 8 січня увірватися в Ростов-на-Дону. Щоправда, 9 січня Корніловська піхотна дивізія, що відступала з фронту, зуміла вибити «червоних» з міста, але протрималася вона там лише один день. Відтак Збройні Сили Півдня Росії, якими командував генерал Денікін, як єдине ціле, припинили своє існування. Частина «білих» змушена була відступити в гори Північного Кавказу, де їх чекали аули горців, котрі ненавиділи росіян ще з часів «підкорення Кавказу», інша частина подалася до Криму.
Сгорлицьку битву (25 лютого-2 березня 1920) називають найбільшим кавалерійським бойовиськом Громадянської війни. І це справді так, якщо зважити, що з обох боків у ній, в межиріччі Єгорлика та Манича, зійшлося близько 25 тисяч вершників. Перший етап битви закінчився тим, що козацька кіннота «білих» відійшла до станції Єгорлицька. Кіннота Будьонного два дні штурмувала її і, лише отримавши значне підкріплення, змогла вибити звідти «білих». Після цього війська Денікіна почали відходити до Катеринодара та Новоросійська, до портів, в яких значна частина білих, особливо офіцерства, назавжди залишить Росію.
Маючи під своїм командуванням 27 тисячну «Російську армію», генерал, барон Врангель сподівався, що йому досить довго вдасться протриматися в Криму, де його військам сприяло саме географічне положення півострова. Тим паче, що, скориставшись перепочинком, «білі» зуміли звести досить могутні Перекопсько-Чон-гарські укріплення, котрі захищали Перекопський перешийок — єдиний сухопутний шлях до півострова. «Червоні» вдалися тут до обхідного маневру. Незважаючи на листопадовий мороз та втрати, Шоста армія «червоних» (командарм Корк) убрід подолала озеро Сиваш й, захопивши Литовський півострів, почала загрожувати тилам оборони «білих». Водночас 51 дивізія Блюхера почала наступ на самі укріплення. Вже 9 листопада «червоним» вдалося захопити Турецький Вал, тобто ключові позиції оборони «білих». 10-11 листопада білоармійці спробували затримати наступ «червоних» на другому рубежі — Ішунських позиціях, але сили «червоних» настільки переважали, що утриматися вже не було змоги. Втративши понад 10 тисяч бійців, «червоні» все ж таки зуміли прорвати оборону і вирватися на степові простори півострова, де стримувати їх уже не було кому. Війська Врангеля почали панічно відступати до портів, і звідти, на всьому, що могло триматися на воді, евакуйовуватися за кордон Росії.
На цьому громадянська війна в європейській частині в Росії та в Україні, по суті, завершилася, хоча ще щонайменше два роки окремі заворушення та бої відбувалися в різних регіонах колишньої імперії, зокрема, на Далекому Сході та в Сибіру.
Громадянська війна призвела до величезних втрат серед козацтва Тереку, Кубані, Дону, а також України (де в цей час уже сформувалися частини Вільного Козацтва та інші формування); вона надовго поділила козацтво на «червоних» та «білих». А головне, що після утвердження в Росії радянської влади, всі козацькі війська було розформоване, відтак було ліквідовано — принаймні комуністичний режим намагався ліквідувати — і саме козацтво, його волелюбний дух; навічно припинити розвиток козацького руху в Росії та Україні. Але після розпаду Радянського Союзу (1991) козацтво все ж таки знову відродилося.