Козацьку визвольну війну середини XVII ст. часто представляють як у чистому вигляді війну українського народу з польськими загарбниками.
Схематизуючи проблему, інтерпретуючи Хмельниччину в категоріях національної проблеми XIX ст., історики й суспільствознавці накидають дійовим персонажам історії логіку мислення людей XX ст. Генералізують проблему державності, а розгляд тодішньої історії лише під кутом зору будівництва держави у XIX -XX ст. спрощують і викривляють дійсність.
Керівною силою в війні була козацька шляхта, на що вперше вказав 1912 р. В’ячеслав Липинський у своїй книзі “З історії України”. Низове козацтво й примкнуле до нього селянство було військовою силою. Ідеологію ж боротьби вибудовувала козацька старшина, яка своїм походженням була дрібною й середньою шляхтою Речі Посполитої. Новий лад цей суспільний прошарок уявляв у вигляді території під окремим управлінням козацької верхівки. Отже, Богдан Хмельницький будував аналогічний до польського лад, але намагався витіснити з України великих магнатів, які були зацікавлені в побудові в Україні великих латифундій, міні-держав окремих магнатських родин. Так, землі Яреми Вишневецького на Лівобережжі за розмірами майже дорівнювали Полтавській області сьогодні. В соціальній сфері це була боротьба між середніми й дрібними землевласниками з великими землевласниками. Закономірно, що колишні активні поборники польської влади Тарновські,
Галагани, Скоропадські, Кочубеї, Апостоли самі стали у XVIII ст. великими землевласниками й визискувачами простого козацтва.
Релігійно-віросповідний (що тоді відігравав таку ж роль як нині національний) чинник мав вирішальне значення. Козацтво було православне. Супротивник представляв католицький (польський) табір. Хмельниччина не мала чітко виражених рис будівництва української держави, тому й дивуватися, що ця держава не постала, не доводиться. Козацьку державу треба розуміти не як легітимне міжнародне державне утворення, а як напівзалежну буферну державну структуру на кшталт інших держав, що утворювали пояс між Османською імперією й імперією Габсбургів, Річчю Посполитою та Московією, Подібними державами були Молдавське господарство, Семигород (угорська Трансільванія), Кримський ханат і Гетьманська держава козаків. Усі ці державні утворення з наступом європейських монархій на Балкани й причорноморські степи перестали існувати у XVIII ст.
В останній час багато істориків демонструє переконання, що польський погляд на українсько-польські війни XVII ст. правильний. Буцімто козацтво було лише деструктивним антицивілізаційним чинником, який зруйнував Річ Посполиту. В критиці надмірного “козакофільства” дослідники не беруть до уваги козацький період історії, заперечують позитивні державотворчі й культурні здобутки козацтва. Річ Посполита не була гармонійним суспільством, її спроба нівелювати українське православне населення, асимілювати його з корінним населенням Польщі й викликало військовий вибух і тотальне невдоволення українців.
Чому Богдан Хмельницький не став самовладним правителем української держави й не створив спадкової монархічної форми української держави? На це було багато причин, одна з котрих — небажання козацької старшини сприймати гетьмана Богдана як маєстатичного правителя. Вони готові були визнати його лише першим серед рівних, але ніяк не самодержавним правителем. Хоча спроба залишити після себе спадкоємця Юрія Хмельницького була, як вважають дослідники (наприклад, В’ячеслав Липинський), спробою заснувати монархічну династію гетьманів Хмельницьких в Україні,
Чи розглядав Богдан Хмельницький своє правління як аналог державного правління в Росії, та Речі Посполитій? Насправді він через специфіку гетьманської або іншої володарської влади цього й не міг ставити за мету. Гетьманська влада від самого початку передбачала наявність сусіднього державного протектора, якими в різні часи були польський король, турецький султан, московський цар, шведський король.
Козацтво запропонувало український варіант свідомості XVI — XVIII ст,, іцо його протиставило польському й російському державному укладу. Козацька держава створила свій варіант культури, відмінний від сусідів, сприяла розквіту мистецтва й літератури. Козацька територія стала місцем визрівання нових ідей нації в часи романтизму. Отже, козацький період став добою, що передала естафету української державності від князівських і литовсько-польських часів до історії нового часу.
Разом з тим неправомірно відмовляти територіям, які не потрапили в козацьке врядування, в українськості. Волинь, Поділля, Галичина, Буковина, Закарпаття залишалися українськими, незважаючи на приналежність до іншої держави. Інакше б та ж Галичина не стала в кінці XIX ст. П’ємонтом для всієї України. Польська зверхність не ліквідувала українського життя. Воно існувало й розвивалося, контактуючи з польською культурною традицією.
Останнім часом зазнає критики термін “національно-визвольна війна”, або “національна революція”. В польській історіографії прижився термін “война домова” (громадянська війна). Будь-який термін — справа умовна. Елементи громадянської війни були як під час Хмельниччини, так і в українсько-більшовицькій чи українсько-білогвардійській війнах 1918 — 1920-х років. Проте за своєю сутністю ці війни виходять за межі внутрішнього чинника й стають явищем міжнародної політики. Напевно, термін “національно-визвольна війна” має право на першість.