Козацьке військо репрезентувало збройні сили України в XVI-XVIII ст. Воно склалося в Запорозькій Січі в 20-30 рр. XVI ст. Тих, хто оселявся на Запорожжі, на неприступних островах і стрімких берегах, грізні дніпровські пороги.
Великий Луг захищали від наступу ворогів — військ польської шляхти та ханських орд. Умови для існування і ведення господарства тут були ще складніші й суворіші, ніж на волості. Деякі з козаків перебували на Запорожжі тимчасово, взимку вони поверталися додому на волость. Називали таких козаків уходниками, або добичниками. Пізніше вони почали називатися запорожцями, запорозькими козаками.
Життя поодинці за порогами було неможливе, добичники, уходники об’єднувалися у для відносин у ватагах. З об’єднання таких ватаг і розвинулося згодом Запорозьке Військо, яке в свою чергу об’єднало діюче козацтво з усієї України.
Запорозькі ватаги для захисту свого поселення будували укріплення, які складалися з рову, земляного валу та засік (дерев’яних конструкцій). Ці укріплення будувалися за прообразом земельних фортифікацій Української держави княжої доби — Київської Русі. Вважають, що саме від слів «засіка», «сікти» походить назва Січ» — укріплений військовий табір за дніпровськими порогами. У процесі становлення й розвитку збройних сил України Січ стала правити за їх військову базу.
Згодом, перетворившись на місто-фортецю. Січ набула значення військового й політичного центру українського народу, а ще пізніше стала столицею козацької демократичної республіки — Запорозької Січі. Саме Запорозька Січ дала назву українському козацькому військові, яке часто іменувалося Запорозьким Військом, хоча складалося не тільки із козаків, що жили за порогами, а й із козаків з волості, так званого городового козацтва, яке кількісно перманентно зростало господарсько-військові організації — ватаги. На демократичних засадах розвивалося життя цих первісних осередків Запорозького Війська, його військового і господарського укладу. Козаки у ватагах обирали зі свого середовища отамана, якого називали ватагом. Взаємодопомога, взаємовиручка, побратимство були характерними
До середини XVII ст. між запорозькими і городовими козаками не було розмежування. Отже, в першій половині XVI ст. формується Запорозьке Військо — досконала військова організація із самобутньою системою управління, командування і забезпечення, з раціонально продуманими, оформленими структурами, оригінальним військовим мистецтвом. Комплектувалося козацьке військо вихідцями з українського селянства та міщанства, людьми, які зголошувалися бути козаками і які вже мали певний військовий досвід. Однак не всі, хто ставав козаком, обов’язково служив у війську. Тільки здорові й молоді чоловіки брали участь у походах та козацько-селянських війнах проти Польщі. Служили у війську добровільно, апарату примусу не було. Тому й виник термін «охотне козацьке військо».
Масовій воєнізації населення Південно-Східної України сприяли до певної міри уряд Речі Посполитої, її воєводи і старости, які залучали до воєнних дій селян і міщан, організовуючи їх силами захист кордонів південних українських земель, окупованих Польщею, від турецько-татарських набігів. Обкладаючи міщан податками, поборами й повинностями, старости зобов’язували їх ще й нести військову службу.
Так було в Переяславському, Корсунському староствах. А в Білоцерківському, Богуславському і Черкаському міщани не давали навіть і чиншу, а відбували лише військову службу.
У королівських володіннях в Україні, так званих «королівщинах», і в приватних магнатських і шляхетських маєтностях, куди входили малі й великі міста, міщани мусили, крім багатьох інших феодальних повинностей, виконувати так звану замкову службу, яка була по суті військовою повинністю. Міщани зобов’язані були охороняти місто й замок із гарнізоном, а також захищати фортецю. До військових міщанських повинностей належала не тільки сторожова служба, а й допоміжна, фортифікаційна — будівництво й ремонт міських і замкових фортифікацій, а також мостів, шляхів, вироблення і перевезення селітри та пороху. Наприклад, у 30-х рр. XVII ст. очолювані старостою міщани Переяслава на конях стали на оборону замку й міста зі своєю міською хоругвою, на якій була зображена вежа з червоним хрестом на білому полі. Чотири рази на рік переяславські міщани мусили з’являтися на військовий огляд.
Крім того, великі магнати створювали так звані надвірні війська, куди залучали селян-кріпаків зі своїх володінь-маєтків на Україні. У воєнних походах надвірні війська виконували допоміжну військову службу, а іноді й брали участь у боях.
Такі категорії українського населення прилучалися до військової діяльності, набували певних навичок у військовій справі, які їм ставали в нагоді, коли вони разом з козаками брали участь у національно-визвольних війнах та антифеодальних виступах. Значна частина селян, міщан, яка взяла до рук зброю, пройшла потім у Запорозькому Війську справжній бойовий вишкіл.
На непримусовий принцип комплектування та мобілізації в козацькому війську (навіть у період Визвольної війни 1648-1657 рр.) звертав увагу український історик XVIII ст. Петро Симоновський: «Охотного війська було без числа, яко увесь народ український одним ім’ям називася «козаки», і волю мали чи в козаки служити, або вільним жити, в підданстві панському бути ніхто не бажав». Діюче Запорозьке Військо об’єднувало більшість українського козацтва.
Козацтво перетворюється в головну прогресивну силу українського суспільства того часу, на яку орієнтувалися селянство, міщанство та інші соціальні верстви українського народу, що прагнули визволитися від національного гніту, протистояти могутнім збройним силам шляхетської Польщі, Османської імперії та її васала — Кримського ханства. Український народ переймав і запроваджував у життя адміністративно-політичну й військову організацію козацтва, його досвід і побут, визнавав тільки козацьку юрисдикцію. У результаті покозачення українського населення, як тоді називався цей процес. Запорозьке Військо кількісно зростало і завжди мало резерв для поповнення своїх рядів.
Уже на початку XVII ст. Запорозьке Військо було дисциплінованою могутньою військовою силою. Його кількісний склад не був постійний.
в окремі періоди до середини XVII ст. можна назвати тільки приблизні цифри. Наприкінці XVI ст. старшина повідомляла, що в далекий похід вона може відправити шість тисяч «відібраних» козаків, без урахування покозаченого населення. У повстанні 1596 р. брало участь десять тисяч козаків, у 1620 р. Запорозьке Військо вступило до Київського братства в кількості 20 тисяч. У 1621 р. в Хотинській війні чисельність Запорозького Війська була понад 40 тисяч козаків. До діючого війська включали досвідчених козаків, які вже бували в сухопутних і морських походах, а також тих, що могли хоч якось забезпечити себе зброєю й екіпіруванням.
1625 р. в козацькій армії було 30 тисяч вояків. Польський історик Шимон Старовольський писав у 1628 р.: «Самих козаків було 15 тисяч, але з новаками виходить сорокатисячне військо». В 1630 р. проти польської армії виступило 37-тисячне козацьке повстанське військо, очолюване гетьманом Тарасом Тряси-лом. У Московський похід 1633 р. вирядилося також 37 тисяч козаків. У повстанні 1637 р. козацький гетьман Павлюк під своєю орудою мав 23 тисячі.
У період Визвольної війни 1648 -1657 рр. запорозькі козаки складали найдосвідченішу, загартовану частину збройних сил, створених Богданом Хмельницьким. Українське козацьке військо мало нечувану доти чисельність. У Пилявецькій битві (1648) вона досягла 100 тисяч, під Львовом — 200 тисяч. У Зборовській битві і облозі Збаража (1649) взяло участь, як пізніше називав Богдан Хмельницький московським послам, 360-тисячне військо.
В українсько-московській угоді 1654 р. обумовлювався 60-тисячний склад збройних сил Української Гетьманської держави, тобто козацького війська.
Лівобережний гетьман Дем’ян Многогрішний, прийнявши «Глухівські статті», погодився на 30-тисячну кількість козацького війська. Ця цифра фігурувала й далі у «Статтях», прийнятих під час обрання й затвердження царем гетьманів Івана Самойловича (1672) та Івана Мазепи (1687). Фактично ж чисельність козацького війська була значно більша. Наприклад, у документах 1723 р. зафіксовано, що в полках нараховувалось 55241 козак та ще одна тисяча «охотницького» (найманого) війська. У процесі формування Української Гетьманської держави, вже в ході Визвольної війни, термін «Військо Запорозьке» набув державного значення, виступав як назва держави. «Гетьман з Військом Запорозьким» — так підписував Богдан Хмельницький державні документи, зокрема українсько-московську угоду 1654 р. У цій угоді говорилося про підтвердження «прав і вольностей Війська Запорозького», а малася на увазі Україна. Це можна вважати фактом визнання Української самостійної незалежної держави, що укладає договір з другою стороною — Московською державою.
Після створення Української Гетьманської держави Запорозька Січ поступово почала втрачати своє провідне становище в політичнозву житті України, але в другій половині ХVIІ ст. вона ще продовжувала грати в ньому важливу роль і користувалася певною автономією. Запорозьке Військо вже було збройними силами тільки Запорозької Січі, діяло окремо віл загальноукраїнського козацького війська, що підлягало гетьману. Запорожці здійснювали походи на турецько-татарські володіння, виступали проти панування Польщі в Україні, мали власну позицію в міжусобній старшинській боротьбі.
Козацька армія за родами військ поділялася на піхоту, кінноту (з часів Богдана Хмельницького), армату (артилерію) і флот.
Перший гетьман України Богдан Хмельницький, організовуючи свою армію, використав досвід реєстрового війська: військово-територіальний поділ на полки й сотні, укомплектування козаками з певної місцевості, отже, і назву кожний полк одержував за назвою центрального міста тієї території. Богдан Хмельницький доповнив військово-територіальний поділ України ще й адміністративно-територіальним. Отже, полковники були не тільки військовими командирами полку як одиниці військової структури, а й керували цивільними справами на території свого полку, тобто виконували державно-адміністративні функції, підлягали безпосередньо гетьманові. Бідповідно подібні функції покладалися на сотника, але вже на території сотні він підлягав полковникові.
Кількість полків, організованих Богданом Хмельницьким, у 4-5 разів перевищувала ті шість реєстрових полків, які польська влада дозволяла мати реєстровцям і які послужили основою для формування збройних сил у Бизвольній війні. Це Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Переяславський, Черкаський, Чигиринський полки.
Козацькі полки у Визвольній війні створювалися в міру її розгортання. Деякі полки формувалися, потім ліквідовувалися, згодом могли відновлюватися. Це визначалося стратегічними потребами.
Тому в джерелах є різні дані про кількість полків в армії Богдана Хмельницького, наприклад: 26 полків влітку 1648 р., 35 полків, які взяли в облогу Львів восени того ж року. Кілька полків продовжували існувати й після війни, кілька були створені гетьманами пізніше.
За Зборівською угодою 1649 р. був складений 40-тисячний реєстр козаків збройних сил України, зведених у 16 полків: Білоцерківський, Брацлавський, Кальницький, Канівський, Київський, Корсунський, Кропивенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Уманський, Черкаський, Чернігівський, Чигиринський.
Нові полки було створено в другій половині XVII ст.: Глухівський, Зіньківський, Кременчуцький, Стародубський. Правобережна Україна, яка у 80-ті рр. XVII ст. знову повністю (крім Києва та його околиці) опинилася
під владою Польщі, була спустошена і знезлюднена. Внаслідок турецько-татарських навал, міжусобної старшинської збройної боротьби, в яку втручалися Польща, Московія і Туреччина, міста й села лежали в руїнах. Правобережного козацтва вже не існувало. За угодою Польщі з Московою (Вічний мир, 1686) залишалася пусткою ціла смуга землі, що простяглася вздовж правого берега Дніпра від Києва до Чигирина.
Однак Польща намагалася заново колонізувати Правобережну Україну. Для забезпечення охорони своїх українських «провінцій» від татарських нападів польський король Ян Собеський видав у 1684 р. універсал, яким дозволив козакам оселятися на місцях, де колись існували старі міста — центри козацьких полків, зокрема в Корсуні, Чигирині, Умані.
У наступному, 1685, році сейм прийняв постанову про офіційне відновлення знищеної козаччини, наділивши козаків усіма колишніми правами й привілеями.
Правобережна Україна інтенсивно заселялася переселенцями з Лівобережжя, Волині, Полісся, Галичини, Молдови. Вони записувалися в козаки, одержували землю. Формувалися козацькі полки та сотні. Полковники Самійло Самусь (пізніше — наказний гетьман), Андрій Абазин, Захар Іскра, Семен Палій створили полки Богуславський, Брацлавський, Корсунський, Фастівський (Білоцерківський).
У 1699 р. сейм постановив скасувати козацтво в межах Польщі. Коронний гетьман Яблонський наказав козацьким полковникам під загрозою смертної кари негайно розпустити козаків, здати укріплені міста польським командирам і залишити королівську, шляхетську й церковну власність. Українські полки не під-кс рилися. Вибухнуло повстання, яке тривало чотири роки й вилилося в могутній народний р>-х, який польський уряд приборкав із великими труднощами. У цей час московський цар наказав лівобережному гетьману Іванові Мазепі зайняти Київщину й іти на допомогу царському союзникові — польському королю Августу II. Мазепа з лівобережним козацьким військом використав ситуацію, щоб об’єднати частини України — Лівобережну і Правобережну. Він узяв піл свою опіку чотири правобережні (козацькі) полки та ще Чигиринський, Уманський і Могилівський полки. За Прутським договором Петра І з Туреччиною (1712) цар мусив вивести свої війська з Правобережної України. На цьому й завершилася історія правобережних козацьких полків.
Лівобережна Гетьманщина впродовж усього XVIII ст. мала усталений адміністративно-територіальний поділ: десять полків, яким відповідало десять військових полкових формувань: Гадяцький. Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Прилуцький, Полтавський, Стародубський, Чернігівський.
Під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр. царський уряд законодавчим актом 1735 р. затвердив поділ українських козаків на дві групи, залежно від характеру їхньої участі у відбуванні військової служби: на заможний прошарок козаків, які почали називатися «виборними козаками», і на збіднілу категорію, за котрими ще раніше закріпилася назва «під-помічники». За указом 1735 р. переглядалися полкові компути (реєстри, списки); по суті з козацького війська вилучалися збіднілі козаки-підпомічники, що не могли забезпечити себе необхідним оснащенням. Виборні козаки, яких залишилося в компутах лише 20 тисяч, несли військову службу.
Підпомічники постачали виборним провіант, зброю, коней, одяг і навіть обробляли їхні землі, коли виборні ходили в походи чи відбували форпостну службу. З підпомічників також комплектувалася величезна армія погоничів для козацького обозу та російських регулярних військ. Вони поставляли провіант коней також для найманих військ.
Підпомічники приписувалися не до кожного виборного. Виборні поділялися на дві групи: виборні козаки «без усякої підмоги» і виборні, яких частково або повністю повинні були забезпечувати підпомічники («з підмогою»). Спеціальна інструкція («форма») Генеральної військової канцелярії чітко встановлювала ступені матеріального забезпечення козака і належність його до тої чи іншої групи виборних.
Під час щорічної мобілізації, при поновленні кожної воєнної кампанії складалися найрізноманітніші відомості, списки, реєстри козаків та підпомічників по полках, сотнях, куренях. Для прикладу: в 1737 р. в Ніжинському полку підпомічників було 3971, виборних — 3146. Відомість перепису населення Гетьманщини згідно з ревізією 1764 р. свідчить, що кількість підпомічників у окремих полках перевищувала число виборних у два — два з половиною рази, хоча в межах сотні це співвідношення збільшувалося утроє і вчетверо. Водночас у полках — Переяславському, Прилуцькому, Лубенському, Гадяцькому, Миргородському — підпомічників навіть було менше, ніж виборних. У всіх десяти козацьких полках Гетьманщини від загального числа записаного населення обох статей — 1024023 — налічувалося: виборних козаків — 176886, підпомічників — 198295.
У слобідських полках категорія підпомічників юридично оформилась ще раніше, ніж у Гетьманщині. В грамоті Петра І Харківському полкові 28 лютого 1700 р. вже визначалася зверху точна кількість виборних козаків, решта іменувалися під помічниками. За наказом Петра І дідпомічники офіційно виключалися із козацького війська. На них покладався обов’язок «допомагати» в службі кінним виборним козакам.
1784 р. російський уряд скасував козацький устрій України, попередньо, в 1781 р., запровадивши загальноросійський устрій у Гетьманщині, розділивши її на три намісництва: Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Таким чином було ліквідовано полково-сотенний устрій.
Десять козацьких полків — українських військових формувань — перетворили на десять регулярних карабінерних полків, які поповнювалися за загальною російською рекрутською системою. В кожному карабінерному полку було по шість ескадронів. Разом карабінерні полки складали окремий корпус — Малоросійську кінноту. У 1788 р. ці карабінерні полки були поділені за родами військ на «важкокінних», Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Київський та Гадяцький) і «легкокінних» (Лубенський, Переяславський, Миргородський, Прилуцький, Полтавський). Карабінерні полки в Україні зберігали назви козацьких полків. Рядовий склад здебільшого становили колишні козаки старого полку. Командний склад був замінений російськими офіцерами, за нечисленними винятками.